Траєкторії війни. Максим Будзан

Життя — це рух. Хаотичне розширення під час Великого вибуху і впорядковані нейронні імпульси головного мозку. Постійні поневіряння електронів навколо свого ядра і розмірений пульс серцебиття. Люди, що сновигають між офісом, домом та забігайлівками — невід’ємна частина цього броунівського руху вселенського масштабу. 

Так і я, у юності вирішив, що настав і мій час вештатися світом, а конкретніше — Україною. Почалася «велика пригода» зі спонтанної пропозиції, на той час ще майже незнайомця, вирушити у подорож сходом України. Тоді я відкрив для себе рівнину Дикого поля, гостроверхі донбаські терикони і креозотний запах десятків залізничних станцій, які ми минали. Опісля було багато інших подорожей Батьківщиною: радіоактивна Чорнобильська зона, сніжні вершини Карпат і урбаністичні нетрі, що проростають поміж промислових районів. Та попри усі ці краєвиди, найцінніші мої знахідки — це люди, які траплялися на шляху, допомогли пізнати Вітчизну і себе у ній. Безтурботність і самопізнання скінчилися тривожним виттям сирени. Почалося повномасштабне вторгнення росії, продовжилася війна.

Рух. Тотальний хаос в голові, що накривали хвилі новин з екрану мобілки. Потреба діяти, будь-як, бажано результативно. Першим була "Бандера смузі" — запалювальна суміш, яку ми розливали по скляних пляшках, в підвалі однієї з вікових кам’яниць, звідки передавали далі на Київ, а чи готували запаси для партизанського спротиву — достеменно не міг сказати ніхто. 

Потім був вокзал. Нескінченний потік людей. Потяги прибували зі сходу, перетасовували своїх пасажирів на різні перони, і відправлялися далі, на захід, змінюючи статус частини контингенту з "внутрішньо переміщені особи" на "біженці", а решту розкидаючи містами, селищами, хостелами і помешканнями далеких родичів. Я намагався додати мізер ясності і спокою у цей буремний вихор, через який проходили десятки тисяч людей щоденно, впродовж тижнів. 

Десь у квітні, коли потік людей трохи зменшився, я зарядив телефон, павербанк і фотоапарат, закинув свого двоколісного алю-карбонового на третю полицю плацкарту і покотився до Києва. Скинувши рюкзак у порожній квартирі свого друга, я покрутив педалі на північ, де ще не так давно були ворожі позиції, з усіма наслідками спроби російського "визволення": тотальна руйнація і спустошення. Проте вже тоді, за лічені тижні після кривавих подій, життя пробивалося крізь (твердий?) осад війни — у парку я зустрів матір з немовлям у візочку, відкривалися перші магазини, а сотні волонтерів розгрібали наслідки вуличних боїв. 

Тоді я познайомився з Андре, волонтером, що приїхав з Німеччини на своїй старенькій Ауді, щоб допомагати. Довго не роздумуючи, ми закинули рюкзаки в багажник, і ще одного мого друга Рому на заднє сидіння і вирушили на схід, з думкою, що там ми потрібніші. Перші дні ми провели у пошуках, а кому ж ми там потрібніші, ночуючи на блокпостах і заправках. Спілкувалися з військовими та цивільними, і незабаром ми отримали запит на першу евакуацію сім'ї з Краматорська. 

Потім було багато роботи в Лисичанську. Окупаційні війська заходили в місто-сателіт Сіверськодонецьк, тож стало зрозуміло: пора пакувати валізи, при чому швидко, під звуки артилерії. Це були спекотні і виснажливі дні. Перегружені легковухи, сотні кілометрів побитим асфальтом і об'їзди замінованих ділянок, ховаючись від прямої траєкторії снарядів. Тоді ми допомогли декільком сотням людей евакуюватися до того, як місто окупували. Доля тих, хто не виїхав — невідома.

Набравшись досвіду і теплих контактів, нас з Ромою запросили доєднатися до громадської організації, яка також займалась евакуаціями, і на той час вже мала свій автопарк з декількох "маршруток" і, що важливіше, постійний потік іноземних волонтерів. Парамедики, пожежники, поліцейські і багато інших експертів, котрі поставили на паузу своє комфортне життя у різних куточках планети, і приїхали туди, де були потрібні, в Україну. 

