Записки з війни. Євген Равський

Уривки з листів до приятеля з Польщі Яна Марії Клочовського

(Ян Марія Клочовський — французький перекладач. Закінчив історичний факультет Люблінського католицького університету. Член Асоціації польських письменників. Лицар почесного легіону Франції. Нагороджений французьким орденом мистецтв і літератури (офіцерське звання).  Нагороду отримав за сприяння та розвиток французької культури.)

Те, про що пишу — це спроба осмислити пережите мною з 24 лютого 2022 року. Це як терапія для самого себе, не більше.

Початок

У переддень повномасштабної війни померла моя кузина Леся. Старша донька мого стрийка (брата мого тата). Леся завжди була прихильна до мене, пам’ятаю, як вона мене малого возила на санчатах, вчила їздити мене на ровері,  по-сестринськи опікувалася мною, дуже теплі спогади залишилися з дитинства про час, проведений з нею.

Тож у переддень війни після важкої хвороби померла Леся.

Після парастасу повернулися з Веронікою додому змучені і з тягарем на серці. Завтра похорон. Новини не відслідковували. Та привид війни вже стояв над нами, але ніхто не сподівався, що війна буде завтра... Зранку о восьмій годині я вирушив на похорон. 24 лютого в місті панував хаос. Черги до банкоматів, заправних станцій. Рух у напрямку західного кордону був переповнений, місто наповнилося масою машин та людей. Ранок був сповнений нервами і недовірою. Новини з перших хвилин війни тільки посилювали напругу.

Відразу у процесі подорожі я отримав повідомлення в вайбері в групі 62-го бату. Повідомлення звучало так: збір на Батуринській, всі хто у Львові, бути за дві години, решта мають дві доби. За два роки до повномасштабного вторгнення я з друзями записався у резерв 62-го бату тероборони. Їздили на збори і таке інше. Тож мій наплічник був зібраний, давно очікуючи свого часу, і він настав, цей час.

Дочекався шваґра (Вадима Величка), і ми рушили у напрямку воєнкомату…

Виїзд на схід

Ми вирушали на схід після вишколу, відразу після Паски.

Тут у нас на заході заледве брунькувалися дерева й кущі, а за добу ми потрапили до раю. Неймовірно гарні краєвиди, сонячно, запах цвіту, спів птахів, рик фазана, безхмарне небо, жодного натяку на війну, але вона була поряд і всюди. Цей сон був солодкою оманою, його переривали раз у раз далекі вибухи. О четвертій ранку вже повноцінний день, а о дев’ятій вечора — вже глупа ніч, і до цього треба було звикати. 

Про сам від’їзд на схід можна сказати одне — хаос і нерви, дощ і втома.

Одна частина нашої роти їхала приватними машинами, набитими БК і харчами, а більша частина особового складу — потягом. Всі вікна потяга чомусь були заклеєні будівельною піною, мабуть, для того, щоб ніхто не вискочив по дорозі. Отже, свіже повітря надходило з відчинених дверей. Вода швидко закінчилася, як калабані від дощу під палючим сонцем. Повітря просто стояло у вагоні, дихати не було чим. Чоловіча компанія, сам розумієш. Запах поту висів над нами. На коротких зупинках нас не випускали з вагона, тільки відчиняли двері, тож у тамбур набивалося море люду, а тим, кому не пощастило, заздрісно визирали через голови, які вже досхочу насичувалися киснем.

Станція прибуття — Покровськ. Вузлова станція. Покровськ нас зустрів привітним сонячним днем. Хотілося пити і їсти, бо по дорозі всі запаси були спустошені. Висипалися ми в зелень, під кущі, на свої баули і наплічники. Молодші швидко організували вилазку до "магазіна", і по тій стежці рушили каравани спраглих. "Магазін" був малий, звичайний такий, без претензій. Продавчиня неймовірно втішилася напливу покупців, бо вже хотіла закривати бізнес через війну і нерозуміння, що ж його робити далі. Та нині було саме її свято, хлопці вигрібали все, що було. Першими закінчилися вода і хліб, а далі як за списком щезало з полиць усе. Насправді там не так багато й було. Зіна була щаслива, навіть почала говорити з нами українською. Коли ж ми наситилися першим поповненням водою, вона чомусь підступно миттєво танула в наших шлунках. Наступний похід у "магазін" по воду був невдалим, — її вже не було, але він приніс несподіванку — морозиво. Льоди, як казали колись ві Львові. Морозиво викупили. Зіна продала все, що було в магазині, наторгувала купу грошей, щоправда в неї ціни злітали догори з напливом клієнтів, а хлопці не торгувалися, як шейхи витягали гроші і платили. В кінцевому результаті всі були у виграші, як кажуть: і вовки ситі, і вівці цілі.

