Весна пам’ять і цукрова трава. Олексій Паляничка

світ змінився. 

тепло рук розщепилося на атоми. коріння вгризається в бетон. коріння шукає воду. кольори не досягають ока. навколо темрява. 

і…

дотик. 

потік тепла. 

руки заколисують небо.

крізь повіки пробивається світло.

чути чийсь голос: "кому належить цей світ?". але очі заплющені. очі не бачать джерела звуку. 

пригадую килим із кучерявої зелені. цукрової м’яти. холодного скла. інею на траві, що студила кроки. цукор танув, поколюючи стопи. звук розчинявся в повітрі. навколо був туман. із туману, з невідомості з’явився Ти. 

зморщена шкіра. заплющені очі. безладні рухи. для когось — диво народження. для мене ж Ти з’явився й забрав частину зірок на небі. забрав частину сонячного тепла. частину всесвіту. тоді я не знав, що він безмежний. і розділивши його — одержиш удвічі більше. два світи. дві безмежності. у яких немає початку. і немає кінця. 

дотик. 

потік тепла. 

руки заколисують небо.

крізь повіки пробивається світло.

чути чийсь голос.

Немо, не спи. 

розплющивши очі й озирнувшись — що я побачу? можливо, зелений килим. подвір’я садиби край села. подвір’я з каштаном і дубом посередині. сині, з лущеною фарбою двері. старі й перекошені. дивляться в поле. так само, як і три десятки років тому. на краю одного з безкінечних усесвітів. притлумлених пожеж, що тліють під шарами попелу.

життя наприкінці часів. що я можу звідси взяти? окрім спогадів. окрім відчуття безпорадності. окрім затертих слів, виведених патиком на березі річки. спогади роздмухує вітер. чи, може, це просто протяг. водій знову їде з опущеним склом. їде крізь ранню весну. крізь цукрову м’яту. крізь туман. крізь паморозь трав. завтра знову першитиме в горлі.

Немо, не спи. 

тривога змушує водія постійно когось штрикати своїми думками. нерідко це дрібниці. частенько це дурниці. через будь-що він штрикає світ, і світ мусить йому відповідати. ці розмови завершуються без жодного натяку на порозуміння. відповідаю йому: "я несу відповідальність лише за себе. світ мені не належить. що ти від мене хочеш?!". 

ці розмови стомлюють. відповіді бракує місця в словнику нормативної лексики. 

Немо, не спи. 

хочу сказати, що Немо не спить. але навіть якби й спав, це не має значення. хочу сказати: "ти навіть РЕБ не ввімкнув". мовчу. просто стулив повіки. слухаю музику, доки машина, обшита захисним шаром кевлару, їде полями мертвих соняхів. полями розірваних ран. полями пам’яті. 

у день, коли народився Ти, теж було холодно. трава ще вкривалася інеєм. був початок весни. і сонце тільки-но піднімалося з глибин царства мертвих. 

світ змінився. 

думками повертаюся до краю вічності. бачу, як хтось малий з моїм іменем вибіг із дому. замурзаний. наляканий. він кличе, але відповіді немає. голос, що лунав учора, більше не засвідчує присутності. світ застиг. раптом він… тобто я усвідомлюю. радше відчуваю знання — світ мені не належить. малий, ти нічого не можеш втримати. ні каміння, що падає зі скель. ні вітру, що свище між дротами електропередач. ні людей, які йдуть із твого життя. ні сліз, що падають із твоїх очей. водномить ти проживаєш плинність твердої матерії і свою скінченність. свою і всіх, кого ти любиш. і кого ненавидиш. і до кого байдужий. 

пригадую, як я прокинувся і вдома нікого не було. в трусах вибіг на вулицю. був ранок. була паморозь. і я босими ногами йшов по замерзлій траві. була середина березня. здавалося, що траву вкрито кіркою розтопленого цукру. цукор коловся об ноги й танув від тепла. я вибіг на дорогу. почав кликати маму. натомість побачив батька. він ішов дорогою до хати. вів велосипед, який за кілька років викрали алкоголіки. батько був сердитий. хоча він часто бував у такому настрої. його життя було складним. це я почав розуміти згодом. тоді він насварив мене: "чого кричиш?!". кажу: "мами ніде немає". 

