Цегла-пальцівка. Галина Пагутяк

… Я йшла з села Тернава біля ДобромиляЛьвівська область на Сліпу гору дві години. Неспішно, відволікаючись на шипшину і калину, що росли вздовж добре наїждженої дороги. На замку Гербуртів, найвисокогірнішому замку України, я не була вже 5 років. Востаннє нас кілька активістів допомагали лісникам чистити подвір’я замку від самосійних кущів. Сюди приїжджає багато люду, тобто йде пішо, бо під’їхати до брами можуть тільки місцеві на потужних автівках, і то ще треба вміти, бо дорога зроблена серпантином, що веде над проваллям. Гарна така дорога, вимощена дрібним камінням ще з тих часів, коли нею їхали власники, нащадки німецьких лицарів — Гербурти. Не буду переповідати історію замку. Скажу тільки, що ренесансної подоби він набув у ХVI столітті, і останній його власник Ян Щасний Гербурт розмістив над брамою напис "Моя твердиня". Збереглася гравюра XVII століття, де замок виглядає як у казці — зі стрімкими вежами і неприступними стінами. У XVIIІ столітті нова власниця замку Красінська почала розбирати занепалий замок, і частина каменю та цегли перепала ченцям із василіянського монастиря в Добромилі. Замкова цегла є і в селі Тернава. Ніхто не боронивне забороняв її звідти брати у радянські часи.

Попри те, що замок досі не має охоронного статусу, з нього вже не тягають цеглу, хіба що роблять нальоти чорні копачі, бо в тих хащах є підземелля, частково засипані. Та й сміття поменшало. Власне, я мала на меті подивитися чи все там гаразд, і була прикро вражена: колись вирубали всі кущі, а зараз залишилася невелика галявина, де проводять пікніки за поламаним столом. Не туристи, а місцеві. Я собі згадала замок Гербуртів ХІІІ століття у БогушовіМоравія, від якого мало що залишилося, але територія не заросла, про неї дбає місцева громада. Кивати на Тернавську громаду, на чиєму балансі споруда, не буду. Як мені сказали, у селі майже не залишилося чоловіків, і нема навіть кому викопати яму на цвинтарі. Та й ряди лісників прорідила війна. Вони й так чимало зробили. Але могли б знайтися меценати, які би найняли бригаду і вирубали кущі. А верхи стін накрили бляхою чи черепицею.

Цього разу я побачила залишки багаття, оточеного майже цілими цеглинами-пальцівками, що вже обгоріли. Цегла XVI століття, яку виколупали зі стін, бо сама вона не випала. Пальчатка, ручна робота, зі слідами тиньку валялася як сміття серед попелу. Раніше того не було. Комусь дуже хотілося шашликів, а порожні пляшки напевно вкинули в криницю, тобто яму, де  була криниця. Та що тут дивуватися. У селі є лише один благенький вказівник із написом "Замок". Це в час, коли в інших селах, наприклад, у селі Спас поблизу старого Самбора, вони є. Можливо, якби замок був приписаний до Добромиля, то про нього зуміли би подбати, як про міський арсенал XVI століття, що вже став значним культурно-просвітницьким центром, за який не соромно перед гостями. А ще кілька років тому там зберігали всілякий мотлох і овочі, доки сніг не провалив дах. Також створено меморіальну стіну на Добромильському єврейському цвинтарі. Ясна річ, що в Тернаві нема ні коштів, ні рук, щоб облаштувати замок. Але й поваги до історичної пам’яті там теж немає.

Колись схили Сліпої гори були не заліснені. Сторожа передавала сигнали довколишнім селам та містечкам про наближення ворога, бо татари тероризували наш край до кінця XVІI століття. У замку була військова залога, яку утримували Гербурти своїм коштом. Цей славний рід, у жилах якого текла й українська кров, 400 років захищав і Добромиль, і Тернаву, і десятки інших сіл у Галичині й на Поділлі, а тепер нема кому захистити їхню пам’ять. Матеріальну і нематеріальну. У Фельштинітепер Скелівка, Львівська область, де родинна усипальниця Гербуртів, є пам’ятник літературному персонажу бравому вояку Швейку, але нема пам’ятника Гербуртам, хоч колись був. Ця меншовартість, коли чуже шанують більше, ніж своє, свідчить про те, що Гербурти із далекої Вестфалії — свої. Бо якби були чужі, то їх би пошанували обов’язково.