Почалася налагоджена робота: щодня ми перевіряли автівки, пакували медичну сумку і не завжди виспаний, проте вмотивований екіпаж, що складався з англомовного парамедики і водія та когось україномовного для координації і навігації розбитими вулицями з хаотичною нумерацією будинків. В такому форматі ми їздили містами, що постійно виринали в новинних заголовках і богом забутими селами Донецької і Луганської областей, вивозячи цивільних з їх домівок, які вони, можливо, ніколи більше не побачать. Слухали історії життя цих людей, які я фрагментарно перекладав англійською, мявкання і гавкання домашніх улюбленців, які іноді теж ставали нашими пасажирами.Опісля ми їхали в місцеву піцерію, відзначати черговий захід сонця, який ми зустріли у східному краї. 

Так минали місяці. Організація отримала спонсорське фінансування, і волонтерство для мене перетворилося на повноцінну роботу. А коли через тимчасову стабілізацію фронту, потреба в евакуації зменшилася, ми вирішили, що пора розширювати наш профіль. Так почалася наша медична місія. 

Початковий задум був допомогти Силам Оборони і реалізувати потенціал іноземних медиків, які стабільно приїжджали до нас на базу. Роздобувши карету швидкої допомоги, ми налагодили зв'язок з однією з бригад, що тоді мала стабпункт у Часовому Ярі, куди звозили поранених. Впродовж декількох тижнів нам доручили транспортування легкопоранених звідти до районних лікарень, таке собі медичне таксі. Проєкт мав перспективи, проте проіснував недовго. Прийшло розпорядження від військового керівництва припинити співпрацю. Чи то ризики і юридичні нюанси не виправдовували користь, чи були якісь інші причини — складно сказати. Нам залишалося лише з повагою сприйняти команду і шукати собі нове заняття. 

Так ми повернулися до цивільного сектору, але вже з медичним спрямуванням. Отримавши від донорів вантажівку, переобладнану під мобільну лабораторію і солідний запас медикаментів, ми почали їздити селами Донеччини, куди рідко могли добратися державні лікарі. Моя роль у проекті — асистування лікарів і організація логістики. Так я поглибив знання побутової фармацевтики і покатався на невеличкій фурі крізь степи Донбасу. Переважно нашими відвідувачами були літні люди, що справді потребували медичної і психологічної підтримки. 

Паралельно, ми впроваджували ще один проєкт — робота в культурно-едукаційний сфері, з фокусом на підлітків. Через військові дії (а перед тим коронавірус), школярі понад чотири роки не мали офлайн занять: ані школа, ані гуртки не працювали з безпекових міркувань. Це мало вагомі наслідки на соціалізацію, становлення особистості та інші аспекти психологічного здоров'я підлітків. Тож ми почали діяти — спершу локальні виїзди до дітей в віддалених громадах, забезпечення їх актуальними матеріалами та індивідуальні заняття. Починали з азів — деякі діти не вміли читати, хтось провів в ізоляції, під обстрілами, фактично усе свідоме життя. З часом, коли побачили актуальність цього напрямку, вирішили, що потрібно масштабуватися, і почали роботу над відкриттям власного безпечного простору в центрі Краматорська, де підлітки могли б збиратися для навчання та дозвілля. Процес був тривалий, адже приміщення мало відповідати безпековим стандартам, бути комфортним та затишним. Після кількох місяців ремонтів і бюрократичних процесів, ми змогли відкрити простір, назвавши його "Терикон". Це було справді змістовно. Вже на відкриття прийшло з десяток підлітків, в "черезтинне радіо" зробило свій вклад, і вже за пару тижнів простір бурлив життям. Митці приїжджали з інших міст для проведення майстер-класів, спонсори і гранти забезпечували матеріалами для роботи, а підлітки стабільно поверталися до нас з запалом і натхненням в очах. Це була робота мрії.

