Все почалося з Майдану. Уляна Кузик

Сніг падав повільно, ніби зважувався, чи варто лягати на бруківку, що парувала від диму. Люди кричали "Слава Україні!", і цей крик, злитий із запахом паленої гуми, в’їдався в легені.

Тоді, серед натовпу, я подумала: "Одного дня доведеться взяти зброю". Не знала коли, не знала як. Але знала — це буде.

Після Майдану життя втратило попередню форму, мов вода, що розлилася по тріщинах старих стін. І жити, як жила раніше, вже не вдавалося. Я це відчувала, відчувала зміни не лише ззовні, але і всередині мого власного світу… і я почала пошуки себе і своєї ролі у тому всьому ще такому незвіданому для мене. Сотні різних думок хаотично точилися в моїй голові, та ще більше ідей, — і навіть не згадаю, звідки вони бралися, більшість із них, на жаль, розбивалися об камінь реальності, але я не здавалася і шукала далі шляхів реалізації своїх планів. В той час моїх знань про волонтерство та благодійність було надто мало, і ще менше було знань про війну, але на диво і на моє щастя, мною завжди ніби щось керувало та штовхало далі. Тож через рік я таки наважилася і створила свій благодійний фонд. Сказати, що це було важко, не сказати нічого. Але справа зроблена, я дала фонду життя, і тепер треба рухатися далі. Багато знайомих називали мене божевільною, я не заперечувала і працювала. Мій шлях продовжувався, і у 2016 році я очолила управління постачання ДУК Львівщини. А вже у 2018 році я очолила управління постачання ДУКу по всій Україні.  В нашому управлінні постачання волонтерило багато людей, але зараз майже всі поїхали на війну.

Коли я починала, з Тарасом Бобаничем Хаммером (зараз це вже Герой України) ми були сусідами в одному офісі, Правий Сектор і мій фонд. Відтоді ми почали співпрацювати, зробили багато спільних проєктів, він завжди брав участь у вишколах, таборуванні та уроках мужності.  Ми пили чай у пластикових стаканчиках і сперечалися, чи можна поєднати волонтерство з вихованням ідеології. Він завжди сміявся:

— Уляно, головне — щоб руки працювали, а серце було вперте.

Скільки ж тоді було спільних планів. Чи знали ми тоді, як усе буде? Ні звісно, навіть не здогадувалися.  Проте війна не стала для нас несподіванкою. Ми мріяли про розбудову національної ідеї… але війна завжди стояла за дверима, ніби затаївшись чекала нагоди, і ми це відчували.… 24 лютого все змінилося... змінилося назавжди і безповоротно для всіх. Та ми готувалися до неї завчасно, знали, що вона почнеться. Тож пройшовши велику кількість вишколів та навчань із військово-тактичної підготовки, я була готова вирушити хоч сьогодні на фронт. Щоправда мої побратими були іншої думки і довелося на якийсь час відкласти власні амбіції помсти ворогу та планувати роботу з підтримки фронту тут, у тилу. Роботи було вкрай багато, настільки, що забувала елементарно поїсти і не ночувала у власній домівці, майже жила в приміщенні свого соціального кафе "Базилік", яке на час повномасштабного вторгнення стало волонтерським хабом. Ми проводили раніше багато різних акцій у соціальному кафе "Базилік", яке я започаткувала, але тепер зупинили їх, бо немає на це ні часу, ні ресурсу. Проводили щороку для дітей Свято Миколая. Деякі малята щиро вірили, що я помічник Святого Миколая, писали мені листи. А одного року я так захопилася організацією свята, що забула купити подарунки своїм дітям, і вони дуже образилися. Мені було соромно, потім я виправилася, сказала дітям, що Миколай думав, що ви ще живете в Італії, а потім передав подарунки в Україну. Але для себе зрозуміла, що трохи запрацювалася і більше це не має повторитися. Обсяг нашої допомоги був дуже великий, багато допомоги йшло не як для військових, а як для цивільних. Тому наша команда взяла на себе ще один напрямок саме цивільної допомоги. Вже якщо це потрапило до мене, значить, так мало бути.

