Вертикальні домінанти. Володимир Боднар

На завод у краматорській промці приїхала нова партія поповнення військових з БЗВП. Бійці порозбрідалися по цехах: хтось у намаганні приготувати щось попоїсти, хтось розім’ятися після незручної подорожі, а дехто просто пробував заснути, розстеливши спальника під стіною. Заводська територія ще не повністю втратила атмосферу колишнього виробництва: бетонні плити з рудими тріщинами неначе ще відлунювали гуркіт верстатів і кроки робітників. Повітря пахло мазутом, металом та пилом, і цей запах містив у собі щось від дитячих спогадів про залізничні станції, змішані з хвилюючим відчуттями великої подорожі, обіцянкою далеких країн і карколомних пригод.  Близько 10-ї години почали з’являтись  позашляховики і пікапи кольору хакі з білими хрестами на кузовах і шинами з агресивними протекторами. З машин виходили так звані «покупці», забирали новоприбулих бійців і розвозили по батальйонах і ротах.

Середнього зросту чоловік у британській формі, яка вже трохи втратила новизну від фронтових буднів, і чорній футболці з написом "KEEP CALM and FIRE NLAW" чекав своєї черги. Він поглядав на шеренгу військових, що з кожною хвилиною ставала все меншою, ніби намагаючись вгадати, хто з них наступним покине стрій. Нарешті настала його мить: він розгорнув аркуш паперу і прочитав три прізвища, дуже виразно, ніби відокремлюючи їх від загального гулу заводського простору. До нього підійшло троє людей для звірки військових документів. Він поставив галочки в якихось паперах, переписав ВОСи і щось пофотографував на свій телефон.

— Панове, вітаю в третій роті першого батальйону 80 ДШБ, — сухо промовив він, але в його голосі відчувалось щось подібне до іронічної урочистоcти. — Вантажте свої речі, поїдемо на базу.

Поки всі вовтузились з речами, чоловік зробив декілька глибоких затяжок зі своєї електронної сигарети і з не позбавленим драматизму виразом випустив клуби густого диму собі під ноги. За кілька хвилин вони рушили.

— Мене звати Назар, позивний Морс, — представився він, коли пікап виїхав за ворота заводу. Його голос тепер звучав вільніше, майже грайливо. — Зараз тимчасово на базі допомагаю з менеджментом. У нас тут весело, всього багато. Поки побудете в резерві, а далі побачимо.

Назар сильно натиснув на газ, і машина з ревом здійснила небезпечний маневр, порушивши декілька правил дорожнього руху.

— Ви не дивуйтесь, хлопці в нас трохи їбануті, всі контужені по декілька разів, зате скучно не буде.

Новоприбулі мовчали. Тільки Бурштин легко усміхнувся, мабуть, тому, що сидів поруч із водієм на передньому сидінні і відчував найбільшу залученість у розмову.

Потім Морс змінив тон свого голосу на співчутливий і спитав: 

— Як пройшло навчання? Їздили в Англію, стріляли там із Борисом Джонсоном?

Слова зависли між людьми у короткій павзі. Бурштин витримав її, ніби давав шанс озватися іншим. Але після того, як не побачив жодної ініціативи, і щоб уникнути незручного мовчання, сказав, що їхній випуск до Англії не їздив. А потім додав, майже невимушено, що до війни працював в ІТ, розробляв автоматизовану систему відслідковування міжтермінального сполучення для лондонського аеропорту "Гітроу". Сова, який до того задумливо спостерігав за сугестивною зміною вивісок магазинів вздовж проспекту Олекси Тихого, які трималися ще із довоєнних часів, та рухом тролейбусів, що рипіли на поворотах у центрі Краматорська, раптом пожвавішав. Він майже пропхав свою голову між двох передніх крісел і з неприхованою гордістю  заявив, що у 2017-му році протягом п’яти хвилин спілкувався з Генрі Маршем на Форумі видавців у Львові.

— А це тут до чого ? — здивовано перепитав Морс, на секунду насупивши брови.

— Британський нейрохірург знаменитий, великий друг України. "Ні на сонце, ані на смерть неможливо дивитись впритул".

