Три волхви. Галина Пагутяк

<p>Адам Гонорій Кіркор (1818-1886)&nbsp;</p>

Ця книжечка, така страшна й небезпечна для Третього Райху, була звітом про експедицію на Покуття 1874 року. За 5 тижнів відвідали 24 локації, провели розкопки, зокрема давніх поховань, зробили антропологічні дослідження, записали місцеві легенди й перекази. І все це автоматично порівнювали з раніше відомими даними з інших країн слов’янського світу.

Першим волхвом був білоруський шляхтич Адам Гонорій Кіркор родом із Могилівської губернії, який жив у Вільно і був ініціатором експедиції, що займалася дохристиянським періодом в Україні. Його невелика книжечка-звіт вартує більше ніж велика монографія, написана кабінетними вченими, які ніколи не робили польових досліджень. До речі, це йому доручив зберігати працю свого життя — 8 томів перекладу польською мовою документів Вільненської капітули з XIV по ХІХ століття останній із Гербуртів — Мемерт Гербурт1789-1863 — декан, викладач університету у Вільно, великий трудівник, збирач та дарувальник старожитностей. Це він відкрив світові один із трьох рукописних примірників "Слова про народ руський" Яна Щасного Гербурта. Адам Кіркор першим знайшов трипільські поселення на заході України. То було коло Збаража на Тернопільщині.

<p>Ізидор Коперницький (1825 &ndash; 1891)</p>

Другим волхвом був українець Ізидор Коперніцький — лікар, антрополог, археолог, автор більше сотні праць. Родом зі Звенигородського повіту. В експедиції він займався антропологічними дослідженнями тілесних поховань дохристиянських часів.

А третім волхвом був німецький колоніст Антоні Шнайдер1825-1880 родом із Баварії, львів’янин. Цей чоловік все життя бідував, однак уклав історико-краєзнавчий словник Галичини, і, отримавши відмову від австрійського уряду підтримати проєкт Архів Галичини, наклав на себе руки. Його величезний архів із документами XVI-XVIII століть вивезли до Кракова, де він практично невідомий ні польським, ні українським дослідникам.

Дослідження Кіркора та Коперніцького стояли на заваді псевдонауковій арійській теорії Третього Рейху, бо доводили розселення слов’ян по всій Європі. Нині цілком забуті імена в Україні, яка мала би бодай задля свого міжнародного престижу видати рукописи цих вчених чи перевидати державним коштом. Бо колоніальна меншовартість досі панує в історичній науці.

Я прочитала цю книжку напередодні Різдва, і знайшла дуже цікаві обряди, спільні не лише для українців, але й литовців. Ось що про це пише Адам Кіркор: "На Покутті до сьогоднішнього дня існує міфічний Дідух. Святкування Дідуха припадає власне на Коляду, тобто Різдво Христове. Не тільки на Русі, але й у всій Литві Святі вечері їдять за столом, під який накладають сіно, рідше солому. Стіл залишається в перші дні свят, а на третій день виносять скатертину разом з сіном і спалюють перед хатою. Це називається спалити Дідуха. Тож це мало би бути святкування Коляди, згадка про зимове переселення. Спалити Дідуха мусить означати те саме, що й забити Коляду, тобто забити вепра до Коляди, на честь Коляди, або, як у сербів, спалити грубу колоду, облиту маслом і вином. Дідух, звичайно, походить від Дід і є якоюсь емблемою Коляди". Як зазначає автор цього тексту, в кожного слов’янського народу були різні назви для свята, яке  означало "Народження матері сонця", але схожі ритуали.

Дивлячись, як український ринок напередодні Різдва заповнюють лапландські олені зі Санта-Клаусами і пряниковими чоловічками, тільки й залишається зітхнути: "Куди котиться цей світ?"

А три скромні волхви, що принесли свої дари народу, пошматованому двома імперіями, залишаються непомітними.