"У кожній розповіді є момент, який «прошиває» душу". Мирослав Маринович про книжку "Сила опору"

У мене склалося невідпорне враження, що життєві історії цієї книги виписані відповідно до двох кодексів поведінки. Перший з них — це кодекс українського націоналіста. У ньому — кілька стандартних правил: любити Бога й Україну, вступити до юнацьких відділень ОУН, виховати в собі волю до боротьби, спроможність до самопожертви і навіть готовність загинути в боротьбі за волю України. Для цього треба, про всяк випадок, тримати біля себе гранату, щоб не здатися ворогам. А якщо тебе все-таки схоплять та ув’язнять, то ти маєш: не впадати у відчай, гуртувати довкола себе побратимів та однодумців, шукати найменші нагоди для боротьби з ворогом за свої права і вірити, що зло неминуче западеться.

<p>Мирослав Маринович під час презентації книжки "Сила опору" у Львові, 19 жовтня 2024 року</p>

Другий кодекс — це підручник російського/радянського ката. Тут також є свої стандартні правила: сприймати свідомих українців як ворогів, і взагалі бути певним, що українців немає — є "бандеровци"; а "бандеровци" — не люди, а тому з ними можна робити все, що завгодно; але головне — треба передусім позбавити їх гідності, знищити самоповагу, перетворити на "овощ", а якщо вдається — то вбити.

Після прочитання кількох портретів у мене вже почали плутатися конкретні імена, але виразно проступали оці два кодекси поведінки. Минають століття, але росіяни діють за одними і тими ж інструкціями: що в Батурині, що в Бучі, що в Маріуполі. Для порівняння зацитую запис у щоденнику Олександра Довженка: 

"Прийшов до мене герой-партизан з вчителів. Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. «Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив вниз головою, і палив на повільному огні, і різав з нього шмаття м’яса». Я [тобто Довженко] трохи не спитав його: і жарив теє шмаття і глитав?.. «А він, гадюка, — очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, — а він, гадюка, так і вмер, кричучи ‘слався Україна’. От гадина. Скільки я їх перемучив!» Йому хочеться мучити. Звір покуштував м’яса і понюхав отруйного пару крові. І кров кличе убогу його двоногу душу. Ні, не стануть люде кращими ніколи!"

Ось вона, формула морального вираження рашистів: твої звірства виправдані, бо перед тобою — вороги. Тому геть будь-які сумніви: абсолютної моралі не існує. Ярлики типу "націоналіст", "бандерівець", "фашист", "нацист" звільняють тебе від усякої моральної відповідальності. Цю школу російський народ проходив віддавна, і плоди цієї школи книжка "Сила опору" увиразнює якнайкраще.

<p>Мирослав Маринович &mdash; один із 25 героїв книжки "Сила опору"</p>

Проте на цьому мені хочеться покинути тему виродження рашистів, а повернутися до духовного гарту українців. 19 із 25 портретів цього збірника — це галичани, і я щоразу прагну підкреслити, що в їхній неймовірній стійкості проявилася дія християнського проповідництва митрополита Андрея Шептицького й ідеологічного вишколу ОУН. Цими засобами Бог наче готував цю частку нашого народу до неймовірних випробувань ХХ століття.

Втім не галичанами єдиними повнився ГУЛАГ, бо Антон Олійник — волинянин, Іван Світличний — з Луганщини, Василь Овсієнко та Михайло Якубівський — з Житомирщини, Микола Матусевич – з Київщини, а Мустафа Джемілєв – взагалі кримський татарин. І, як це добре зафіксовано в одній з розповідей, в товарняках лунали також ствердно, що вони кращі і сміливіші. Я ніколи не забуду розмови з працівницею музею Яворницького у Дніпрі. Це були 90-ті роки. Вона почула мою українську і зразу спитала: "Ви з Галичини?". А коли я підтвердив, вона замислилася і сказала: "Так, серед вас, галичан, є багато мужніх патріотів, і ви берете масою. У нас патріотів одиниці, але вони неймовірно загартовані. За битого двох небитих дають". І справді, звідки прийшли Василь Стус, Іван та Надія Світличні, Микола Руденко, Олекса Тихий, як не з Донеччини та Луганщини? І їхній гарт був не меншим за гарт оунівців.

І кілька слів про стиль. Цілком очевидно, що кожен із семи авторів має свої стильові особливості. Проте ледь не всі вони приречені на те, щоб вибудовувати свої портрети у стилі контрапункту: оскільки обсяг матеріалу не може бути великим, треба було підбирати такі факти з життя своїх героїв, які особливо промовисті. А відтак вони ставали тими кількома мазками класичних імпресіоністських картин, які відразу передавали "душу" образу.

Хочу подякувати пані Христині Коцірі за те, що долучила й мій портрет до плеяди таких сталевих українців. І з вдячністю до неї хочу сказати кілька слів про шість портретів, які вона написала. Її розповіді пружні та захопливі, до того ж авторка талановито оздоблює портрети вишуканими "рамами". Для прикладу, розповідь про Миколу Матусевича вона закінчує словами: "Але тепер я бачила, що гідність може жити й у курнику поряд із недобудованим будинком", які в мене викликали цілковите захоплення.

Проте той самий висновок можна зробити і про кожного з інших шести авторів. У кожній розповіді обов’язково є якийсь момент, який особливо "прошиває" тобі душу. Тому ця збірка створена сімома прекрасними майстрами-портретистами — й усім я щиро дякую.

Не можу, однак, приховати від вас одну особливість мого власного читання: що більше читав я ці розповіді про трагічні людські долі, то більше мною опановував комплекс меншовартості від думки про те, що я особисто не перейшов через такі муки й катування, через які перейшла поголовна більшість героїв. Бо в брежнєвський час іще давалася взнаки хрущовська настанова відійти від брутальних традицій сталінщини і надати пенітенціарній системі цивілізований "фіговий листочок". Скажімо, мої допити проходили без фізичного насильства, а слідчий увесь час повторював: "Ось ви пишете у своїх пасквілях про насильство під час допитів. Хіба ми чинимо щодо вас хоч якесь насильство?" Сьогодні Путін діє не за брежнєвськими, а за сталінськими підручниками — і недарма для нього Сталін — це герой і взірець для наслідування.

І насамкінець хочу сказати про своє цілковите захоплення від прекрасної обкладинки пані Тетяни Приймич. Вона притягує погляд і не відпускає. Від неї радісно на душі — дарма, що в книзі стільки стогону й болю. Але обкладинка передає найголовніше, що прекрасно схопила Леся Українка: "А я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні". Книга дається тримати в руках: вона м’яка і якась рідна.

Ще раз і ще раз хочу подякувати усім, причетним до створення цієї збірки, складаю свою найщирішу подяку.