Далі ця вервиця людопотоку скупчилася під деревами й кущами та з задоволенням поглинала смаколики. Всі без винятку наминали морозиво, смакуючи, як діти. Важко уявити, скільки було спожито солодкого від початку війни. Шоколад ішов, як вода у суху землю. Хлопці старше 50-ти поїдали шоколад не менше ніж молодші. Я теж тим грішив, бо важко було відмовитися від такого щастя. 

Чоловіче хропіння

На війні хропінням грішать усі — чоловіки ж бо. Але рівень децибел у кожного свій, індивідуальний. Ще під час вишколу було виявлено шкалу лідерства. Отже, до списку лідерів увійшли кілька яскравих за звучанням хропунів. Першість тримали Сотий, Берні і Чіро — мій шваґер. Сотий і Чіро були на "Парижі" (так називали одну з позицій), і тому все шаленство ночі від хропіння дісталося хлопцям з "Парижу". А от "штани" мали свого лідера, у цьому класі ним був Берні. Йому вистачало тільки прикласти голову до будь-чогось, що слугувало подушкою, і він одразу запускав свій рик.

Перше бойове хрещення ми отримали в селі Григорівка, де протрималися одинадцять днів, а потім нас під шаленим обстрілом витягли звідти.

Так от, ми протрималися більшу частину часу з малими втратами. І от по рації надійшов наказ підсилити "вуха", і мене з Вовкомвідправили на це підсилення. Ми з ним вирішили, що це ненадовго, і тому з собою не взяли ні спальників, ні кариматів. Вибігли ми в тиху ніч у напрямку "вух". Не встигли ми нишком пробігти пару метрів, як нізвідки з’явилися покинуті пси і влаштували несамовитий рейвах. А за річкою Сіверський Донець були підари і відразу почали нам насипати вісімдесятками (гранатомет 80мм). Щоб не затримуватися, ми бігом погнали до хати, де були наші хлопці, на "вуха". Хата була прокурорська і на той час напівзруйнована. Від євроремонту вже не було сліду. Нас уже чекав Дим. Ми помітили вогник цигарки у чорній дірі, де були колись двері, і шмигнули в неї. Під ногами було купа сміття і уламків цегли. Дим провів нас до підвалу, де були наші хлопці при свічках і ліхтариках, після коротких привітань Дим сказав, щоб ми вмощувалися і поспали,  бо вночі поміняємо чергову зміну. Як виявилося, спати не було на чому, і зайвих спальників не було теж. Але справу вирішили швидко: знайшли пару кусків картону, гіпсокартону, і хлопці дали спальники Гуми і Крука, яких ми мали б замінити на СП. Обстріли вщухли, й спати не хотілося, — і це була наша велика помилка, що ми не спробували заснути. За пару хвилин до підвалу спустилися Берні і Ґудзик. Я відразу визнав нашу помилку, спати нам уже не світило. За мить після повернення хлопців почалися обстріли. Гупало добряче довкола хати. Стіни трусилися, сипався тиньк. Усі принишкли. А в цей час Ґудзик як справжній поважний ґазда відкрив банку тушонки і спокійнісінько наминав, не звертаючи уваги на вибухи довкола. Берні не довго мостився, щоб лягти, і як тільки він поклав голову на наплічник, за секунду почав хропіти. Він, як і Ґудзик, незважаючи на все, що відбувалося довкола, спав, напевно, солодким сном, мені так здавалося. А ми заздрісно споглядали на той спокій, з яким він спав, ніхто з присутніх не зважав на його хропіння. Мені теж хотілося лягти і заснути, але не з моїм щастям. За пів години вибухи вщухли і ми спробували заснути. Насправді у мене це погано вийшло, я практично не спав, а за півтори години ми з Вовком вже перебіжками рухалися до нашої СПшки.

