Зелене примирення. Галина Пагутяк

Коли лісові духи забирають дитячу душу, спокушаючи її щасливим безхмарним життям серед безсмертних, читач відчуває жаль за невинним дитям. Зовсім інші відчуття викликає рання, хоч і дуже майстерно написана, казка Івана Франка "Мавка". Письменник використовує літературне слово на означення "богині", щоб зрозуміліше було читачам зі всієї України. Йосиф Левицький, старший за віком, мабуть, його не чув взагалі. Його переспів відомої балади призначався також для українців, яким був чужий "Вільшаний король".

Казка Івана Франка є теж своєрідною інтерпретацією "Вільшаного короля", але з акцентом на розрив емоційних зв’язків між батьками і дитиною. П’ятирічна Ганнуся, яку мама замкнула в хаті, а сама пішла по гриби, подолавши страх, йде на поклик мавок. Вона вилізає через вікно і йде назустріч своїй долі, бо там її справжнє місце — серед дерев і трав. Її знаходять у лісі мертвою, зі щасливим усміхом на обличчі. При житті вона так ніколи не посміхалася. Ось що мати співала їй замість колискової: "Лізе кусіка з-за сусіка. Зуби зазубила, очі заочила, руки заручила, ноги заножила! В серці їй острий ножище, в плечах їй дубовий колище!" Звичайна мати, яка нарікає, що дитина мізерна, хвороблива, не від сього світу, одне слово, "бракована". Не буде з дівчинки доброї робітниці, що було головним для села. Ліпше їй не ставати дорослою. Замість того, щоб наповнити коротке дитинство єдиної дочки любов’ю, мати залишає наодинці зі страхами, якими сама її наділила.

Натомість мавки обіцяють самотній нещасливій Ганнусі зовсім інше: " — Гандзю, куку! Гандзю, куку! — кликали вони, ваблячи її до себе своїми біленькими ручками. — Ходи до нас, до лісу! У нас так тепло, так весело, так любо! Ади, які у нас коси! — і у тебе така буде! Ади, які у нас гойданки! — і ти на такій будеш гойдатися!.."

Іван Франко не моралізує, і його казка не лякає, а дає надію, що є десь прекрасний світ, у якому повно радості і втіхи, а життя — це не прокляття працювати тяжко довіку за шматок хліба. Тим-то наші пращури, коли помирала маленька дитина, раділи, що вона не розділить їхню гірку долю. Це відобразилося у звичаях тракійців, і часом трапляється в українських народних казках, але вже з подивом: "Чому?"

Зелені свята — це не Трійця, і тим більше не П’ятидесятниця. Це свято примирення з природою, коли маять хати гіллям липи та клена, і вносять до помешкання трави. Маїти — від слова "май", травень. Лісові духи приходять і ховаються в тому зеленому декорі. Слово "мавка" первісно звучало як майка. Контакт із дикою природою додає сил і запобігає конфлікту під час неминучого жниварського спустошення. "Ми — єдині", — ось головне послання людей до лісів, лук, річок та озер. Хай кілька днів на рік.

Особливу силу має зілля, в якого просять пробачення, перед тим, як зірвати чи викопати. Можна бути християнином і при тому мати високу екологічну свідомість. У наших предків вона була. Вони брали тільки необхідне, вони не засмічували довкілля, бо знали, що колись ляжуть у цю землю і стануть поживою для рослин. Хоча у них інше життя, людське, з людськими законами і мораллю. І тільки одиниці можуть дозволити собі таку розкіш, як повернутися у світ дикої вільної природи і жити за її законами. Про це вже розповіла нам Леся Українка у своїй "Лісовій пісні". Безсмертя — це, власне, перехід з однієї форми існування в іншу, що важко збагнути цивілізованій людині.