В якийсь момент я вигорів. Робота з цивільними здавалася не дуже змістовною, коли ворожа армія вбиває твоїх близьких, зрівнює з землею місця, які ти любив і системно чинить геноцид усієї нації, до якої ти належиш. Тоді я прийняв рішення долучитися до війська. Зважаючи на тенденції сучасної війни, окрім водійського посвідчення, добре було б ще вміти керувати чимось літаючим, тож першим ділом записався на курси БПЛА, які мені порадили друзі. Впродовж тижня ми опановували комплекс аеророзвідки. Він зроблений з гівна і палок, а якщо точніше, пінопласту і максимально здешевленої електроніки, але в цьому й є його перевага. Успішно закінчивши курс, організатори запросили мене доєднатися до добровольчого формування, яке на волонтерських засадах працювало на користь Сил Оборони України, виконуючи завдання з аеророзвідки. Не довго думаючи, я погодився, і за якісь пару тижнів сидів у бусику, нафаршированому спорядженням і бортами, що гнав у сторону вже рідної мені Донецької області. Першим моїм завданням було ортофотозйомка поблизу Покровська, куди вже підступали вороги. Місто, де я колись святкував день народження друзів, саджав людей на евакуаційний потяг і ласував піцою в кінці дня, тепер виднілося крізь аналогову камеру БПЛА, вщент розбите, зі стовпами диму і без ознак життя, що колись тут вирувало. Наш борт летів крізь поля на околицях, кружляючи "змійкою", щоб зробити детальне фото кожного клаптика землі. Потім ми садимо борт, дістаємо з нього флешку і скидаємо файли до наших аналітиків, які через спеціальне ПЗ "зашивають" зображення до купи, отримуючи деталізовану карту місцевості, яку потім передають піхотним підрозділам для кращої обізнаності і орієнтації на місцевості. Коли була погода — ми літали, а коли піднімався вітер чи опускалися хмари, то ми сиділи в бліндажі, сьорбали дріп-каву і теревенили про все на світі.

Наступна і усі подальші ротації вже була на Запорізький напрямок. Все той же степ, але з південним колоритом. 

Робота йшла добре: вільна розвідка, ортофото чи коригування артилерії. Різними засобами ми могли виконувати різні функції. Чудесний колектив, який радо ділиться бойовим досвідом і цивільними кулсторі. Більшість часу ми проводили на позиціях, а в нельотну погоду могли виїжджати в місто — Запоріжжя, індустріальний гігант, в серці якого лежить козацький острів Хортиця, місце сили та спокою. Там завжди можна погуляти з думками про вічне чи розім'яти ноги пробіжкою скелястими стежками. 

Це був наповнений для мене час: взаємодія з досвідченими військовими, вдосконалення знань і навичок. Проте час йшов, війна не зупинялася, тож прийшов час і мені офіційно доєднатися до лав збройних сил. 

Починав писати цей текст з гарячкою у військовому лазареті, а закінчую вже на фінальному екзамені базової загальної військової підготовки, сидячи в окопі і підсвічюучи блокнот червоним світлом налобного ліхтарика. Попереду мене чекає багато викликів, хочеться вірити, що я буду готовий їх прийняти, коли прийде час. А зараз лишається продовжувати готуватися та діяти, з холодним розумом, гарячим серцем і надією на краще майбутнє десь за небокраєм. 

Насамкінець, хочу поділитися історією моїх друзів-іноземців, які надихають і дають надію. Чому саме іноземців? Аж ніяк не хочу применшити наших національних героїв і своїх друзів, проте в нас, українців, немає іншого вибору, як продовжувати боротьбу в цій екзистенційній війні. Це наш обов'язок. А небайдужість людей, які зробили свідомий вибір прийти на поміч, дає надію на людство.

Андре, з яким ми починали евакуацію цивільного населення більше чотирьох років тому, не полишав Донбас ні на день. Після пошуків свого призначення, він сфокусувався на дуже неочевидній, проте надзвичайно важливій справі — ремонт доріг. Самотужки або малими групами він латає ями на ключових логістичних шляхах, організовує дренаж на вже зремонтованих автострадах, а іноді й гасить стихійні пожежі. Цим самим він покращує логістику: пришвидшує евакуацію поранених, береже ресурс автівок і знижує ризики ДТП. Андре виконує малопомітну проте реально корисну роботу, яка часто залишається в тіні, проте дарує дорогоцінні хвилини там де це потрібно. 

Ральф — хірург родом з Японії, взяв відпустку у госпіталі, залишив затишний дім, дружину і собаку у Каліфорнії та приїхав в Краматорськ. Початковий його задум — долучитися до команди медеваку, проте через низку факторів, це не вдалося втілити. Він не опустив руки і дуже швидко налагодив контакти з військовим госпіталем в Курахово, куди він поїхав волонтерити на декілька тижнів. Його відпустка добігла кінця, тож він змушений був повернутися додому. За декілька місяців мені прийшло повідомлення від Ральфа, що він знову повернувся в Україну, і хоче зустрітися зі мною. Ми пішли на чай, де він повідомив мені, що кинув свою роботу і прийняв рішення долучитися до лав ЗСУ в ролі медика. 

