Забута збройна сутичка воїнів УПА проти НКВД у Хом'яківці

<p>Іван Прошак у вишиванці у воркутянських таборах, 1960-ті рр.</p>

Із грудня 1944 року Іван Прошак був політрайонним пропагандистом під керівництвом свого односельчанина Петра Яцури під псевдо "Веселий". Про свою підпільну діяльність він згадував у коломийській газеті "Вільний голос" за 24 вересня 1992 року: "Ми, працівники обласного проводу політичного відділу і пропаганди, розуміли, що кожний втрачений день працює на користь ворога. Тому, неками, організовували збори громадян, по селах з відозвами Центрального проводу ОУН до народу, часописами й листівками, попереджали довірливих людей про можливі провокації". Згідно даних з архіву Центру досліджень визвольного руху, у якому опублікована схема районного проводу ОУН села Рошнів станом на лютий 1945 року, село Хом’яківка разом із прилеглими селами Марківці, Пшеничники та Погоня, входило до четвертого підрайону. Саме в лютому 1945 року розпочалося полювання на Івана Прошака Тисменицьким КДБ.

"Веселий" віддав наказ поширити пропаганду про ОУН у Чорнолізцях, Слобідці, Одаях і Марківцях — тоді ж вирішили переночувати у Пшеничниках неподалік Хом’яківки. Зранку стало зрозуміло, що енкаведисти оточили це село, і ворожі війська вже захопили церкву, звідки стріляли, а також почали наступати на бункер: "На наше нещастя, вночі випав сніг, і залишилися сліди… від церкви вже йшли енкаведисти і стріляли. Відбиваючись, усі порозбігалися поміж хати, я ж побіг на південь, оскільки там був для нас бункер. Знизу, де знаходився бункер, уже йшли війська, на дорозі залягли вороги з кулеметом. Я розумів, що виходу немає, став під стайнею, зарядив пістоля й чекав..." Тоді його врятувала мешканка Пшеничників Ганна Касюк-Яцура, яка заховала "Олега", як і решта односельців, у свій новий бункер, оскільки старий використовувала для зберігання хліба та одежі. Зрадникам було відомо лише про останній, тому енкаведисти  кинули туди гранату. Дівчину катували та жорстоко били, намагаючись дізнатися, куди подівся Іван Прошак — таким чином, тоді йому вдалося врятуватися від ув’язнення. 

Однак військова служба тривала недовго. 15 березня 1945 року в селі Хом'яківці, коли група в складі 23 бійців направлялась до Чорного лісу, станичний провід запросив усіх повечеряти і дати харчів на дорогу. "У тій групі були обласний референт БогданВасиль Бугай під псевдо "Богдан" з боївкою, paйоновий провідник Юрко з боївкою, стрільці із сотні Гайворона. Усіх нас розмістили у двох хатах біля церкви", — згадував Іван Прошак. 

"Олега" поселили в хату Іллі Третяка, ймовірно, близького родича Марії Капечук (з роду Третяк), разом із ще 13 бійцями під керівництвом Ярослава Петришина під псевдо "Ліщина", та трьома невідомими повстанцями із сотні Гайворона і районним провідником під псевдо "Юрко". 

Тим часом зрадники навели війська Червоної Армії та збройні загони НКВС на хату пана Третяка. Об 23:00 почулися звуки пострілів. Хату отичли, розпочалася збройна сутичка. "А тим часом зрадники дали знати про нас енкаведистам. Вони, знаючи пароль і місце нашого перебування, без шуму зняли стійкового, оточили хати і вдарили по нас ураганним вогнем. Горіли хати, хто пробивався крізь вогонь, гинув від ворожої кулі", — розповідав про бої Іван Прошак. 

Тоді загинуло 20 повстанців, серед них очевидець тих подій згадував лише районного провідника Василя Бугая ."Там загинув і обласний референт Богдан, який писав вірші й колядки", – тепло згадував Іван Прошак у газеті "Вільний голос" за 12 січня 1993 року. 

Під час кривавих боїв енкаведисти спалили хату Третяка, живцем згоріла й господиня з донькою: "Усі поранені разом з господинею Maрією Капечук і її 5-річною донечкою Галинкою згоріли в огні". Залишилися в живих лише тяжкопоранені Іван Прошак та стійковий Григорій Баленюк, які потрапили в полон енкаведистів, а також районний провідник "Юрко".

Згодом з’ясувалося, що зрадниками стали охоронці з боївки "Веселого": "Важко було повірити, що активісти станичного проводу, охоронці з боївки підрайонного Веселого, стали зрадниками і працювали на ворога. Але коли підрайонний і районний провід розбирався, хто привів ворога, ця агентура вказала на зовсім невинних i чесних громадян села. I СБ знищило Михайла Калинчука, Дмитра Петришина, Степана Семенюка, Семена Петришина та інших. Провокаторів вже немає в живих і Господь їм суддя", — згадував Прошак.

<p>Пам'ятний хрест (зліва &mdash; Іван Прошак) на місці поховання полеглих у бою воїнів УПА проти військ НКВД 15 березня 1945 року в селі Хом&rsquo;яківка, 1990-ті рр.&nbsp;</p>

Ця збройна сутичка стала трагічною для самого Івана Прошака. Про це він розповів у виступі на Міжнародному конгресі політичних в’язнів комуністичних режимів у Києві в листопаді 1995 року: "Другою жертвою комуністичного терору в Хом'яківці стала моя родина. Після мойого ув'язнення вороги заарештували мойого батька Лукіяна Прошака і замордували в таборах Красноярського краю. Забрали до району і замучили матір Анастасію, зруйнували всю господарку і вигнали на вулицю моїх двох братів і сестру віком від 3 до 10 років. Подібного вандалізму зазнала більш як половина громадян села і багато з них загинули на чужій землі". Самого Івана у жовтні 1945-го засудили до 20 років виправних трудових таборів та 5 років обмеження в правах із конфіскацією майна. 

У січні 1946 року Іван Прошак прибув етапом до трудового табору у Воркуті. Там він видобував вугілля в шахтах "Воркутауголь", однак через травми, його вивели на поверхню. З 13 квітня 1949 року по 1953 рік працював у 6-му таборовому відділі бухгалтером розрахункового відділу, де активно виступав проти радянської влади, згодом був контрольним десятником трудового табору. 28 січня 1955-го Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу його строк покарання скоротили до 10 років трудових таборів. 12 лютого 1956-го після звільнення його відправили на спецпоселення. А 18 квітня 1957 року через відсутність доказів та свідків був реабілітований рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР. Мешкав у Воркуті до грудня 1977-го, згодом переїхав у Коломию, де почав займатися публіцистичною та громадсько-політичною діяльністю. Унаслідок перебування в таборах мав тривале захворювання, що стало причиною смерті 14 січня 1999 року. 

У 1990-х роках Іван Прошак разом із братом одного з полеглих воїнів у збройній сутичці, Теодором Боднарчуком, котрий прибув із Канади, встановив пам’ятний хрест на місці таємного поховання двадцяти бійців та родини Капечуків на кладовищі у Хом’яківці. Їхня загибель стала не лише локальною катастрофою, а й символом ціни, яку платили українські громади за опір радянському режиму.