Уже не русини... Уже не любі. Віталій Ляска
15:53 сьогодні, 17 липня 2026
19 червня 2026 року стало однією з тих дат, які надовго закарбуються у пошрамованій минулим пам’яті українсько-польських відносин. Пізно ввечері цього дня президент Польщі Кароль Навроцький у розлогому відеозверненні повідомив, що позбавляє Володимира Зеленського ордена Білого Орла, яким того нагородили трьома роками раніше. Формальною підставою стало рішення назвати один із підрозділів ССО на честь Героїв УПА. Попри запевнення в незмінній підтримці України в боротьбі з агресором, Навроцький наголосив: "Шлях України до європейських структур також вимагає готовності чесно осмислити складні сторінки власної історії. Об’єднана Європа була побудована на відмові від тоталітаризму та культу насильства. Ці принципи мають діяти для всіх. Для тих, хто цього не розуміє, не може бути місця в Європейському Союзі, і Польща цього точно не допустить".
Далі очільник Польщі говорив про "больовий поріг", про межі, які не можна переступати, про те, що Україна "в ментальному сенсі, у питанні глорифікації бандитів, убивць з Української повстанської армії, не готова бути частиною європейської родини", перетворюючись ледь не на проповідника, який повчає заблукалих овець. Одностайна реакція українських державців, і минулих, і теперішніх, мабуть, неабияк здивувала польську і правицю, і лівицю. Те, що мало стати символічним жестом пацифікування "нерозумного сусіда", перетворилося на публічне демонстрування того, що українська політична нація, попри всі внутрішні розбіжності, має право на вирішальний голос у справі власної історичної пам’яти.
І водночас засвідчило, що значна частина польського суспільства й далі є заручницею власної історичної пам’яти. Концепт народу-жертви, який пережив століття бездержавности, три поділи, невдалі повстання та тоталітаризми різних штибів, позбавив поляків (на щастя, не всіх) емпатії до чужого (себто нашого) болю, особливо коли війна триває уже понад десятиліття. Парадоксально, що ця посттравматична інерція провокує поляків мислити про українців категоріями ще столітньої давнини. Дуже добре це розгледів і висміяв Іван Франко ще в жовтні 1882 року. Тоді молодий Каменяр опублікував польськомовний вірш Patriotnik (згодом відомий як My lubimy Rusinów) на сторінках часопису "Зеркало". Оповідь ведеться від імені польського дідича, який "любить русинів". І ретельно перелічує, за що: за їхні звичаї прадавні, за мову лакеїв і хлопів, за покірних попів, за голу дітвору та тужливі пісні. Врешті за їхню "працю на лані польського минулого синів і лицарів свободи". Але далі дідич називає обов’язкову умову такої любови:
Ми жадаєм одного:
Хай ніхто, крім нас, не сміє
Що-небудь робити для нього!
Хай ніхто не сміє сіяти розбрат
Між двором і хатою
Чи осотом засівати
Ниву згоди багату.
Більше про Івана Франка у спецвипуску "Локальної історії"
Купуйте журнал в онлайн-крамниці видавництва
Тобто любов виявляється не безумовною, а суто оборудковою — вона триває рівно доти, доки об’єкт такого замилування не починає претендувати на власну суб’єктність. І перелік того, що перетворює покірного русина на "москаля і схизматика" (або ж бандерівця чи людобуйця), у Франка дуже відлунює до сучасности: освіта ("бур’ян, званий освітою"), українська школа, власна література та газети, а найголовніше — спроба "бути посередником" між собою і світом. Тобто будь-яке намагання самостійно маніфестувати про себе без адвокації іншого.
Аж 144 роки відокремлюють появу цього вірша від дій теперішньої Варшави, а формула любови-в-обмін-на-послух залишилася тією самою. Навроцький, вимагаючи від України "чесно осмислити" свою історію на польських умовах, говорить мовою XIX століття з державою XXI століття, яка до того ж кров’ю виборює своє (і тих, хто за спиною) існування. І забуває, вочевидь, що русини вже давно стали українцями. Русинів можна було любити, а українців доведеться поважати!
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!
Схожі матеріали
