У затінку гори Камули. Золота галицька провінція

07:00, 7 червня 2021

1920.jpg

З навстіж відчиненого вікна несамовито пахне скошеною травою,  ранковою прохолодою і щойно народженим сонцем. У такий день гріх сидіти вдома. А куди навідатись? 

voloshyn.jpg

Богдан Волошин

публіцист

За вікном занявчали сусідські коти. Ось і маршрут! Я давно хотів дістатись села Коцурів і перевірити чи там справді багацько коцурів. 

15 хвилин маршруткою і я стою на кручі, оглядаючи розкішну панораму долини, обрамленої горами. Земля вражає всіма відтінками зеленого, як і небо синню. Можна безмежно довго так стояти, але вітер куйовдить волосся і штовхає у спину, наче підганяючи. Час іти і я крутою стежкою злітаю у Відники, минаю мальовниче село і виходжу на гостинець, що провадить до княжого Звенигорода і далі.

Про всяк випадок вирішив спитати у когось з місцевих про дорогу до Коцурова.

– Коцурів? – перепитала молодичка і засоромлено знизала плечима, аж заколихалось усе її багатство під футболкою, - знаю, що дорога провадить до Звенигорода, а далі я не була...

Що ж то за село таке загадкове, що навіть місцеві про нього не знають? Мене ця історія ще більше заінтригувала і я наддав ходи. Дорога стелилась долиною, праворуч тягнулась справжня гірська гряда, хоч і невисока – з полонинами, лісами і церковцями. Йти було легко і весело. 

На безлюдному сільському роздоріжжі побачив самотню автобусну зупинку, на якій рукою, ще не дуже вправного місцевого Пікассо, були намальовані гори, море, калина, лебідонька в короні. А неподалік висіла імпровізована табличка із написом “Коцурів”. Я на місці.

Село причаїлось біля підніжжя гори Камули. Кажуть, то найвища гора між Уралом і Карпатами. На околиці села давній цвинтар. Поміж високих трав знайшов справжнє диво – великий багатораменний хрест, більше схожий на кам’яну багатопелюсткову квітку, ніж на символ Христа. Заворожує.

Трохи далі побачив милу церковцю початку XYIII–го століття, а поруч велику нову під сяючою бляхою. А далі... Мені перехопило подих. Неподалік гордо стояла споруда, чимсь схожа на шотландський замок роду Маклаудів – товстезні стіни, вікна–бійниці, дах критий червоною дахівкою... Звісно, що це ніякий не замок, радше шпихлір для зберігання збіжжя, але ж помріяти ніхто не забороняє, правда? 

Кортіло розпитатись у місцевого люду про цю цікаву знахідку. Та людей не було видко. Десь неподалік бачив гурт місцевих за столиком. Вони нагадували кельтів–друїдів, які ворожать на пивних корках, але повертатись не хотілось. Та доля сама все зорганізувала. Я знав, що фіґура незнайомця в шортах і з фотоапаратом не залишиться непоміченою. Так і сталось. Мене нагнав чолов’яга на ровері і простягнув для вітання міцну долоню.

– Добрий день! Бачу, що ви в нас ходите, фотографуєте. Хтів спитати куди йдете?

Я потиснув руку і розповів, що давно мріяв побувати у цьому славному селі. А ще хотів би знати, що то за споруда така на замок схожа.

– А... Та то панське шось.

Панське – значить те, що залишилось від пана, не людське. А якщо не людське – то доля цього шпихліра буде сумна... Поцікавився куди далу провадить дорога.

– Та нє, ви вертайтесь, тут у нас тупик. Нє, можна вийти на дорогу, але там маршрутка не часто ходить, ліпше вертайтесь назад. За горою вже Перемишлянський район...

Останні слова він сказав так, наче Перемишляни це вже інше князівство, яке ворогує з місцевими. Вертатись – то вертатись. Але ще вирішив перейтись селом і вийшов на вигін. Понад потічком розкошувала уся коцурівська живність – корови, коні, вівці, гуси. Жодних коцурів я не бачив. Хотів розпитатись про них в пастуха, але він так безбожно матюкався на худобу, що мені перехотілось.

Довелось таки повертатись. 

У прадавньому Звенигороді завжди чудово: на городищі, що круто піднімається над долиною, гуляє вітер, у небі шугають лелеки і шуліки, довкруж простір, краса і щастя. Життя видається легким і безжурним, хоч це й неправда. Варто подивитись на спрацьованих селян. Але вони дають собі раду і не розпачають. Сподіваючись на краще дбають про сьогодні. Цей непоказний оптимізм і надія завжди мене вражали в наших людях. Я знаю – так буде завжди. Як завжди підпиратиме небо гора Камула, а біля її підніжжя горнутиметься село Коцурів. Без коцурів. 

IMG_8708.JPG
Усі фото: Богдан Волошин

Схожі матеріали

600.jpg

Борщовичі – село не про борщ. Золота галицька провінція

600.jpg

Трудовач: брама в Гологори. Золота галицька провінція

600.jpg

Трибухівці – костел при гостинці. Золота галицька провінція

600.jpg

Тартаківські тарапати. Золота галицька провінція

600.jpg

Бойківське пограниччя. Золота галицька провінція

600.jpg

Бережанська Швейцарія. Золота галицька провінція

600.jpg

Бучач: Ратуша, Пінзель і голуби. Золота галицька провінція

600.jpg

Ходою Сковороди – у Вижняни. Золота галицька провінція

600.jpg

Долина Зубри. Золота галицька провінція