Туркотинськими стежками. Золота галицька провінція

Але все пішло якось не так. Спізнився на маршрутку. Довелось чекати іншу. У Куровичах проґавив потрібну зупинку і блукав полями, аж поки не вибрався на дорогу. Проте нічого не буває намарно. Набрів садок і набив кишені яблуками-падалицями. Слодко–квасними, що файно тамували спрагу і “лікували” від палючого сонця.

Але йти було навдивовижу легко, хоч і під гору. Туркотин притулився до гори, огорнувшись зеленою плахтою полів та городів. Маківка пагорба цілком поросла сосновим лісом, що вабив прохолодою та затишком. Але спершу треба було побувати в селі. А воно особливе. Оскільки будувалось на схилі, то будинки ставиись на високих підмурівках з тесаного каменю. 

З такого ж каменю збудована криниця на сільському майдані. Вода у ній була така солодка, наче свіжий яблучний сік з "білого наливу". Вона пахтіла, легко покусувала язик і смакувала, як мамин борщ. І диво – студений потік не ломив зуби, не крутив десна, лагідна вода лоскотала піднебіння, як молоко. Годі було насититись тою густою рідиною, що зберігала прохолоду криниці у відрі. Було таке відчуття, наче я все життя йшов до цієї криниці. Щоб напитись. Надихатись. Остудитись. 

Людей майже не було видко. Тож йшов навмання. Але якось відразу втрапив на путівець, що провадив до церкви. Вона неймовірна! Мурована з того ж тесаного каменю, велична і сувора, наче замок на горі. За обрисами - колишній костел. А поруч – щось неймовірне! За дзвіницею заховались величні руїни якоїсь сакральної споруди. Порослі травою та кущами, вони нагадували давній античний храм... Як з’ясувалось, ще до Другої світової місцеві селяни почали будувати храм, але через лихоліття так його й не звели.

З пагорба відкривалась неймовірна панорама на долину, всіяну селами, що гуртувались навколо бань церков та шпилів костелів. У небі шугали шуліки, сповіщаючи дзвінким криком, що вони вийшли на полювання. Жаркий вітер приносив пахощі трав і стиглої пшениці. Хотілось залишитись тут і розчинитись у просторі та часі, але полудневе сонце гнало мене далі. 

Ледь помітною дорогою попри цвинтар рушив униз. Очевидно тут давно ніхто не ходив, бо вона добряче заросла. Було тихо, якщо не зважати на сюрчання коників та писк серпокрильців, що низько шугали над пшеничним полем. Стигле налите зерно бриніло на легкому вітрі. Я ще подумав – день-два і воно почне сипатись. Час на жнива! І мене наче хтось почув – за пагорбом з’явився комбайн, що вгризався у густу щетину пшениці, залишаючи по собі лиш полосу перелопаченої соломи. Привітавшись із комбайнером, дав волі ногам, бо небо грозово супилось. Заповідалась буря. Через вигін та мальовничі околиці Підгайчиків вийшов на гостинець, де мене й підібрав автобус. Прощально глянув у вікно і побачив у спекотному мареві гордий профіль Туркотинської церкви під горою. Таки корисно часом позирати у вікно...