Морс засміявся, але в тому сміху було більше захисної бравади, ніж веселощів:

— Думаєш, це тобі допоможе, коли твої мізки будуть розкидані по донецьких териконах?  Жартую, жартую, звичайно. Ми дбайливо зберемо їх у баночку і відправимо в Лондон. У твій "Гітроу", спеціально для, як ти там казав…

В цей момент пролунав сильний вибух, машину підкинуло, перекрутило в повітрі. Металеві уламки, вирвані з кузова, описали химерні траєкторії, сповільнено розлітаючись у пронизливий гуркіт.  Серед цього гуркоту можна було почути щось інше:  відлуння старих битв, великих втрат і звитяжних перемог, що піднімались крізь товщу часу. Коли машина торкнулася землі знову, здавалося, що вона пройшла крізь тонку тріщину між світами, де одна частина ще бачила вибух, а інша — шукала сенсу  у тому, що сталося.

Третім з новоприбулих у машині був Андрій Зеволко, позивного він іще не мав. Був наймолодший серед присутніх. Єдине, що можна було припустити, судячи з його прізвища, це те, що його предки мали слабкість до музики британського гурту "Pink Floyd".

Емоційне благо

0 12-й годині за Києвом прийшов наказ двом екіпажам висуватися з бази на підсилення в Ізюм. Усі одразу заметушилися. Морс гарячково бігав з паперами, видавав автомати, набої, гранати, РПГ, міни. Хлопці вантажили припаси, заливали пальне, прогрівали мотори. Панцирники були такі нателющені БК, що всередину не влазив навіть водій. Крізь відчинені бортові люки виднівся лише різний військовий реманент, що нагадував геологічні пласти з покладами вибухонебезпечних корисних копалин.

 — Більше ніяких особистих речей. Увесь особовий склад поїде на броні зі своїми наплічниками і зброєю.

— Хлопці, чи  є кулеметники, 101й ВОС в кого? — крикнув хтось.

Бурштин показав на Кувалду:

— В нього є! 

Кувалда у відповідь ствердно кивнув і зречено усміхнувся.

— Будь тут, підем зараз до другого ангару, візьмеш покемона.

Кувалда був не говіркий, з густими бровами, світлою бородою і рудими кошлатими вусами. В рідкісні випадки, коли він усміхався, то ставав дуже схожим на Рембрандта з автопортрета із Саскією. Якась глибина світла, що раптово проступала зсередини, робила риси його обличчя то чужими, то  дуже знайомими.

Трохи вайлувато Кувалда пішов за Морсом. Жмутки вигорілої трави, що стирчали зі швів потрісканих плит між ангарами, вказували, що літо добігає кінця. Небо високе, блакитне дарувало хвилююче відчуття чогось урочистого, щемкого і безповоротного. Біля другого ангара був вольєр із великими чорними собаками: тварини, почувши наближення людей, почали несамовито гавкати, гарчати і стрибати. Кожен їхній стрибок упирався в металеву сітку, яка ляскала неприємним звуком. Морс безуспішно пробував їх втихомирити, наказовим тоном кричав «сидіти», але його голос глухо губився у загальному шумі.

Гавкіт собак заглушив звук винищувачів. Усі збентежено заціпеніли з піднятими вгору головами. Літаки випустили по дві білосніжні ракети в напрямку Горлівки, стрімко розвернулися і полетіли назад. Усе це виглядало дуже кінематографічно і відбулося так швидко, що ніхто навіть не встиг витягнути телефона, щоб зафільмувати це на відео.

— Не сци, то наші СУшки працюють,— налякано сказав Морс.

Собаки не замовкали, аж поки хлопці не зникли в дверях ангара. Тьмяне жовте світло в ангарі засвітилося не одразу, наче хтось довго вмикав його за лаштунками, і освітило лише  декілька розібраних ДШК, якийсь вирваний з нутрощами КПВТ, турелі під великокаліберні кулемети, равлики для АГСів, ящики з кумулятивними гранатами до РПГ. Усе це нагадувало колекцію механічних істот, що відпочивають у галереях технічного простою. Погане освітлення зберігало таємницю справжніх розмірів і вмісту ангара. Кувалда розглядав усе зі щирим  захватом і замилуванням, як дитина, що зайшла до музею і не знає, де зупинитись.

— Ось такий пекач. Дивись. Сошки трохи кончені, не складаються нормально, — сказав Морс і підніс кулемет ближче до освітлення.

Кувалда скептично глянув спочатку на ПКМа, потім на побратима, скривився:

— А чого він такий вбитий, він хоч стріляє?

— Ясно що стріляє, недавно тільки з полігону приїхав, — Морс спробував звести затвор, але кулемет не піддавався. — Тут єдиний нюанс, що затвор трохи клине, — він продовжував вдавати експерта, хоча було видно, що це чиста імпровізація. 

