Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії

Вважати, що Володимир мав широкий вибір віри, безглуздо. Навернення хозарської верхівки в юдаїзм так і залишилося казусом без реальних шансів на повторення. Іслам міг би стати панівною релігією, якби Русь була розташована на Волзі. Питання полягало лише в тому, звідки приймати хрещення — зі Сходу чи зі Заходу. Географічна, а відтак економічна близькість вирішила справу на користь Візантії. І якщо на той момент це був цілком прийнятний варіант, то вже за два-три століття він перетворився на головну перешкоду для європейської інтеграції, а також на потужний каталізатор східноєвропейського авторитаризму. Наслідки вибору 988 року ми відчуваємо досі.

Догматика, гомілетика чи екзегетика тут абсолютно ні до чого (якщо простіше — жодна віра не є "правильніша"). Так, православ’я в основі відрізняється від католицизму і протестантизму значно глибшим містицизмом, більшою упевненістю в непізнаваності божественного та суворішим аскетизмом (а ще західне християнство завжди давало в рази більше місіонерів, ніж східне). Але це все дріб’язок порівняно з відмінностями в організаційній структурі та відносинах із владою. І саме різниця в "політичному", а не "сакральному" між двома гілками християнства призвела до того, що ми спостерігаємо сьогодні.

Східні християнські Церкви охоплювали території із дуже давніми державними традиціями. Від початку легалізації (Міланський едикт 313 року) християни на Балканах та в Малій Азії перебували в осерді єдиної (потім просто найбільшої) імперії з кодифікованим правом та розвиненим бюрократичним апаратом. У 380 році християнство де-факто перетворилося на державну релігію, а за десятиліття почалися урядові репресії проти язичників. Тож нічого дивного, що в очах більшости східних авторів держава і Церква злились до нероздільности.

Концепцію "симфонії", тобто перебування "світського" і "церковного" в гармонії та співпраці, 535 року закріпив імператор Юстиніан І: "І якщо священство буде в усьому бездоганне і до вподоби Богові, а державна влада буде в правді керувати довіреною їй державою, то буде повна симфонія між ними у всьому (συμφωνία τις ἀγαθὴ), що служить на користь і благо людського роду". Однак це був лише ідеал, а спроба його досягти на практиці призвела до поступового поглинання Церкви державою — цезаропапізму (тобто домінування імператора над патріархами). Це не означає, що східні Церкви не боронили своєї автономії від держави, і часто владі доводилося скасовувати свої рішення через спротив кліру. Однак загалом християнського імператора розглядали як представника Бога у громаді, обов'язком якого було стежити не лише за матеріальним, а й за духовним добробутом своїх християн-підданих, тому втручання у церковні справи вважали його обов'язком.

Варто наголосити, що переважно нову віру насаджували у країнах зовнішні завойовники, або влада переймала вже поширене у народі вчення. До прикладу, християнізацію Риму—Візантії могли розглядати як тріумф низів над верхами. На Русь християнство принесли не чужі воїни й навіть не чужі проповідники, а свої князі. Тож для населення нерозривність зв’язку нової віри з владою була самоочевидною.

Західна Церква зростала на територіях, де держава мала коротку історію або взагалі не існувала, де інститути були слабкими, і, найголовніше, буйно квітла реальна політична багатополярність. Папа не міг шукати підтримки в імператора, натомість сам потроху перебирав на себе функції державця, а за ним — і частина ієрархів. Однак при цьому главу Святого Престолу завжди обирали через голосування, його не призначали й він не успадковував посади — це найдавніший з існуючих у світі демократичних інститутів. Церква не могла скористатися з послуг відсутньої державної бюрократії, тож сама поволі перетворилася на загальноєвропейську бюрократію (якщо королі не вміли читати, їм на допомогу приходили єпископи). Папи виступали ще і як посередники в суперечках світських володарів. Ще одна важлива відмінність від Сходу — целібат і ротація низового духівництва, незалежного і від громади, і від знаті; обов’язкове відвідування богослужінь; регулярна сповідь (жанр автобіографії виник із неї). У підсумку західне християнство виявилося не лише непідвладним державі — воно ще й у певні часи домінувало над державою.

Коротко кажучи, західна Церква була ще одним — і то найпотужнішим — обмежувачем авторитаризму імператорів, королів та князів. І що найважливіше — на інституційному рівні (Pax Dei, хрестові походи, інтердикти, анатеми із втратою влади). Можливості для протистояння правителям у східних Церквах були вкрай обмеженими (окремі патріархи виганяли імператорів з церков, але це радше винятки).