Перша кров

Вже не пригадаю, коли саме це було. Для мене все було одним днем.

Коли почався обстріл, я був у хаті. З вулиці почув крик "трьохсотий", і до хати затягнули Сірого. Від поперека до п’ят штани вкривали плями крові. Спочатку допомогу хотіли надати зразу біля дверей, на що Трач логічно зауважив, що ліпше і безпечніше це робити у підвалі. Ми затягли Сірогоу підвал і кинулися гуртом рятувати хто як умів. Серед галасу почув голос Ґудзика: треба різати штани, а він знав, як це робити, бо в АТО був шофером на еваку. Ліхтарики, які були у кожного на голові, тільки підсилювали трагічність дійства. В якусь секунду я побачив сталевий блиск у руках Ґудзика. Сірий лежав на підлозі спиною до гори, довкола з’явилися вивернуті аптечки з різноманітними нутрощами, і всі очікували розтинання штанів. Весь цей шал зупинило волання: "…не ріж , то нові штани!!!" — і це був голос Сірого, всі отетеріли від несподіванки. Вовк командирським тоном сказав до Ґудзика: не ріж, треба підняти, щоб стягнути штани. Все відбулося неймовірно швидко, підняли, стягнули і назад поклали. І робота закипіла. Дірок було багато, ніхто й не рахував. Слава Богу рани були не глибокі і ми швидко їх залатали пластирами. В процесі жартували і підсміювалися один з одного, не забуваючи про пацієнта. Я порадив Сірому змінити позивний на Друшляк , бо дірок він отримав багацько. 

Про дерева

Скалічені дерева. Їх там багато скалічених, понівечених залізом і вогнем. Сірі, попелисті, стовбури з відкритими ранами, забальзамовані попелом, як привиди з вивихнутими кронами чи радше тим, що колись було кронами і гіллям, розхристаним до неба. Гілля, ніби з розпуки викинуті неправдоподібно навсібіч, тихо стоять серед весняної зелені. Покинуті гнізда, в які чомусь ніхто з птахів не хотів повернутися…

Покинутих гнізд було багато. Дивним було й те, що птахів було теж багато. Залишилося загадкою, куди ж вони переселилися подалі від людського ока й, здається, від війни.

Та все ж природа бере верх, пророчо створює надію на нове життя, життя без війни. Зеленіє і цвіте нове життя, зелень обплітає, обплутує сиві рани скалічених дерев. Краєвид по-сюрреалістичному промовляв до нас, де сіре й зелене спліталися разом, утворюючи дикі декорації, які лягали тлом для цього шаленого калейдоскопу емоцій та дій, любові і смерті, краси й бридоти, надії й розпуки, страху і цвіту. Зелень поглинає смерть, лиш подекуди залишає ці штурпаки, як нагадування про криваве минуле. А це сухе гілля виструнчує свої пальці до неба, промовисто волаючи про біль.

Та за короткий час свіжі рани з’являлися на молодих деревах, цих ран ставало все більше і більше, аж поки не залишилося нічого живого, лиш самі штурпаки, які ще намагалися встояти, тримаючи таку-сяку вертикаль, аж потім безсило віддавалися нестерпному хаосу руйнації та й врешті знівечені падали додолу, розлітаючись подалі від тіла кореня.

Про землю

Ми вкопувалися у землю, ми з землею були надійними союзниками. Ми боронили її, а вона намагалася нас приховати від небезпеки. Здавалося, ми дихали нею, цей вологий солодкаво-терпкий запах огортав нас. Ми вкопувалися у землю глибше і глибше, а вона нас по-материнськи приймала і ховала від залізяччя, яке падало з неба. На сході вона інакша, ця земля. На Донеччині — чорна, як смола, і масна. Вона налипала на лопату,  ускладнюючи роботу, а дощів тоді не було.