— Якщо за першим разом не вдається, то треба так підтягнути назад і спробувати ще раз, — такими словами він супроводив своє чергове зусилля, але знову нічого не відбулося. Після того відкрив ствольну коробку, оглянув, витягнув ножа, пробував щось підважити, декілька разів постукав.

 — От бачиш, все грає. Ну і цілься лівіше, бо його вправо веде трохи чи вліво, розберешся в  бою коротше. Звідси візьмеш тисячу патронів — він вказав на якусь оцинковану балію, в якій, загорнуті в брудно-зелене сукно, зберігалися кулеметні набої. — Три чи чотири стрічки по двісті, решта по сто, є там і по п’ятдесят бронебійні, ось в цій  трасера через кожних п’ять. Бери мішок, складай. Морс зайшов за стелаж і почав щось совати.

— Короб на сто тільки один, більше нема.  Короби дефіцит зараз. В кацапів затрофеїш —будеш мати.

Морс поклав короб біля мішка, окинув оком ангар і приплющив очі так, наче в умі щось підраховував, а потім діловито сказав сам до себе:

— З  тобою розібрались, треба йти.

— Чекай! — Кувалда підвівся, закінчивши складати набої в мішок, і зосереджено промовив: — Там другий ствол має ще йти до нього.

Морс похитав головою і поблажливо поплескав побратима по плечу:

— Братан, кулеметника знімають швидше, ніж перший ствол встигає сильно нагрітися. Давай  краще допоможу.

 Він закинув мішок із набоями собі на плече, вимкнув світло, і вони вийшли назовні. Собаки знову почали сильно гавкати і стрибати на сітку.

Шева і Якудза

Поки Мазут порався із генератором, Шева, втративши надію на те, що його можна буде полагодити, вийшов на город, залитий холодним присмерковим сонцем донбаського листопаду. Він знайшов дві колоди: одну вищу, на яку поклав блокнот для малювання, а іншу — нижчу, на яку сів сам. Різниця у висоті колод була незначною, тому довелося прийняти не дуже зручну позу, сильно нахилившись над папером.

Шева малював виключно японок простим олівцем в стилі гіперреалізму. В інстаграмі на нього були підписані в основному молоді представниці країни вранішнього сонця, вони захоплювались його роботами, жваво коментували і писали щось в особисті. Шева приховував зміст переписок, але неприховано від них радів. Здавалося, що з Японією Шеву мало пов’язувати щось значно більше, але в юності він не зачитувався Юкіо Мішімою, не знав, хто такі хікікоморі, і не мріяв поїхати в Кіото в сезон рожевих квітів.

Якимось чином з інших підрозділів дізнавались про його талант і просили намалювати з фотографії своїх дівчат, жінок чи коханок. Шева всім холоднокровно відмовляв, навіть старшим офіцерам.

— Можна без іронії сказати, що ти Big in Japan, — іронічно сказав Якудза.

Він теж вийшов на город, щоб поголитися, ловлячи останні промені світла. Сподівання на генератор залишалися примарними. Він саме прилаштував крихітний шматочок дзеркала до занедбаного  дерев’яного парканчика  неподалік і задзижчав своїм тримером.

Шева озирнувся на Якудзу, підкрутив свої ексцентричні вуса і знову заходився малювати, майже торкаючись аркуша щокою.

— А ти їм хоч розповідаєш, що ти на війні зараз, під мінометними обстрілами їх малюєш?

Десь на околиці села почав працювати наш танк, щось гучно прилетіло у відповідь. Сутеніло. В полях закінчувалися артилерійські дуелі.

— Що від вибухів кришиться грифель твого олівця? — продовжив Якудза. — Що папір просочений потом і окопною вогкістю? Що ти чудом вижив після минулого штурму? 

Шева не відповідав, тільки декілька разів підводив голову і дивився на червінь хмар, можливо, щоб розрахувати, скільки в нього залишилося часу, поки світло ще буде придатним для малювання.

