Шість російських історичних міфів про Україну. Микола Рябчук
19:20, 9 березня 2022
У російській історичній міфології Україну розглядають як частину російської ідентичності. Її поглинання було не лише справою відновлення імперії, але, перш за все, відновлення російського незавершеного “я”.
Всі ті, хто не вписується до уявного ідеалу Путіна, є не справжніми росіянами, а “національними зрадниками”, і не справжніми українцями, а “неонацистами” та “американськими маріонетками”. Російсько-українська війна – це зіткнення між реальним світом українців та імперським деліріумом, де Путін хоче зацементувати їх разом з росіянами, стверджує політичний аналітик Микола Рябчук у колонці для сайту Raamoprusland. Переклад з англійської Наталі Терамае.
Офіційно оголошена мета російської війни з Україною, розпочатої на світанку 24 лютого, полягала в тому, щоби захистити етнічних росіян та російськомовних від геноциду, створеного “неонацистським” урядом у Києві. Офіційно це начебто й не “війна”, а “миротворча операція” на прохання так званих “Донецьких та Луганських народних республік”. Всі російські масмедіа, контрольовані урядом, суворо дотримуються грубої пропагандистської лінії: російські війська нібито проводять регіональну рятувальну місію в Донбасі, тоді як на решті території України вони цілять лише у військові об'єкти.
Таким чином, якщо немає війни, то не повинно бути й серйозних жертв. У перверзійному запереченні, російська влада відмовляється забирати тіла загиблих солдат, змушуючи Україну звертатися до міжнародного Червоного Хреста за допомогою.
Практично всі російські солдати, захоплені в Україні, стверджують, що не мали уявлення, куди їх везуть: офіційно, вони були викликані на навчання і були шоковані, опинившись в Україні.
Здається, що бліцкриг Путіна різко зазнав невдачі, і що Росія втягується тепер у затяжну виснажливу війну з лиховісними наслідками. Це ймовірно пояснює його дедалі істеричніші згадки про наявний у Росії ядерний арсенал, а також раптове бажання вести переговори з людьми, яких він незадовго перед тим назвав “неонацистами й наркоманами на американському утриманні”. Путін, схоже, став жертвою власних галюцинацій. І, що гірше, не вивів жодного уроку з подібної невдачі “російської весни” й проекту “Новоросія” 2014-го.
Тоді, як і тепер, Путін керувався тим самим бажанням повернути Україну в “законну” сферу російського впливу, обґрунтовуючи його фальшивими тезами про те, що Україна не є нацією, що українці та росіяни – “один народ”, і що “великоросійська” (тобто імперська) ідентичність не є повною й довершеною без українського (“малоросійського”) компоненту. Постколоніальна амбівалетність України підживлювала ці марення. Проте їхнє головне джерело – міфологізований образ себе, що розвинувся у Росії протягом XVIII та XIX століть, і був некритично засвоєний у західному академічному світі, засобах масової інформації та поп-культурі.
Міф Русі
Центральна частина тієї ідеї – найфатальніша для України – присвоєння назви Русь (середньовічного конгломерату князівств, ядром була теперішня Україна) Московським царством у процесі винайдення себе як Русі=Росії. Це не тільки подовжило його міфічну історію на кілька століть, але також легітимізувало претензії на основні землі колишньої Русі, що належали в той час Речі Посполитій. Що гірше, це делегітимізувало існування українців та білорусів як мешканців цих земель, зведених тепер до рівня регіональних підгруп та діалектів великої російської нації.
Фальсифіковані родоводи – поширене явище, більшість держав використовують “винайдені традиції”, проте мало які з них мають такий руйнівний, етноцидний вплив на підлеглі народи. Імперська версія “російської” історії поширювалася потужними імперськими інституціями й отримала міжнародне визнання як буцімто “об'єктивна”, “науково” підтверджена правда.
Жодні альтернативні голоси не могли підважити ці знання, оскільки їх просто не чули, їх не давали навіть озвучити. Їх дискредитували та відкидали ще до розгляду. Дискурс “нормальності” заштовхнув їх у сферу девіації. Відомий канадський історик Орест Субтельний згадував з гіркотою, як “аж до 1980-х українську історію вважали не лише периферійною, ба навіть підозрілою сферою спеціалізації” у більшості північноамериканських університетів, оскільки переважало переконання, що “історик України – це майже за визначенням український націоналіст”.
Відновлюючи російське неповне “я”
Ця імперська ідея пережила розпад Совєтського Союзу та появу невідомої для багатьох нової держави – незалежної України. “Нація нізвідки”, “капосна нова Україна”, “небажаний пасинок радянської перебудови” – такі популярні заголовки авторитетних західних медіа того часу. Міф поступово руйнувався новими фактами, але був настільки глибоко закріплений та інституціоналізований, що ми й досі відчуваємо його токсичні залишки та дискурсивні мінні поля.
У путінській Росії той міф був відновлений, активізований і піднесений до статусу державної ідеології. Стаття Путіна “Про історичну єдність росіян та українців” (2021) показала як високу ідеологічну значущість того міфу, так і особисту одержимість Путіна Україною як його центральною складовою.