На Луганщині вона, як теракота забруднена. Її там мало, до сімдесяти сантиметрів, а далі камінь вапняк. Місцями цілими брилами, а місцями — як дрібний шутер у глині. Дивовижна земля…

Краєвиди

У степу небо неймовірне, і тільки тут достеменно розумієш слова з пісні "Ніч, яка місячна, зоряна ясная, видно хоч голки збирай...". Місяць у повні відкидає тіні. Зорі від краю до краю неба. Схід і захід сонця кожен раз несподівано гарний. Шкодую, що не маю зі собою фотоапарата…

За все життя я не бачив стільки зоряного неба, як на війні. Інколи було враження, що війни нема, а цей «сон», прикрашений усією цією красою, тільки посилював цей ефект. Побіжно вся ця краса була з нами навіть тоді, коли ти її не помічав, бо було геть не до краси. Вибухи і руйнування виструнчували твій мозок і сприйняття реальності до клітинного виживання, але паралельно були краєвиди, птахи, звірі, коти і пси. Це все було поряд і далеко від тебе... 

Про тишу і звуки

Тиша тут гнітить своєю підступністю. Підсвідомо розумієш, що небезпека десь поряд і цей спокій і тиша ненадовго. Особливо після шалених обстрілів настає пронизлива тиша, і в цей час ти чуєш птахів, що пурхають, купаючись у поросі, й цвірінькають. Джміль, який пролітає поряд, мухи. Вони живуть, не помічаючи нас і того, що відбувається. Шалене дежавю, паралельна реальність.

Важливо вчасно змиритися з дійсністю і психологічно прийняти все як є, бо від цього залежить виживання.

За короткий час починаєш розрізняти звуки небезпеки, свист, шурхіт, підвивання. Усі звуки на перше сприйняття однакові у своїй небезпеці і водночас — різні у звучанні й смертельній вишуканості, що несе це кляте залізо.

Міни різних калібрів, гради особливо феєрично виглядають уночі, як китайські феєрверки за однієї відмінності — за красою криється смерть. Ритмічні ляски лопаті гелікоптера і швидкі пуски птурів моментально витвережують розгул думок і марень.

Про війну

Остаточно зрозумів, чому у варшавському повстанні було так багато дітей. Війна — справа молодих. Ми платимо дорогу ціну, розплачуючись молоддю... Найважче — це бачити, як молоді ховають молоди,х і ти розумієш, що їм би жити й жити, пізнавати світ і себе у ньому. Їхня юність втрачена через війну, їх оминули звичайні людські радості життя, їх обікрали, на хама, видерли у них шанс бути безтурботними і щасливими. Вони швидко подорослішали і постаріли, вони посивіли і набули інших рис завчасно. Та попри все вони прекрасні, кожен по-своєму. Сподіваюся, мрії у них усе ж є…

Теперішня війна стала медійною, за нею легко спостерігати з монітора комп’ютера, телефону чи телеекрана, і смерть та руйнування все важче і важче відрізнити від голлівудського екшену, і, на жаль, цей екшен не закінчується у запланований режисером час і гепіенд відкладається на роки. Тільки відстань між війною і диваном у теплій квартирі надійно відмежовує саме цей екран, і його можна вимкнути, коли негатив накопичився і стає незручним у теплій зоні комфорту. А ми як головні учасники цього дійства позбавлені цього привілею користуватися пультом на свій розсуд. Тож дія продовжується.

Дорогий друже, я знову на сході

Дорогою на схід ми з хлопцями зупинилися у Харкові в мого друга дитинства Влодка. Колись ми ходили в один дитячий садок, в один клас. В юності грали разом на гітарах і мріяли. Потім доля розкидала, ми поїхали вчитися і тільки випадковими збігами обставин перетиналися на коротко, але завжди у задоволення.

Ми сиділи у вцілілій квартирі його сина, яка радше нагадувала склад для різного краму, а насправді це те, що вдалося врятувати з-під завалів його зруйнованого будинку.

Влодко з дружиною Лесею гостили нас смачною вечерею і довго не могли наговоритися. Останній раз бачилися в Харкові у 2018 році на моїй виставці. Він із дружиною пережив місяць в окупації у зруйнованому будинку під Харковом. Трагічна, страшна і водночас неймовірна історія зі щасливим кінцем. 

Він якось на диво легко розказував про цей страшний досвід і водночас з вдячністю дивився на нас у формі. Влодко світився від радості і вдячності за ту крихту часу, яку нам було виділено тут і зараз.