Екскурсія грудної клітки

Дівчата — які ж вони були красиві! В хірургічних масках, з макіяжем, що яскраво підкреслював і без того виразні очі, в цих няшних нітрилових рукавичках кольору фуксії, — усе це приголомшувало. На стабіку чергували Відьма і Гайка. Сові на війні виповнилось 33, він майже шість місяців не бачив дівчат так близько і вже й забув, що бувають такі красиві очі. Він cпробував згадати, коли востаннє був із жінкою, і спогади привели його у їдальню 199-го навчального центру в Житомирі, у момент, коли він вперше побачив Олю. Згадування здалося йому приємними, і він м’яко занурився у спогади глибше. Оля з позивним Сода працювала на кухні, щось сильно тягнуло його до неї, і вона відповідала взаємністю. Вечори до відбою вони почали проводити разом. Ходили, як він казав побратимам, "милуватись зорями" до річки. Професор тоді в’їдливо зауважив, що чоловік у відчаї здатен на великі компроміси. Сова не вважав, що він ішов на якісь компроміси, бо попри те, що Оля була значно старша за нього, вона мала дуже нетипову вишукану зовнішність, а коли ти вже досвідчений, то ця приторна ринкова шаблонна краса перестає тебе цікавити і ти як справжній поціновувач починаєш шукати щось ексклюзивне. Окрім своєї магнетичної чарівності, Сода мала лагідну вдачу, і в ній було щось материнське. Сова подумав, що, може, було б добре зараз подзвонити Соді, вони вже так давно не спілкувались, і почав шукати свій телефон.  Але як тільки він порухався, різкий біль від рани повернув його до тями.

— Мені треба подзвонити! — спантеличено озвався він.

— Куди ти хочеш дзвонити, голубе? Тут мережі немає, — лагідно промовила котрась із дівчат. 

— Подзвоніть комусь, нехай зроблять укол, бо дуже сильно боліти почало.

Відьма відкрила спеціальну ампульницю і з’ясувала, що морфін уже закінчився.

— В тебе морфіну нема? — спитала вона в Гайки.

— Нема, нема, давай краще це вколемо. 

Вона дала Відьмі ампулу з бурштинового скла, а сама поспішила назовні, бо почула, як під’їхав панцерник.

На стабік привезли ще одного бійця із множинними пораненнями від ворожого FPV. Спина його була вся в глибоких вирвах від уламків. Ці вирви чомусь не кровоточили, і здавалося, що уламки запеклися в м’якому тканинному прошарку, розплавивши його, як маргарин. Боєць був опасистим, і запас тактичного жиру під шкірою його врятував. 

Джерело незрозумілої ясності почало наповнювати свідомість Сови, якась споконвічна радість запанувала над усім його єством. Раптом прийшло відчуття, що він перебуває у найважливішому моменті свого життя, що всі нитки вели його саме сюди, до цієї миті, і що усе на світі він може здійснити, і увесь світ прихильний до нього, і так було завжди. З мандорли Пресвятої Богородиці виходили жінки — Афіна і Деметра. Сова попробував покликати котрусь із них, і з подивом усвідомив, що він ніколи не використовував і сотої частини інтонацій і тембрів, якими увесь час володів. І йому захотілося приміряти їх усі.

Гайка продовжувала займатись гладунчиком, заповнювала супровідну форму і з’ясовувала якісь формальнощі.

— Як звати?

— Росоха Роман Мстиславович.

— Яка посада?

— Та я щось типу стрілець-санітар.

Сова почав гомерично сміятись:

— Це що, знак зодіаку такий, стрілець-санітар? — йому сподобалося, як це прозвучало. — Ви тільки вдумайтесь, це ж чистий самозванець!

Роман дружелюбно глянув на Сову і спитав, чи вони бува не зустрічалися раніше, бо обличчя якесь знайоме.

— Хто справжній санітар лісу? — пролунало з викривальницьким тоном. — Ворог ранить, знищує, загрожує неповнолітні дерева, цілі сади понівечені стоять, хай явиться Ювенільна Юстиція Deus ex machina! — Сова пробував зімпровізувати щось у стилі античної драми, але на цьому зупинятися не хотів. — Утім  в  саду ростемо й ми, заплутані у мінно-вибухові трави. Геморагічний сік стікає по листках. — Останнє промовлялося як мелодекламація в кращих традиціях кіностудії Довженка, і Сова радів, що  це йому вдається  значно переконливіше.

Гайка зробила внутрішньовенний доступ і почала  щось крапати новенькому.

 — Ти бачиш, скільки тут голих дівчат…? — Звернувся він чи до пораненого побратима, чи то до уявного свідка подій. Потім зробив драматичний вираз обличчя і промовив: — О, прекрасна юнко, не оскверниться квітколоже твоє, якщо віддасися ти патріоту, благо єси сотвориш. 

