Зберегти "Квіти України". Чому радянський модернізм важливий?

Чи потрібен нам радянський модернізм?

У 1955 році Микита Хрущов провів реформу "Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві", яка заперечувала канони сталінського ампіру й ставила за пріоритет функціональність і користь. Навіть у таких обставинах деякі архітектори, особливо шістдесятники, залишались утопістами. Як і авангардисти, вони вірили в творчий розвиток, мислили нестандартно й шукали нові способи розв'язання задач в умовах засилля бюрократії та неякісних матеріалів. Увесь потенціал архітекторів був зосереджений у руках партії, тому реалізації об’єктів заважали, або її взагалі призупиняли, або ж цікаві задуми так і залишалися паперовою архітектурою.

Архітектура, яка не враховує масштаб людини, нічого не варта. Страшенно цікаво помічати, як споруди формують час, простір і діалог поколінь. Архітектура — це не відірваний шматок бетону, який просто кинули деінде. Вона має тяглість і водночас є частиною загального історичного процесу.

Історію зодчества не можна вивчати у вакуумі, окремо від мистецтва, науки, культури, соціології. Інакше є ризик знову і знову скочуватися до радянського поняттєвого апарату, де існує "красива споруда, бо красива". Такі аргументи точно не врятують об’єкт від знесення.

То звідки стільки гамору довкола, здавалося б, ненависного совєцького спадку?

Увагу до радянського модернізму почали привертати фотографи Фредерік Шобен і Ян Кемпенаерс, які випустили альбоми "Cosmic Communist Constructions Photographed" і "Spomenik" у 2010–2011 році. Ми знаємо багато прикладів, коли іноземні режисери знімали фільми, серіали, кліпи, рекламу саме в Україні. Ця архітектура фотогенічна в будь-яку пору року: щоразу, коли проходжу повз котрийсь з унікальних об’єктів, рука так і тягнеться до телефона. Думаю, я не одна відчуваю такі поривання. Не хвилюйтеся, це не має нічого спільного з ностальгією за "самим вкусним пломбіром".

У поколінь, які народились у незалежній Україні, є велика перевага споглядати радянський модернізм як чисту форму та конструкцію без асоціацій з хамством продавчині, дефіцитом товарів і тотальною диктатурою. Коли ми вчимося розділяти особистий біль і мистецьку складову об’єкта, отримуємо величезний бонус — можливість зрозуміти, як мислили і в яких умовах проєктували архітектори в той час.

Цікавість витікає з естетичного замилування геометрію фасадів, з емоцій, які перехоплюють подих від масштабів споруди та її співмірності людині. Це перший пласт, який обов’язково треба пройти, аби сягнути глибини.  

Радянський модернізм критикують за інтернаціональність, аскетичність, відсутність креативності. Де ж тут мистецтво? І після цього відкривається новий рівень — навичка бачити красу в голому бетоні, складності конструкції, поєднанні форм. У попередні епохи декор на фасаді використовували для того, щоб показати класи будівель, підкреслити значущість замовників, архітекторів, влади. Модерністська архітектура самобутня і не потребує зайвих прикрас. Вона лаконічна й складна водночас.

Архітектор — той, хто прогнозує майбутнє. Він враховує ті аспекти, які можуть бути актуальними, наприклад, через п’ятдесят або сто років. І тут знову можна наткнутися на критику, що споруди радянського модернізму складно адаптувати під сучасні функції. Невже архітектори п’ятдесят років тому цього не врахували? Ні, вони й не думали, що зараз занедбані приміщення заводу або будинку культури ревіталізують як коворкінги, галереї чи ресторани. Вони врахували значно більше — тенденції нинішнього світу.

Чому відсутність яскравих національних рис в архітекторі сьогодні є прийнятним явищем? Процеси глобалізації настільки стрімкі, що зникає потреба випинати на фасаді орнамент вишиванки чи розфарбовувати все гілками калини, щоб задекларувати українську ідентичність. На передній план виходить контекст середовища та його вплив на людину. Грамотні архітектори створюють об’єкти, які з естетичного й функціонального боку доцільні конкретному місцю, а не навпаки. Ось що врахували модерністи. Вітаю, ми сягнули глибшого рівня розуміння.

Феноменальні явища народжуються у спротиві. Загальновідомий факт, що совєти практикували лише планову економіку, тому єдиним замовником проєктів була держава. Щоб реалізувати об’єкт, архітектор мав пройти всі кола пекла бюрократичної системи. Іноді цей процес розтягувався на роки, а то й десятиліття. Часто недалеке керівництво вносило корективи під час реалізації споруд, тому архітектори вимушено йшли на поступки, відмовляючись від початкових задумів.

Узагалі в радянські часи зодчих сприймали не як творців, а як інженерів. Очевидно, що багато хто в таких умовах заховав здібності за стінами типової забудови.

Зараз на ринку правила диктують заможні інвестори. Вони не завжди звертають увагу на художню цінність об’єктів, що вже існують. І це ціла трагедія для архітекторів, що реалізували унікальні будівлі часів радянського модернізму. Спочатку здібності авторів придушувала авторитарна проєктна інституція, хоч українські спеціалісти за рівнем компетентності геть не поступались колегам за кордоном. Тепер будівлям загрожують і російські ракети, і невігластво забудовників, і недосконале законодавство. Часто інвестори прагнуть на місці продуманої споруди втулити щось більш життєствердне, наприклад, ТРЦ чи офіс.

