Вінценосний. Пам'яті Павла Загребельного

Павло Загребельний був спершу сільським хлопчиком, який ріс без матері, потім радянським солдатом, потім полоненим у німецькому концтаборі. Але доля по-своєму пощадила хлопця, залишивши його живим і — ба більше! — зберігши до старості непідробну цікавість до життя і до літератури у всіх її проявах, навіть до талановитих, на думку Загребельного, початківців. 

<p>Павло Загребельний (1924-2009)</p>

Він пройшов усі щаблі кар’єри українського радянського літературного номенклатурника. Він був лауреатом всіх вагомих державних премій, депутатом Верховної Ради УРСР та СРСР. Був кандидатом у члени ЦК КПУ і потім таки її членом.

Здається, хіба про такого письменника можна зараз написати як про літературний талант? Здається, що його доля нагадувала долі Петра Панча та Івана Ле, Натана Рибака і Вадима Собка та інших. Дисидент і мученик за Україну Валерій Марченко назве Загребельного і ще кількох успішних для того часу авторів "письменниками-підприємцями", маючи рацію, коли враховувати, що весь той кар’єрний ріст і та велика кількість написаних за життя повістей і романів приносила Загребельному вагомі матеріальні переваги. 

Але цей, навдивовижу душевно-жилавий письменник-номенклатурник не належав лише до зрозумілого і прозорого клану радянських літературних кар’єристів. Тобто, якщо він був кар'єристом, то він таки був і письменником!

Ба більше, він допоміг тоді стати на ноги тогочасній літературній молоді (Івану Драчу, Миколі Вінграновському та іншим). Він до смерті цікавився так званою "молодою" літературою, (зокрема, в останні роки життя прозою Євгена Пашковського, Олеся Уляненка) що є, як на мене, ознакою справжнього душевно-літературного здоров’я прославленого письменника, що не закисає у каламутному болітці власної шани і слави. 

А літературна слава є надто мінливою пані, як і будь-яка шана та слава із людських рук, у чому ми переконуємося і на прикладі нинішнього героя нарису.

У своєму лірично-ідеологічному віршеві "Істина" Борис Олійник, у якого попри подібні "правильні" твори, складалися ворожі стосунки із Павлом Загребельним, прорікає:

Нічого не надбали ми, крім істини могутньої,
що ранок починається зорею п’ятикутною,
що на терезах совісті усе на світі золото
не переважить мірою вагу серпа і молота! 

Як зараз ставитися до подібної літератури українською мовою? Зокрема мені, синові політв’язня? П’ятирічна відсидка 1958-1963 рр. батька у радянських мордовських таборах значною мірою поламала його життя, що відбилося і на житті його близьких. Але попри все я пишаюся чином свого батька, бо якби не такі як він, тодішні сміливці і ненависники СРСР усередині монстра, навряд чи нині ми могли би зберегти Україну….

Цілком ігнорувати таку літературу? Проводити час до часу окремі літературознавчі конференції навколо української літературної спадщини соцреалізму? Використовувати у вечорах гумору? Все це було би доволі смішно, якби така література свого часу також потужно не прикладалася до мізків українців у радянській окупації.

Проза Павла Загребельного (як і поезія Бориса Олійника із її, до речі, окремими шедеврами) — різна. Її спектр широкий — від не надто вправних творів чи невдалих, де автору, як кажуть, щось невловимо пішло не так, до романів, якими зачитувалися українські читачі (можливо, із неймовірної спраги до жанру національного історичного роману) — до прикладу, романами "Диво", "Первоміст", "Євпраксія", "Я, Богдан" та іншими відповідно до певної примхливості тогочасних читацьких смаків у зв’язку із більшою тогочасною популярністю художньої прози.

"Чортяча пам'ять його, в якій містилися всі енциклопедії світу, закарбовувала найдрібніше деталі", — згадував Анатолій Дімаров, також талановитий письменник свого часу.

У романі про Богдана Хмельницького письменник, забуваючи час від часу про своє номенклатурне становище, намагається не лише витворити правдивий психологічний портрет гетьмана Богдана Хмельницького, але й окреслити духовні засяги тогочасного національного світовідчуття: "Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були… скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше-бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна" (з роману "Я, Богдан").

Загалом, психологізм, що не завжди присутній в історичних романах, а іноді зовсім не "ночує" у них, таки живе в історичних романах Павла Загребельного:

"Хуррем не думала про смерть і не боялася її. Смерть не для неї і не для її дитяти. То для інших, найперше для чоловіків. Вони живуть з думкою про смерть, постійною і невичерпною, для них вона буває пишна, або ніяка, а то й ганебна. Жінки не вмирають. Вони просто зникають, як птахи, квіти або хмаринки під сонцем. По собі полишають дітей, життя, цілий світ" (із роману "Роксолана").

У романі "Роксолана" глибокі психологічні спостереження незрідка виходять за межі конкретної тематики, що свідчить про розмах та душевну тонкість романіста: "А що таке старість? Може, її й немає зовсім, а є тільки зношеність душі. В одних душі зношені вже замолоду, в інших — незаймані до високих літ".

Це були діти своєї доби. Письменники, серед них і Павло Архипович Загребельний, словом свідчили про час, у якому жили. Не їхня провина, що це був час Радянської України, час серпа і молота. На мій погляд, не нам бути їхніми суддями чи прокурорами. 

Але з іншого боку, твори українських радянських письменників, спотворені червоною ідеологією, можуть бути для майбутньої історії української літератури лише звалищем літературних артефактів, пам'ятником спотворених людських ідеалів, грізним свідченням затхлого духовного життя при тоталітарній диктатурі.

Богові — боже. Кесарю — кесареве. У новому українському літературному каноні не приживеться заідеологізована радянська література українською мовою, нерідко змішана із радянською пропагандою та славословієм СРСР.

Але історія української літератури має помістити усе, не минаючи "ніже тії коми". 

Як на мене, письменник Павло Загребельний, який написав більше двадцяти романів (писав їх від руки), багато повістей, оповідань, незважаючи на різну літературну вартість написаного, вартує нових і осмислених прочитань та перечитань його творів.

P.S. У 2029 році (через 20 літ після смерті) повинен бути надрукованим щоденник Павла Загребельного. Чомусь мені здається, що там не буде тиску важких камінних брил ідеології, і ми побачимо живу душу людини та письменника, якій не поталанило з часом, де він таки намагався робити все, що міг для української літератури — і  таки не обріс вінценосною гординею…