Одного вечора я гортав стрічку соцмережі, де я наткнувся на запит від знайомої львівської культурної діячки: «Британський військовий з пораненням лежить у Львівському госпіталі. Відгукніться, хто хоче відвідати його». Я зголосився, і вже за пару годин був на порозі лікарні. Піднявшись у хірургічне відділення і зайшовши у палату, я побачив бородатого молодика, з високою ампутацією ніг, що сидів за комп'ютером і запекло грав CS:GO. Він поставив гру на паузу і без зайвих формальностей ми почали теревенити. В нього українське коріння, тож як тільки йому виповнилося вісімнадцять, він вирушив в Україну і влаштувався в Іноземний легіон. На крайній його місії їх накрив танковий обстріл і всі його побратими загинули. Йому вдалося накласти собі турнікети, тим самим врятувавши життя, і залягти в укритті, звідки за пару днів його змогли евакуювати. Зараз він вже встав в чергу на протезування, а після реабілітації планує повертатися до Сил Оборони України. 

В нас на базі було багато іноземних волонтерів з різних куточків і з різними поглядами. Так в один період склалося, що одночасно працював парамедик анархіст з Лондона і поліцейський з Північної Ірландії, які в минулому перетиналися, на мітингах, з різних сторін барикад. Але тут вони відкинули свої упередження і приступали до роботи, як злагоджена команда. В одну з ротацій ми затрималися у прифронтовому селищі, почалися обстріли, і нам довелося сховатися в одній з місцевих хат. Коли вибухи вщухли, господиня люб'язно пригостила нас чаєм, а ще за декілька хвилин повернулася з кухні з цілою макітрою вареників. Навколо неї постійно крутилася хвостата пара — білий пес і чорний кіт. Після душевної павзи, ми повернулися до роботи. А наступного дня, заїхавши до її помешкання, щоб дізнатись інформацію про інших мешканців села, ми побачили вирву від снаряду на тому самому подвір'ї і господиню, посічену уламками, вже холодну. Кота ніде не було видно, а переляканий пес крутився навколо господині. Крейг вирішив взяти опіку над чотирилапим, забравши його до Ірландії. Жінку поховали у кратері від снаряду, який її вбив, а собаку, ім'я якої ми не знали, назвали на честь колишньої господарки — Оленою. 

Едді — моряк родом з Шотландії, який роками допомагав на Донбасі. Під час однієї з евакуацій, в його автівку прилетів дрон-камікадзе. Він зазнав серйозних поранень, внаслідок яких втратив ліву ногу та руку, проте зумів зберегти життя. Я познайомився з ним особисто вже під час відновлення, спонтанно запросивши його на святкування Великодня, спершу в родинному колі, а потім ми поїхали до Шевченківського гаю, де продовжилася забава. Йому шалено сподобалося, адже він захоплюється українською культурою. Попри важкі травми, він ні на мить не опускає руки, жартуючи що він "all right now". Після реабілітації в медичному центрі Superhumans, йому запропонували вакансію у цьому ж закладі, де він має можливість ділитися надією та життєвою силою з іншими і таким чином втілюючи своє бажання залишатися в Україні і працювати на її благо. Він каже, що після перемоги планує придбати хату десь в центральній Україні, одружитися і провести старість у мирній країні, виховуючи тут своїх нащадків. 

Кажуть, Всесвіт все ще продовжує розширюватися, а електрони не перестають крутитися навколо ядер, наче, їм немає чим зайнятися. Звичні траєкторії людей на теренах України зазнали значних змін. Багато хто почав проводити більше часу на свіжому повітрі, захищаючи посадки вздовж лінії фронту. Замість ремонту в квартирі, новий тренд — викопати бліндаж поглибше, і обставити його з максимальним фен-шуєм, щоб позаздрили еміратські шейхи. Джойстик для віртуальних забавок, замінив радіопульт, і тепер оператор не просто весело проводить час, а й зменшує кількість росіян, роблячи цей світ трошки кращим. Життя змінюється, і ми разом з ним. Війна триває, а нам не лишається нічого, окрім, як далі лупати сю скалу, наближаючи кращі часи: і словом, і ділом.