Як же проросли "Квіти України"?

Улітку 2021-го вибухнув скандал з "Квітами України" Миколи Левчука. Будівлю на Січових Стрільців, 49 Микола Левчук почав проєктувати 1979 року для комунального підприємства "Квіти України". Ця інституція досліджувала рослини. У приміщеннях були магазин, оранжерея і дослідницький центр. Пропозиція Левчука перемогла у внутрішньому конкурсі "Києвпроєкту", де на той час працювало близько 200 архітекторів. "Квіти України" стали найкращою спорудою 1986 року в СРСР. Вона гармонійно продовжувала силует вулиці, а не агресивно виривались з нього.

У червні 2021-го навколо споруди встановили паркан без жодних інформаційних стендів, зрізали 30-річний виноград, що обвивав фасад, та почали демонтаж вікон. Активні громадяни звернулися зі скаргою до поліції щодо незаконно встановленої огорожі. І тут зринула "магія законодавства": виявилось, що документи були лише на підготовчі роботи, тобто на будь-які дії та навіть знесення. Спочатку у повідомленні йшлося про нове будівництво, яке пізніше раптово перетворилось на реконструкцію.

Юрисдикція каже, що можна знищити всю будівлю і залишити тільки фундамент, і все одно називати це реконструкцією. І тоді архітектору вже немає, де відстоювати авторські права. 

Офіційний замовник цієї вакханалії — приватне акціонерне товариство "Квіти України", керівником якого є Олексій Пишний. Архітектор підготовчих робіт Георгій Духовичний представив активістам ескіз скляної коробки висотою як дев’ятиповерхівка (27 метрів). Він планував демонтувати атріум, чим міг би зашкодити сусідньому будинку, звузити ширину тротуару, бо навіщо пішоходам так багато простору.  І все це заради нової функції будівлі — офісного центру з підземним паркінгом.

Чи є це порушенням авторського права? Я вважаю, так. Чи давав згоду Микола Левчук на те, щоб його дітище скалічили, а потім прикрили скляним симулякром? Ні. Представники замовника пропонували архітектору адаптувати будівлю під функцію бізнес-центру. Микола Левчук відповів, що така "реконструкція" не можлива. 

Міністр культури Олександр Ткаченко підписав указ щодо визнання будівлі "Квіти України" пам’яткою архітектури, монументального мистецтва місцевого значення. Завдяки цьому статусу об’єкт можна лише реставрувати. У жовтні апеляційний суд залишив заборону на будь-які будівельні роботи у "Квітах України" на час досудового розслідування. Натомість забудовник оскаржив рішення Мінкульту.

Ганебно, що всі ці кола пекла доводиться й далі проходити Миколі Левчуку, аби довести очевидну річ — авторське право. Він подав позов до Шевченківського суду Києва проти нового власника "Квітів України" й архітектора передпроєктної пропозиції. Справу розглядали понад рік. У позові пан Микола зазначив, що має авторські права як на проєкт, так і на саму будівлю відповідно до чинного законодавства України. Левчук пояснив, що відповідачі порушили закон "Про архітектурну діяльність", коли почали змінювати первинні креслення і зносити об’єкт без відома автора. Суддя Дмитро Мальцев 28 липня 2022 року ухвалив рішення відмовити Миколі Левчуку в задоволенні позову, керуючись радянським Цивільним кодексом. Це рішення розчарувало активістів, що продовжують боротися за збереження "Квітів України". Микола Левчук планує подати апеляцію.

У чому унікальність "Квітів України"? 

Найперше архітектор врахував контекст міського середовища: оскільки вулиця вузька, будівля була виконана з відступом, делікатно примикала до сусідніх історичних будинків, не затьмарювала їх, а навпаки підкреслювала пропорції. Ще одна особливість об’єкта — скляний 14-метровий атріум, до речі, один з перших у Києві. Завдяки атріуму рослини отримували багато світла, а зовнішній і внутрішній простори поєднувались та розширювались візуально.

Художню цінність "Квітів" підкреслювало внутрішнє оздоблення. Інтер’єр доповнювали вітражі Сергія Одайника, які теж самовільно демонтували нові власники.

І як тепер з цим усім жити?

Історія "Квітів" демонструє, що нині українські архітектори часто підлаштовуються під інтереси великого бізнесу. Ні, не всі забудовники позбавлені здорової клепки. Бо можна інвестувати кошти в якісні проєкти, від яких врешті виграють усі. А можна затулити вуха руками й уявити себе у вакуумі. Від цього постраждають теж усі.

Тут важливо враховувати й бажання інвесторів, і рівень компетенції архітектора, який завдяки грамотному підходу може переконати замовника, і думку громади та інтелектуальної еліти. Це не той випадок, коли ігнорування проблеми вирішує її. Якщо архітектура відображає стан суспільства, то велику роль відіграють ті, хто формує запит. Залишається питання, чи це будуть освічені громадяни, чи байдужі. А вже після цього архітектори візьмуться за розв'язання задач. Архітектура, яка не комунікує з людиною, не має сенсу, еге ж?