І от після деокупації виїжджаємо у Бучу та Ірпінь. Ми обирали саме такі населені пункти, де було складно добиратися, щоб допомогти саме там. Дорога до Бучі пахла гаром і свіжою травою одночасно. Обабіч лежали понівечені паркани, розбиті вікна дивилися в порожнечу. Було важко і боляче проїжджати повз наслідки злодіянь ворожої орди. Страждало все: і природа, і люди. І цей біль я відчувала фізично. Мене переповнювали злість і ненависть, водночас жаль та співчуття до людей, які постраждали від дикості чужинців. Ми привезли теплі речі, продукти, дитячі малюнки. Одна бабуся взяла банку меду й сказала тихо: 

— Доню, це ж диво… думала, вже ніхто не приїде, — голос жінки звучав непевно й виснажено, але з надією.

А литовський волонтер, роздаючи пакунки, кинув мені:

— Якщо колись почнеться у нас, ми теж будемо воювати. 

І я зрозуміла: ця війна вже давно більше ніж просто наша. Хоча розуміла і інше — нас ніхто не врятує, крім нас самих.

Я не знаю, як вони мене знаходили, саме іноземці. Вони писали мені у соцмережах, що хочуть надати гуманітарну допомогу чи речі першої необхідності. В українців — зрозуміла мотивація, а іноземці просто хочуть допомогти. Литовці мені писали: "Це і наша війна. Якщо щось почнеться, ми теж будемо брати участь". У кожного була різна мотивація, хтось мав в Україні друзів, а хтось родину, хтось просто волонтерив саме для України, бо розумів, що тут зараз найнеобхідніша допомога. Я зараз не пригадаю імена, але я добре пам’ятаю ті обличчя, їхні очі, наповнені жалем і співчуттям. 

Згодом було багато поїздок, зокрема і за кордон. Ми їздили по допомогу, по машини для фронту. Не обходилось і без поїздок на різні міжнародні зустрічі, присвячені питанню війни в Україні. На деякі мене запрошували різні організації, деякі мене просило відвідати командування частини, бо це було важливо. І я погоджувалася, адже думала, що чим більше будемо говорити про війну на нашій землі, тим більше світової допомоги отримаємо. Чесно кажучи, мене втомлювали ці зустрічі більше ніж розгрузка машини на складі, і це не про те, що "в гостях добре, але вдома краще", просто важко було підібрати потрібні слова та пояснювати людям, які війну бачили лиш на екрані. А пояснювати потрібно було. Нам, звісно, важливі слова підтримки та співчуття, і ми за це вдячні, та найкращою підтримкою буде озброєння і техніка для нашої армії. Пригадую один епізод. Завершували ми якось одну із зустрічей на території Польщі, на якій були присутні представники благодійних організацій та представники від уряду з гуманітарної політики. І ось укотре наші телефони сповістили про тривогу у Львівській області, ми промоніторили канали і з них дізналися, що летять ракети на нашу область і вже є руйнування. Ми одразу ж по машинах і додому, бо, може, десь знадобиться допомога. Прощаємось нашвидкуруч з усіма, пояснюємо ситуацію і перепрошуємо за швидкий та раптовий від’їзд. Бачили б ви їхні очі та вирази облич. Вони казали нам навздогін:

— Там же ракети летять!!! Куди ви?! Перечекайте тут, ви тут у безпеці. Ви божевільні!

Але ми вже не затримувалися для пояснень "чому для нас важливо бути там", ми вже неслися додому. Вже в дорозі я подумала, що так, можливо, ми для них божевільні, адже для світу ця війна не зрозуміла і не збагненна. Вони не знають, що таке росія, не знають, на що здатні ці істоти. 