Однак якщо у Візантії було не все гаразд, то на Русі — ще гірше. Всупереч поширеному міту, базилевс не був необмеженим деспотом — це саме московська модель, зрощена на місцевому ґрунті, а не запозичена з-за моря. Візантія була найбільш правовою з тогочасних держав, а "Кодекс Юстиніана" — вершиною юридичної думки упродовж тисячоліття. Ентоні Калделліс взагалі називав Візантію республікою — "правильного" престолонаслідування вона не знала, влада утримувалася силою громадської думки і зникала, тільки-но суспільство переставало її підтримувати. Це не означає, що на свавілля імператорів була управа у вигляді парламенту чи незалежного суду, ні — правителі постійно порушували закони. Але це означає, що свавілля визнавали в суспільстві свавіллям, і втратити владу через зловживання нею було вкрай ймовірним кінцем для імператора. Роль запобіжника відігравали "майдани" — народні повстання у Константинополі, аристократичні змови та військові заколоти. Саме тому інституційна слабкість Церкви не впадала в око.

На Русі ж із правом все було геть кепсько. Мало того, що на ці землі не поширювалася традиція римського права, тут не існувало й писаних "варварських правд", лише усні. "Закон судний людям" чи "Руська правда" — плоди законодавчої діяльности правителів. Давньоруська правова думка так і не запозичила візантійської практики кодифікування юридичних норм і, відповідно, не створила ані верстви професійних юристів, ані навіть корпусу тлумачень законів, у яких могло б знайтися місце думкам про природні права підданих (як це було в середньовічній Європі). Крім того, князі видавали не лише збірники кримінального права, але й церковні статути — зводи сімейного права. Це теж не сприяло ані незалежності Церкви, ані обмеженню князівської влади. Так само не була запозичена з Візантії й розвинена концепція приватної власности на землю.

Ба більше, якщо візантійська бюрократія стабільно була однією з найкращих у світі (а отже, могла відігравати роль "глибинної держави"), то в Росії чи Польщі–Литві діловодство досягло візантійського рівня аж у столітті XVIII, не раніше. У цих умовах обмежувальна роль Церкви була би вкрай доречною. Але ні.

До того ж князя ще з язичницької доби вважали сакральною фігурою (у польській мові збереглася подоба książę — князь, ksiądz — ксьондз; Володимир особисто займався пантеоном), так ще й церковники нехтували верховенство права. Написане в XI столітті "Слово про закон і благодать" першого київського митрополита Іларіона різко й жорстко протиставляє один одному Закон (зовнішній, формальний і примусовий) і Благодать (внутрішню, містичну, неформальну, а то й ірраціональну). І нічого дивного, що Іларіон віддає перевагу саме благодаті. Пізніші літописці обґрунтовували процвітання землі праведністю князя, а біди — його гріхами, і навпаки — праведній землі Господь дає благочестивого правителя.

У принципі, якщо єпископ був авторитетним, а князь — богобоязним, то симфонію у князівстві підтримували. Але в протилежних — і значно частіших — випадках відсутність правової традиції та інституційно потужної Церкви грала з Руссю злі жарти. Коли 1073 року на київський престол зійшов Святослав Ярославич, вигнавши свого старшого брата Ізяслава, печерський ігумен Феодосій виступив на захист останнього, звинувативши Святослава, що той "не по закону сидить на столі тому". І що ж? Нічого не змінилося — новий князь так і помер на київському престолі. Віче могло скинути правителя, Церква — ні. Подібно провалилися усі церковні спроби припинити князівські усобиці.

Отже, в підсумку, на Русі, як і у Візантії, не Церква направляла і стримувала державу, як на Заході, а держава — Церкву. Але якщо у Візантії правитель мав зважати ще й на примат закону, до якого могла апелювати Церква чи суспільна думка, то руських князів з цього боку нічого не обмежувало.

І наостанок. Після розколу 1054 року, а надто після того, як 1204 року хрестоносці розорили Константинополь, західно-східні християнські контакти занепали. Католики і православні потроху перетворилися з просто "інших" на відвертих ворогів, тож запозичення багатьох "католицьких" чи "протестантських" новацій (банки, книгодрукування) стало вкрай складним або геть неможливим у православних країнах. Але якщо багатшому західному світові це протистояння принесло лише певні незручності, то для Московії воно стало потужним гальмом на шляху до прогресу, а для Балкан у XV столітті обернулося катастрофою. Середньовічній та ранньомодерній Україні пощастило більше, хоча і її внутрішню стабільність підривали релігійні суперечки.

P. S. Питання про надзвичайно масштабне марновірство, двовір’я або навіть язичництво народних низів Руси (уявлення про святого Миколая як про члена Трійці тощо), про фактичну підміну ними християнства маніхейством (навіть якщо це поняття ніколи в житті їм не траплялося) та про соціокультурний розкол із грамотними верхами ми навіть не ставимо, хоча й маємо на думці.