Український бізнес за польської окупації: похоронне бюро в Дрогобичі. Галина Пагутяк

На початку ХХ століття навчання було таким самим, як і сотні років тому. Спершу треба було знайти собі майстра, бажано, найкращого, з доброю репутацією. Якщо той погоджувався, а погоджувався майстер не завжди, бо до гарного майстра просилося багато людей. Майстер дивився чи майбутній учень із порядної родини, чи не цурається роботи. Спершу учень підмітав стружку, носив воду, допомагав господині по дому, і, боронь Боже, аби він крутив при цьому носом. Мусив терпіти. Перші тижні були найважчими.

Антін Модрицький народився у 1899 році. У 15 років пішов навчатися до столяра Івана Урбановича. У 18 скінчив навчання і вирішив про всяк випадок отримати диплом, відтак вступив до Промислової школи. Українцям було набагато важче отримати статус майстра за Польщі, а ще складніше створити власний бізнес. Після отримання диплома Модрицький повернувся до свого майстра і став його помічником. Тільки у 1928 році, маючи за плечима 30 літ, із них 14 років навчання, він отримав статус майстра та відкрив власну столярну майстерню. Це він виготовляв столярку для Першої української гімназії в Дрогобичі.

Ставши досвідченим майстром, Антін вирішив, не кидаючи свій бізнес, відкрити ще й похоронне бюро, послугами якого могли користуватися українці, отримуючи якісні послуги. То не було просто виготовлення трун, а повне обслуговування похорону: катафалк, коні, аксесуари, обслуга, вдягнена у відповідний жалобний стрій. А також треба було знайти місце на одному з дрогобицьких цвинтарів, викопати могилу. Нічим не гірше, ніж у заможних поляків. Катафалк ще донедавна знаходився у власності родини, доки його не продали. Збереглася майстерня Антона Модрицького у передмісті Завіжного, дім у саду, який наразі стоїть порожній. Не підіймається рука його продати.

Графік роботи похоронного бюро дуже непростий. Працівники не мають вихідних. І в свята, і в будень варто було постукати у двері власника, і той відразу вставав з-за столу чи навіть із ліжка, бо клієнт не може чекати. У ті часи власники з поваги до клієнтури з’являлися першими. Похорон повинен відбутися згідно традиції на третій день після смерті. Антін Модрицький мав конкурентів серед польських власників похоронного бюро, які не завжди толерантно ставилися до греко-католиків, бо ця сімейна подія має виразне релігійне забарвлення. Тому він виписував каталоги, запроваджував новинки похоронної індустрії, про що свідчить дбайливо збережений архів, вкупі зі свідоцтвом про лояльність, без якого відкрити власний бізнес було неможливим. Ну, і звісно була реклама в українській пресі.

Похоронний бізнес Антона Модрицького був успішним, як і все, за що він брався. Але настав 1939 рік, а далі війна. З приходом нових совітів колишнім власникам українських бізнесів — м’ясних крамниць, пекарень, взуттєвих та кравецьких майстерень та інших — довелося змиритися з втратою всього того, що вони створювали упродовж десятиліть, забезпечуючи родині достаток. У них був вибір: або йти працювати на радянські заводи і фабрики, або виконувати приватні замовлення, майже підпільно. Антін Модрицький обрав другий варіант. Він тихенько виготовляв меблі, ставив якісні вікна, двері. Замовників, що могли відрізнити роботу майстра від штампованої продукції меблевого комбінату у нього не бракувало. Тільки про похоронне бюро йому довелося забути. Катафалк, який везли колись пишно споряджені коні, залишився у сараї на довгі роки. Але в дрогобицьких родинах, вцілілих від репресій, можливо зберігаються світлини похоронів із ним. Тоді ще була мода знимкувати похорони, щоби родина, розкидана по світах, могла оцінити як вони пройшли, хто був присутній. Бо ж похорон мусив бути гоноровим, аби в Америці не обмовляли. Чи був фотограф у штаті бюро Модрицького, чи він мав домовленість із місцевими фотографами — не знаю. 

Сподіваюся, що за сприяння нащадків родини Модрицького вдасться більше дізнатися про перше українське похоронне бюро в Дрогобичі. Зараз таких бюро в Дрогобичі кілька, і між ними панує жорстка конкуренція. А в Завіжному, найближче до майстерні Модрицького похоронне бюро називається "Етернітас", тобто "Вічність".