Втрачені можливості, або коротка історія освіти на селі. Галина Пагутяк

Знати історію свого роду дуже важливо, щоб зрозуміти динаміку його розвитку і не наступати на ті самі граблі. Ні війни, ні економічні чинники не можуть завадити людині реалізувати себе бодай задовільно. Це все, як кажуть тепер, "толстоєвщина". Суд присяжних у Російській імперії виправдовував найгірших злочинців, мовляв, винне у всьому середовище. У школі дітям ніхто не пояснює, що Чіпка з роману "Хіба ревуть воли як ясла повні" — тип людини, яка не реалізувала себе, тому що була слабкою, не зі сталі. Донести молодому поколінню те, що бути на боці світла вигідно в довгостроковій перспективі, а бути на боці темряви — вигідно в короткостроковій, наші словесники, які навчають за чужими методичками, не здатні уже котре покоління учнів. Як може навчити мислити той, хто сам не мислить?

Дмитро був молодшим і єдиним братом мого діда Григорія Басараба, крім нього були ще чотири сестри. Галицьке село, початок ХХ століття, дуже авторитарний батько. Причому, родина була достатньо заможною, аби послати талановитого й розумного хлопчика навчатися до гімназії. Але батько був проти. "Мій отець не вчився у гімназії, мій дідо не вчився, а ти що ліпший? Вмієш читати й писати — доста з тебе", — типова риторика селян довоєнного та міжвоєнного періоду. Покоління його батька взагалі було проти того, щоб діти читали, бо австрійська влада не прагнула всіх українців зробити грамотними, лише трохи — для статистики. Також дуже поважним аргументом у 40-50 роки ХІХ століття — у грамотних хлопців більше шансів стати рекрутами, що було брехнею. У селі Уріж на Самбірщині, згідно статистики 1856 року, лише 5 дітей ходило до школи, де їх навчав вчитель і дяк Василь Огар із села Велика Білина. А громада в селі Нагуєвичі  не платила вчителю, він судився з нею, але ніц не допомогло: йому довелося поїхати з села. Івась Франко перші кроки в освіті зробив у школі в Ясениці Сільній, де мешкала його бабця по матері. Пізніше, коли тиск влади став більший, можна було відкупитися від школи, так само і після окупації Галичини Польщею.

І так воно було би ще довго, якби не хати-читальні. У селі Уріж на Львівщині їх було аж дві: українська і москвофільська, між якими точилася правдива війна. Дмитро обрав українську, багато читав, здригаючись від голосу батька, який вважав, що то дурне заняття, і гнав його до роботи. Врешті незміцнілий організм підлітка не впорався, перед війною 1914 року Дмитро помер від апендициту. Батько певно подумав, що син прикидається і не повіз до лікаря. Може коней було шкода, не знаю. А старший брат був тоді у війську і дуже жалів, що це все сталося без нього — він би сам відвіз брата до шпиталю.

Мій дід Григорій здобув освіту серед січових стрільців і, пройшовши Першу світову, повернувся звідти з думкою, що треба дати змогу дітям самим обирати свій шлях, хоч теж не допоміг здобути старшим синам освіту. А дівчата вже вивчилися при радянській владі. Освіта була обов’язковою, бодай 4 класи, потім — 8.

Практичні селяни, опинившись у колгоспному ярмі, розуміли, що цей шлях нікуди не веде, і намагалися дати дітям бодай якийсь фах. Для цього існували ПТУ, відмінники-хлопці йшли у технікуми після 8 класу, а дівчата-відмінниці — у педагогічні та медичні училища. То була "стеля", як кажуть. Вищу освіту здобували здебільшого діти сільської інтелігенції чи дуже заможних батьків, які могли дати хабаря за вступ, продавши пару бичків. Дитячі та юнацькі мрії не брали до уваги. Дати дитині хліб у руки — то був обов’язок батьків, а решта їх не турбувало. Наступне покоління з глибоким комплексом нереалізованості, під впливом порочної меркантилізації пострадянського суспільства вирішило дати дітям все, і зробило їх соціальними утриманцями. Все — це диплом, житло, авто, пишне весілля, утримання молодих родин коштом нечесно зароблених грошей вдома і тяжко зароблених на чужині.

Як воно буде далі — покаже час. Лише одиниці здатні чинити спротив і йти своїм шляхом, а не "куди мама скажуть". У своїй "Хутірські філософії", опублікованій у 1879 році, Пантелеймон Куліш часто цитує народну приказку: "До міста по гроші, до села по розум". Але тоді село, що дореформене, що післяреформене, ще сяяло природною мудрістю. Зараз села вимирають і деградують. Та найстрашніше не це. А те, що схоластична, забюрократизована система освіти не дає змогу реалізуватися самому Вчителю, найголовнішій людині в житті кожного з нас. Але то вже інша тема.