Втрата печі. Галина Пагутяк

Змінювалися і стандарти життя. Печі розбирали, бо вони займали багато місця, люди намагалися за всяку ціну роздобути кахлі. За класичною піччю, на якій спали діти й старі, а під нею часом тримали курей взимку, і біля якої вигрівали новонароджене телятко, потрібен був догляд, як за малою дитиною: чистити, підмазувати, білити. Печі врешті старіли разом із майстрами — знайти доброго майстра було тяжко і 40 років тому, а нові не відчували матеріал і конструкцію, тобто духу печі, її першорядного значення в домі. Добре було б якби хтось написав історію української печі від трипільської, ліпленої з глини, без комина, до сучасної.

Ті печі, які я застала в ранньому дитинстві, мали припічок, запічок, "кухню"плиту, братрурудуховка, де можна було варити голубці й пекти тістечка, зберігати страву теплою, пекти хліб і сушити садовину та гриби. У покинутих хатах злодії насамперед витягують з печей усе залізо, а його там багато: блят — листи металу, на які ставили банякиказан. Блят оточував відполірований кранцнім. "край", який завершувався прутом, де можна було вішати шуфельку для попелу, гачок, щоб поправляти жар, й митки (ганчірки для миття посуду) і стирки — (ганчірки для витирання). Заслінка, яку називали шубер, допомагала не випускати тепле повітря у комин, коли випалилося. Братрура і сама піч мали окремі заслінки. Під чавунними дверцятами, куди клали дрова під "кухню", був попельник, куди сипався попіл. А попіл з деревини потім зсипали у відро чи діжку й використовували для пом’якшення води при митті волосся, пранні, чи для посипання грядок з цибулею. Мені траплялося бачити печі різної конструкції, але всюди були ці елементи.

Мої батьки теж позбулися старої печі. Кожна нова піч була гіршою і меншою за попередню. На другій я ще могла сидіти і читати книжки, і там було ще все, що потрібно, але не те. А от на київському Поліссі я мешкала в хаті, де була тільки піч, яка ще й стіною виходила до світлицівітальня. До неї вже потрібні були рогачі, і вміла господиня пекла і смажила все в печі. Щоправда, баняки були з алюмінію або чавуну, й не милися ззовні, бо були в сажі. Чавунці без ручок у нас називали "москаликами". В сільській крамниці лежали дефіцитні на той час емальовані каструлі з вушками, і якось, коли родичі вчительки з Франківщини приїхали до неї, то скупили весь цей товар. Певно, така архаїчна піч була колись і в Галичині, бо хто міг собі дозволити стільки залізних елементів. І могла ще стояти в хаті мого прадіда, яку з іншими хатами спалили москвофіли у 1937 році. Мій дід, будуючи нову хату для своїх п’ятьох дітей, осучаснив піч, а як виглядала пра-піч вже нема кого спитати.

Українці, здається, починають розуміти, що каміни — то не наше, бо в нас не середньовічні замки, і починають облаштовувати печі з багатьма функціями, які викликають у мене здебільшого захват. Дизайн там на вищому рівні. І я б назвала це поверненням до національної ідентичности, хоча можна знайти аналогії з печами Західної Європи ХІХ — початку ХХ століття, але є й українська родзинка. Найбільшими цінувальниками таких печей залишаються старші люди, діти і, звісно, коти. Для них облаштовують лежанки. Ці печі є одночасно функціональними і статусними, бо дозволити їх може не кожен. Вони об’єднують родину, а це головне, їх шанують як серце дому, це не менш важливо при побудові житла. Містяни не можуть собі цього дозволити на своїх "пьонтрах"поверхах.

Підіть у скансен, себто Шевченківський гай, і там побачите ціле розмаїття печей, навіть трипільську. Але ті печі холодні, з цілком зрозумілих причин — це ж музей. Музеї не спинять стрімку втрату національної ідентичности, але не дозволять про неї забути, як не дозволяють про неї забути наші пісні.