Україна для Путіна (і більшості росіян) – це частина російської ідентичності, тому її поглинання – це питання не (лише) відновлення імперії, а й (насамперед) відновлення російського неповного “я”. Всі інші чинники, на які посилаються, витлумачуючи російську агресію, доповнюють той головний, проте не є вирішальними.
Що вражає у тій путінській обсесії – це абсолютне ігнорування бачення і бажань українців. Однією причиною цього може бути типова для всіх диктаторів недовіра до опитувань громадської думки і загалом до незалежних дій людей. Люди для них є просто предметами, підручним матеріалом, яким можна маніпулювати за допомогою підконтрольних ЗМІ та селективних репресій.
Путінові уявні “правильні” українці
Проте може бути й глибша причина такого ігнорування – невротичне заперечення психологічно незручної реальності. Путін, як і багато авторитарних лідерів, вірить, що знає народ і розуміє його “справжні” думки й потреби краще за всіх. Він упевнений, що знає “справжніх українців”, дарма що вони існують лише в його уяві. Всі, хто не пасує до того уявного ідеалу, не є “справжніми” українцями. Це – “неонацисти”, “американські маріонетки” і навіть, як ми почули недавно, “наркомани”.
У 2014-му один із путінських геополітичних гуру Алєксандр Дуґін чудово артикулював цю маніхейську діалектику. Будучи шокованим спротивом українців на Донбасі, він написав у “Вконтакте”: “Я не можу повірити, що це українці. Українці – це прекрасний слов’янський народ. А це якась раса покидьків, які з’явилися із каналізаційних люків… Україну треба очистити від ідіотів. Геноцид цих кретинів напрошується сам по собі”.
Сьогодні, після того, як російська армія наткнулася на значно сильніший і краще координований опір, аніж у 2014, і зазнала значно більших втрат, Путін застосовує практично те саме пояснення: це не справжні українці, якими я їх уявляю, українці з імперського міфу, якому я фанатично відданий. Ні, це – бандерівці, неонацисти, покидьки, які тримають у заручниках хороших, “правильних” українців, котрі люблять Росію, і женуть на забій під дулами автоматів прихильних насправді до Росії українських солдат. Якщо реальність не підтверджує уявлень диктатора, то тим гірше для самої реальності.
Сучасна політична нація
Чого Путін не розуміє й чого засадничо не дозволяє зрозуміти імперський міф, – що українці живуть не в Росії XIX століття, а у Європі ХХІ-го. І що їх об’єднує майбутнє, а не, як росіян, ностальгійне минуле. Що українці – це насамперед політична нація, у якій улюблені путінські категорії, на кшталт “віра”, “етнічність” “мова”, “слов’янське братство”, – зовсім не визначають національної приналежності. Для українського громадянського патріотизму вони такі ж неістотні, як категорії свободи і гідності – для путінського негромадянського етатизму (напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку. – Ред.).
Незалежна Україна була заснована у 1991 році як громадянська нація з українським етнокультурним і лінгвістичним ядром. Широкі права меншин були закріплені в Конституції, громадянство надавалося всім мешканцям території, а графа “етнічність” не значилася у паспортах чи будь-яких інших офіційних документах. У країні, де різні етнічні групи, особливо українці та росіяни, змішувалися протягом століть, і утворили гібридні ідентичності через шлюби, міграційні процеси й асиміляцію, межі між групами досить розмиті. І навіть саме поняття “етнічна група” є нечітким.
Більшість вільно розмовляють українською і російською
Стандартний поділ на “українців” та “росіян”, що застосовують у переписах, підважується детальнішими питаннями, які пропонують ширший набір можливих самовизначень: “однаково українець та росіянин”, “більше українець ніж росіянин”, “більше росіянин ніж українець”. Кожна підгрупа, виявляється, має значну кількість самозголошених членів; так само і з мовами.
У країні, де більшість вільно володіє українською і російською, й багато хто переходить з однієї мови на іншу, залежно від ситуації чи обговорюваної теми, поняття русофонів та українофонів теж досить розмите й неоднозначне. Всі українські президенти, включно із Володимиром Зеленським, офіційно добре говорять українською, проте в особистому спілкуванні надають перевагу звичній російській (за єдиним винятком Віктора Ющенка, чия американська дружина з української діаспори просто не володіла російською).
Які “російськомовні” потребують “захисту” Путіна?
Незрозуміло, отже, яких людей Путін має намір “захищати”, якщо більшість жертв його нападу на південний схід України є, власне, тими “російськомовцями”, про яких він начебто так ретельно дбає? Ким є ті українські солдати, половина з яких розмовляє російською і саме російською кляне Путіна і його військо за принесені в УКраїну страждання?
Російсько-українську війну, безумовно, можна тлумачити як зіткнення цивілізацій, політичних систем, цінностей, минулого та майбутнього, але також – як зіткнення реальності й віртуальності, реального світу, де живуть українці, та імперського делірію, де Путін хотів би муміфікувати їх разом із росіянами. Справді, ті люди, які воюють з його військами по всій Україні, не є “справжніми” українцями з його хворобливої уяви. І ніколи вже ними не стануть, тому що вони – реальні.
