Пісня про Почаївську Божу Матір давно перестала бути лірницькою чи кобзарською. Її текст настільки змінився, що, якби не початок "Ой зійшла зоря вечоровая", то це вже цілком різні пісні на одну тему, а не варіанти. Псальма "Про Почаївську Божу Матір" поширилась по всій Україні завдяки мандрівним співцям, яких тепер зустріти на вулиці те саме, що побачити білу ворону. Попри те, що лірники співали її в різних варіантах, вона не втратила своєї шляхетної автентичності. У наш час народну пісню намагаються осучаснити, і цим завдають їй удар у спину. Дорога до пекла, як то кажуть, вистелена добрими намірами. Втім, цього разу я не збираюся започатковувати якусь дискусію, мова йтиме про вельми цікавий із точки зору ментальності українців варіант старовинної пісні.
Почну з походження пісні, яку можна назвати не лише релігійною, а й історичною. Отже, 1675 рік. Колись могутня Османська імперія занепадає, ще десять років, і її яничари перестануть разом із татарами тероризувати багатостраждальну Україну, але зараз усе ще завдають дошкульних ударів по містах і селах. Під час так званої Збаразької війни турецько-татарське військо наближається до Почаєва, зокрема хоче пограбувати монастир і відібрати його найбільший скарб — чудотворну ікону Матері Божої. Існує дві версії, що то був за монастир — здебільшого це чоловічий, але є згадка також про жіночий. Разом із ченцями в монастирі переховуються також місцеві жителі.
Стіни монастиря не витримують натиску і, втративши надію на порятунок, уцілілі ченці та обивателі моляться перед образом Почаївської Божої Матері і мощами преподобного Йова Почаївського. Несподівано над монастирем з’являється постать Божої Матері в білому і випущені стріли повертаються до нападників. Чудо настільки вражає мусульман, що вони навіть платять данину монастирю. Оптимістичний фінал.
У Ютубі можна знайти записи виконання цієї пісні лірниками, кобзарями та навіть сучасні інструментальні обробки. Всюди зі скороченим текстом, приблизно наполовину. Сучасні виконавці не хочуть завдавати собі труду й намагаються урізноманітнити репертуар за рахунок скорочених версій найвідоміших лірницьких пісень як-от "Сирітка" чи "Нема в світі правди". Але давні мандрівні співці любили співати довго, зі смаком, часто додаючи свої куплети, і жодна художня рада не втручалася у цей процес. Тому їхній спів такий неповторний.
Почаївська ікона Божої Матері
Фото: wikipedia.orgСюжет цієї класичної лірницької пісні більш наповнений історичним колоритом завдяки деталям. На Поліссі лірники розповідають цю історію так:
"Отець Желізо з келії вийшов, сльозами умліває,
— Ой ратуй, ратуй,божая Мати: монастир загибає.
— Ой не плач, не плач, отець Желізо, манастир не загине,
— Мусимо стати, чудо вказати, манастиря й ратовати"
Після того, як монастир був урятований, і кулі (не стріли), повернулися назад у ворога, і турки зобов’язалися платити щороку данину монастиреві. Так закінчується пісня.
Але не в репертуарі Івана Власюка1908-1991. Запис за 1969 рік. Волинь. Що цікаво, отець Йов Желізо, ігумен Почаївського монастиря, на той час (1675 рік) був уже давно мертвийпомер у 1651році і його нетлінні мощі зберігалися в монастирі. У пісні він наче оживає знову, щоб захистити святу обитель. І його прохання виконує Мати Божа.
Далі історія стає ще фантастичнішою, в дусі Гомера. Що зробили турки?
(…) "Зсукали свічу з ярого воску,сім пар волів підпрягали.
Під тую гору під Почаєвську в манастир доставляли
Як приснився сон старшому ченцю той свічі не палити,
Ой бо то свіча большая зрада: хоче манастир розбити.
Вивезти свічу в чистоє поле, топорами розрубати,
Пулі-патрони на всі сторони по полю розкидати."
На відміну від пророчиці Касандри, ченці повірили у сон і позбулися свічі, начиненої вибухівкою.
"А сами турки, ще й недовірки,неслави наробили,
В славному місті, да й у Вишньовки кров з піском ся змішили."
Отакий несподіваний поворот сюжету пісні, яка була записана на Волині Миколою Костомаровим у 1859 році й передавалася з уст в уста впродовж ста років, але нині виконується в скороченому варіанті. Хоча друга частина про "троянського коня" дуже актуальна у наш час, адже перемога у війні ще не означає, що ворог не припинив мріяти про реванш, та ще й такий підступний як московити, чиї присяги на папері чи усні нічого не варті. І тільки повний розгром ворога є гарантією миру і безпеки. Кому як не українцям, давнім і сьогочасним, про це знати…
А мені залишається щиро подякувати укладачам збірника "Лірницькі пісні з Полісся", зокрема музикознавцю зі Львова Юрію Рибаку, що додав ноти до цієї чудової народної пісні.
Більше про життя галицької громади ХІХ століття читайте у книжці Галини Пагутяк "Тісні люде". Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва
Схожі матеріали