Поранений під крапельницею Роман озвався:

— Оце та-а-ак! А ви можете мені щось таке дати, як йому, я теж хочу голих дівчат.

— Тобі по строку служби ще не положено, — пробувала жартувати Гайка.

— Та чо, я ще з часів АТО воюю.

— Я все зрозумів, я все про вас всіх знаю! Будь ласка, усі залишайтеся наодинці із власною мудрістю! — сказав Сова як стюардеса, що звертається до пасажирів, коли літак уже приземлився, але ще не зупинився остаточно. — Я в липні став ровесником Христа, а зараз осінь!

Осінь осіння, забери мене на Знесіння, осіни нас всіх хресним знаменням. Амінь! — "Амінь!" він вимовив акцентовано тихо, наче збирався після того почути шквал бурхливих оплесків і овацій.

— Слухай, може, мідазоламу йому вколоти? 

— Та не треба, ти що не чуєш, які він прекрасні речі городить.

— Ну да, ще такого не було.

 — Тіло болю все одно не відчуває, але розум жвавий. 

Сова наче підслухав цю розмову дівчат і втрутився, звертаючись до Відьми:

— Ох, ти дивись, які ти фундаментальні максими виголошуєш, ти моя Картезіанська свердловина, а я твій феноменологічний фонтан. Як тебе звати, крихітко? Можна, я покладу тобі руку на стегно… Але так урочисто, неначе збираюся  давати клятву на Пересопницькому Євангелії?

Відьма з усмішкою взяла його неушкоджену руку, якою він тягнувся до неї, і огорнула її обома своїми долонями, на що Сова артистично звернувся:

— О, ваша емансипаціє! Цей благородний жест вселяє надію, що наша приязнь не ефемерна, дозвольте мені відрекомендуватися. Я також медик — парацетамолог по парних числах, а по непарних — ібупрофенолог.

 Гайка не стрималась і почала голосно реготати.

— Ти чого засміялась таким перевернутим сміхом?

— Та вона цілком перевернута, не звертай на неї уваги, — заспокійливо і грайливо водночас сказала Відьма.

— Я не можу, бо її сміх як пісня! І якщо зробити з тої пісні ковдру, то на двох вона буде геть замала.

Відьма присіла біля Сови, усе ще легко стискаючи його руку.  

— Мене Анастасія звати, тобі вже не боляче? — Сова спробував підвестися. — Чшшш-чшш, залишайся. — Він послухався, уважно подивився на неї, а потім із захватом сказав:

  — В тебе очі, як м’ятний лід… Яка ж краса… І я так сильно відчуваю, як твій погляд продовжується в дотику, і це тамує мій біль. Це що, якесь візуально-тактильне переливання крові?  На яких курсах такого вчать, я теж хочу таке вміти.

— Такого не вчать на курсах, я ж Відьма, ти забув!

— Яка ж ти неймовірна Відьма! — він заплющив очі і похитав головою, так ніби ласує чимось смачненьким, і облизав свої пересохлі губи. Просто серце йде клітки обрієм, і в грудях моїх завдяки тобі зараз полудень, —  додав він, розпливаючись в усмішці.

Відьма саме збиралася щось відповісти, але у той момент Гайка вернулася знадвору і, побачивши цю зворушливу картину, діловито заявила: 

— Та-а-ак, ну все, любовнички, припиняйте, щойно виходив на зв’язок ротний, питався, як справи. Казав, що зараз буде машина.

 На ці слова Сову почало нудити.

 — Пробачте, дівчатка, на ротного в мене починається ротний рефлекс.

Відьма двічі стисла руку Сови, сигналізуючи, що збирається її відпустити, і підвелася.

— Зараз вколю ондансетрону ще 4 мг. Зазначиш у супровідному. 

Сова пережив тактильну розлуку по античному драматично, останні її дотики віддаленіли з болісним шлейфом, йому здалося, що зруйнувався цілий всесвіт.

— Ти чого далеко так пішла кімнатами відлуння? 

Невдовзі по поранених приїхав евак. Сову переклали на автомобільні носилки, і хлопці поїхали по етапах евакуації далі.

Відьма повернулася до стабпункту, зібрала деяке сміття, повитирала залишки крові, увімкнула електрочайник, присіла на крісло, глянула на порожнє ліжко, несподівано відчула щось щемке і справжнє, їй захотілося плакати. М’ятний лід її очей стрімко танув, мерехтливо виблискуючи на поверхні рогівки.