Так день за днем непомітно минув один рік, другий… Але думки про те, що я хочу бути на фронті, не полишали мене. Іноді у приват приходили повідомлення: "Ви мій ангел-охоронець". Писали і військові, і мами, і люди, яких я бачила раз у житті. Я хотіла піти на фронт ще з перших днів, але кожного разу ці слова зупиняли. Може, моє місце тут? Може, моя зброя — це бус, повний тепловізорів і турнікетів? І ці думки та власні протиріччя щодня боролися між собою. Все ж ми працювали далі. Згодом державне постачання для ЗСУ покращилося, стабілізувалося і вже стало трішки легше працювати. І саме тоді я вирішила, навіть не так, я відчула — годі, настав час іти далі, і я повинна це зробити. Саме тоді я прийняла безповоротне рішення — підписати контракт. Тож стала навчатися, освоїла кілька видів зброї, тактику, пілотування БПЛА, навіть сертифікат отримала, — і цього разу я вже нікому нічого не казала. Бо знала: мене вже ніхто не зможе відмовити, я вперто і наполегливо працюю, щоб бути там, де перебуваю зараз. Пройшовши багато випробовувань, попри купу заперечень від друзів та деяких побратимів, я нарешті це здійснила. Я підписала контракт із 67 окремою механізованою бригадою. Чому саме вони? Бо я з ними від початку їх створення, бригада фактично "народилася" в мене на очах і зростала. Мінялися командири, а я залишалася з ними. Тому це був мій свідомий вибір з самого початку. Мене не раз запитували, чи не хотіла б я піти в іншу бригаду, навіть запрошення були, але моє місце тут, тут моя душа, тут мої побратими і посестри, які стали ріднішими ніж кровні. А в 67-й мене зустріли як свою, як рідну. Мій перший підрозділ ГІЗгрупа інженерно-саперного забезпечення на чолі зі строгим та водночас справедливим командиром Маздою. Цей підрозділ став для мене особливим ще у 2022-му, я відчула ще тоді якусь духовну спорідненість саме з цими людьми. Тож куди я піду, вибір був очевидним для мене. Це люди із неймовірним і своєрідним почуттям гумору і завжди на позитиві, адже вони займалися розмінуванням і мінуванням територій, і гумор був їхньою головною зброєю. Скільки жартів я наслухалася на цю тематику, не опишу. Звісно, там мені було комфортно, і я там як своя. Та я мала рухатися далі. 

Рекрутинг. Це саме те, чого бракувало моїй бригаді. Цільовий відбір майбутніх захисників, які стануть частиною нашої бойової сім’ї. Я довгенько вивчала, як це працює в інших бригадах. Я консультувалася з різними дотичними людьми, намагалася зрозуміти систему і як із цим працювати. Підбір людей до моєї невеличкої команди теж був не простим. Адже потрібні були достобіса універсальні люди, які, як кажуть, "однією рукою город садять, другою картини малюють". Будь-хто не підходив для цієї роботи. Та все ж, за якийсь час, "мої люди" знайшлися. Я сформувала гарну команду. 

Та для повноцінної роботи все ж бракує приміщення. Звісно, я про це подумала заздалегідь, адже роки волонтерства та громадської роботи не пройшли дарма. Я навчилась основного правила — продумувати все заздалегідь. Адже шукаючи гуманітарну допомогу, я завжди спочатку знаходжу, де це зберігати. Тож тут такий самий принцип. Я паралельно знайшла приміщення, потім тривали перемовини із владою міста щодо надання приміщення для рекрутингу і, звісно, його ремонт. Тоді облаштування приміщення відповідними меблями і технікою. Я згадувала, як починала зі своїм соціальним кафе "Базилік". Було важко, і тоді, і зараз, але хто ж тепер мене зупинить на шляху до моєї мети. 

Тепер я робила те, що вмію: знаходила людей, які готові стати поруч. Рекрутинг — моя нова зброя.

Я знала: диво — це не лише, коли виживаєш. Диво — це коли, серед війни, знаходиш своє місце.