Українське серце під московською шинеллю. Галина Пагутяк

Марія Штепа описує епізод зі свого раннього дитинства. Біля сільського цвинтаря було гарне місце, поросле барвінком, яке вабило до себе дітей.

"…Не топчіть барвінок, бавтеся десь в іншому місці, тут земленька свята, — казали бабусі.

— А тут? А тутечки? А тут — не свята?

— По всьому цвинтарі свята, а тут — найсвятіша".

Більше дітям дорослі нічого не казали, просили почекати, доки не підростуть.

<p>Варфоломій Шевченко (1821&mdash;1892)</p>

Під час Першої світової війни в Грамушівці стояли російські війська, солдати були розквартировані по хатах. Черкаський полк. Серед них були здебільшого українці, змосковщені й ні. Один із них виявився онуком Варфоломія Шевченка, свояка самого Тараса Шевченка, родом із Корсуня. Він швидко заприязнився з місцевими, особливо з молоддю. Читав їм "Кобзаря" і навчав підлітків віршів поета. Раптом одного дня його знайшли застріленим, в калюжі крові. Буцімто товариш чистив кріс, і той вистрелив. Але в це ніхто не повірив. Селяни поховали його з почестями, поставили дерев’яний хрест, який завжди прикрашали квітами, доглядали за могилою. Там були й інші поховання солдатів, які потім у 1930 роках перевезли на військовий цвинтар у Чорткові. Як тільки до Грамушівки дійшли чутки про ексгумацію, селяни прибрали хрест, розрівняли могилу і засадили простір барвінком. Вони не хотіли розлучатися з людиною, яка встигла стати їм рідною. А це місце умовно назвали "святим".

Щонеділі і на свята сюди приходила патріотично налаштована молодь: співала патріотичні пісні, "Заповіт", декламувала вірші й мріяла про соборну Україну. А діти мусили дорости, аби навчитися тримати язик за зубами і не зрадити таємницю поховання. Отак сільський цвинтар став громадським простором.

Марія Штепа прожила довге життя: стала учасницею національно-визвольних змагань під псевдо "Тополя", відсиділа 10 років у Сибірі, написала кілька книжок спогадів, і, власне, одна її з книг "Під московською шинеллю билося українське серце"2012 рік розповідає цю трохи незвичайну, але дуже зворушливу історію любові до Кобзаря.

Померла вона у 95 років, в притулку в Чорткові. Вона не раз бувала в рідному селі і бачила ту барвінкову галявинку. Барвінок росте, але ніхто вже там не збирається. Нема кому організовуватися. Інші пріоритети, та й вплив церкви московського патріархату зробив за роки радянської окупації свою темну справу.

Колись мене вразило оповідання Івана Франка, якого совіти намагалися виставити атеїстом, про  сільського священника із Тернопільщини, котрий дійсно вмів дбати про духовні потреби молоді. Отець не вінчав жодну пару, доки наречені не навчаться писати й читати, не вивчать основні молитви і не посадять дерево. І то було ще за глибокої Австрії, десь початок 1890-х років. Чи дійсно був такий священник, чи це була спроба вказати шлях духовному пастирству — не знаю, але у селі Грамушівка священник Когутяк став ініціатором побудови Народного дому. Згодом він був змушений емігрувати до Канади, а його донька Богданна Мончак, 1939 року народження, подарувала мені свою книгу спогадів "І в мене був свій рідний край…", хоча їй не було ще й п’яти років, коли вона покинула Україну. Вона особисто знала Марію Штепу і також розповіла про місце сили в Грамушівці.

Недаремно з проголошенням незалежності України по селах стали відновлювати умовні і реальні могили січових стрільців, не як символ жертовності, а як символ неперервності традиції національно-визвольних змагань. Та й тепер, хоч "Просвіта" й зруйнована, нащадки галицьких просвітян намагаються підтримувати отой слабенький вогник національного духу, без якого село приречене на вимирання.