батько відвів велосипед до хліва. з інших дверей хліва вийшла коза. спочатку висунула з дверей свою рогату голову. потім вийшла повністю й дивилася нам услід. ми пішли до будинку. того дня коза залишилася голодною. було не до неї. того березневого ранку були заморозок і туман. того ранку народився Ти, брате. Ти не міг знати, що я буду Тебе не любити. у моєму серці не було любові. не знаю, чому так. мені було вісім. і я не розумів. я відчував, що Ти прийшов у цей світ і забрав його частинку. частинку чогось і так надто малого та вбогого. тоді я не знав, що світ безмежний. і розділивши його — отримуєш два всесвіти. у яких немає початку. і немає кінця.

коли Ти народився, я Тебе не злюбив.

сонце пропливає небом. знову. і знову. так минають дні твоєї присутності в цьому великому й незбагненному. відтинки життя точить шашіль. вони вже не мають міцності й не втримують цей світ. не можуть втримувати твій старий дім. маленький будиночок на краю цивілізації. жовта цятка з синіми дверима. поряд ростуть два дерева — дуб і каштан. той самий каштан, на який ти колись заліз і сидів там. і плакав через страх висоти. тваринний несвідомий страх. наче з тої висоти вже немає повернення. відтинки життя з неї падають і розбиваються. падає дім. на друзки розлітається пам’ять. 

розтуляю очі. навушники починають від’єднуватися від телефона. шумогасіння під дією РЕБ то вимикається, то повністю глушить звуки навколо. відчуття, наче я тону. вуха закладає від сильного тиску води. але замість води щось інше. свідомість подібна на шматок холодного металу. що пронизує тонку матерію. пронизує несвідоме. пронизує пам’ять. 

за що? чи заради чого ми тут опинилися? 

вивантажуємося. "швидше, пацани! швидше!.." залишити останній подих цим степам. лісу. сонцю. річці. померти тут — це чиста випадковість. але закономірна. від якої не застрахуєшся. усе відбувається дуже швидко. цього разу всі цілí. в інший день у робочий чат надходить повідомлення: "один із екіпажів зрисували. водій — важкий "триста". решта — в нормі". пізніше дихання водія зупиниться. але це "пізніше" — це також уже в пам’яті. це минуле. історія, якої ніхто не напише. це просто статистичні дані. життя, мов лічильник, що зламався й не показує точних чисел.  

із тої висоти вже немає повернення. відтинки життя з неї падають і розбиваються. падає дім. падають люди. на друзки розлітається пам’ять. тепло рук розщепилося на атоми. коріння вгризається в бетон у пошуках ґрунтових вод. кольори не досягають ока. навколо темрява. 

під’єднуємо обладнання. заходжу в «дельту» — військову систему ситуаційної обізнаності. у напівсонному стані спостерігаю за трансляціями розвідки. спостерігаю, як ворожий піхотинець біжить до наших позицій. несе протитанкову міну ТМ-62. вагою у 10 кілограмів. якщо така вибухне поряд з людиною, то від людини лишиться лише спогад. лишаться декілька знімків. один із них відіб’ється на чорному камені. 

один штурм наших позицій. другий. третій. на сьомому їм таки вдалося занести міну. на сімнадцятому — забігло чотири тіла. наші не вийшли. 

спостерігаю.

пишу сестрі: "те, що брат вижив у піхоті від початку війни — це велика випадковість. велике диво". хоч я в дива мало вірю. радше збіг обставин. випадковість. інколи крок убік. або затримка в декілька секунд — і все могло б закінчитися. все: війна, самопізнання, сенси, життя. усі мрії вмить сплелися б із землею й через мільйони років стали б паливом для польотів до зірок. до світів, яких не намалює наша уява. яких нам ніколи не побачити. можливо, там сила не буде основою світобудови. можливо, там світ не належатиме комусь окремо. а всі ми належатимемо цьому світові. із нього народжуватимемося. і в ньому зникатимемо. можливо, саме так і буде. але не точно. впевнений лише в тому, що вижити в піхоті за три роки — це велика випадковість. 

поряд із піхотою — усі ми цивільні.

золоті береги річки зливаються десь удалині. так далеко, аж не стане життя, щоб вони зблизились. урешті-решт вони сидять один навпроти одного. дивляться у воду. там пропливають усі ті миті, що проведено разом. весь біль спричинено нерозумінням природи речей. вони мовчать. про незначне. про створення світу. про його руйнацію. його руїни. його рани. його щасливі миті. його мовчання. 

ти мовчиш. я мовчу.

я не виправдовуюся. лише прошу вибачення. висловлюю свою вдячність. слухаю. прислухаюся. намагаюся почути кожен твій порух. намагаюся бути присутнім. намагаюся побачити. побачити Тебе повністю. 

бачу шрам на твоїй щоці, який Ти отримав у дитинстві. Ти поранився ножем, і ми всі дуже злякалися, бо не розуміли, звідки кров. крові було багато. бачу блукання Твого погляду. здається, я не та людина, якій Ти можеш довіритися. бачу Твої забуті мрії. вони для мене — терра інкогніта. бачу гойдання Твоїх думок, що намагаються закласти фундамент. для свого життя. щоб більше не прислухатися до порад старшого брата. до порад, що можуть Тобі нашкодити. що є наслідком великої пихи. побічним ефектом встановлення контролю. 

ми надто обмежені. усе життя осмислюємо свою недосконалість. свою скінченність. свою глупоту.

я бачу. я чую. принаймні намагаюся. сподіваюся, що ця зустріч відбулася. мовчу. ти теж мовчиш. і лише відблиск думок на воді свідчить про присутність. 

"світ тобі не належить" — повторюю знову й знову. спостерігаю плинність часу. плинність речей. упродовж миті все відбувається довго. оглядаєшся назад — і все здається єдиною, стиснутою в пам’яті точкою. час став твердою матерією. тверда матерія стала водою. кидаю камінь. рахую кола на текучій поверхні. золоті береги річки зливаються десь удалині.  входжу в цю річку. спочатку прохолода обдає ноги. коли опиняюсь у воді по пояс — виникає бажання пірнути. опинитись у воді з головою. йду далі. зникаю. зливаюся з часом. зливаюся зі світом. ми приналежні до нього. ми з нього з’являємося. і в ньому зникаємо. 

я хочу написати книжку. 
ха-ха, брате. ти це вже казав.
коли?
торік. 
правда? не пам’ятаю.
казав-казав, брате. я думаю, так. це прикольно. як хочеш, пиши. але не кажи, що хочеш, коли не пишеш. або роби. або не роби.
я хочу. але деякі речі, здається, треба прожити, щоб говорити від їхнього імені. 

це була одна з твоїх відпусток. це було літо. ми сиділи на лавочці неподалік макдональдсу. під ногами в нас воркував голуб. випрошував картоплю фрі. чи то бикував й намагався віджати шматочок нашої власності.

будеш? — запитав я.
вона вже холодна й несмачна. 
я голубу хотів віддати. 
ага. ну бери. 

голуб почав ковтати скибки картоплі одну за одною. я йому кидав їх по одній. злетілись інші.

про що книжка?
хотів назвати її "я посадив дерево". після спроби суїциду багато про це думаю. рослини руйнують бетон, коли пробиваються до сонця. коли шукають воду. хотів би сказати, що книжка про світло, до якого прагнуть рослини. але радше про минуле. і про майбутнє. часом є бажання змінити минуле. але не так, що я мушу винайти машину часу й повернутися на кілька десятків років назад. мушу просто робити щось тепер, щоб не повторювати старих помилок. формувати майбутнє наперекір тому, що визначили події минулого. пригадую, я Тебе не любив у дитинстві. сам не знаю чому. може, тому, що коли ти тільки народився, батьки тобі уваги почали приділяти більше. я відчув покинутість. сам був надто малим, щоб зрозуміти, що відбувається. не знаю, чи тепер розумію, що відбувається. але вже нема на кого списувати провину за помилки. 

запала тиша. під ногами птахи билися за картоплю. у небі пливли кити. величезними плавцями розганяли хмари. зникали в променях сонця. знову з’являлися з-за дахів будинків. своїми піснями заколисували дерева. на спинах переносили спогади. 

цукрова трава. твоє народження. моя нелюбов. наше мовчання. кілометри думок. ти пішов, не мовивши ані слова, що йдеш до війська. ми могли б більше й не побачитися. страх. образи. злість. мовчання. минуле падає з висоти й розбивається. падають усі причини, через які я не говорив Тобі, що вдячний долі за нашу зустріч у цьому безкінечному й вічному. на друзки розлітається пам’ять.

радий, що ми можемо ось так інколи посидіти. 
це взаємно.

світ змінився. 

дотик. 

потік тепла. 

руки заколисують небо.

крізь повіки пробивається світло.