Святочна мандрівка по Різдві. Золота галицька провінція
11:46, 11 січня 2022
Примхлива галицька зима любить влаштовувати сюрпризи невгамовним мандрівцям, що необачно вибрались в дорогу по Різдві. Після святочних частувань та багатої коляди хочеться простору і більше неба, щоб вляглись наїдки в пересиченому орґанізмі, щоб душа знову потоваришувала з тілом. Найкраще – вибратись на ближні підльвівські села і перейтись сніжком, усміхаючись святковим людям...
Ноги скерували мене в Годовицю, а потім в Оброшине – до палацу римо–католицьких архієпископів. Спершу було похмуро і нензно, тішили око лиш ґрафічні обриси засніжених дерев та веселі крижні на темній Щирці. А потім з неба сипнуло лапатим снігом, що лоскотав лице та вії і я наче поринув в казку!
Дорога стала м’якою, наче встеленою білою ковдрою, обриси старого Меретинівського костелу розпливлись і наче затанцювали, крижане плесо годовицького ставка обійнялось з небом...
Піднявшись вище гостинцем над засніженою Басівкою, я вкляк на дорозі, застигнутий правдивим сніговим штормом! Хурделило так, що й руки не розгледиш! Але буря тривала не довго, якихось хвилин десять, коли ж минув залізничний переїзд перед Оброшним, то зблиснуло сонце і небо вбрало яскраві блаватові шати...
Оброшинський палац, попри сумний його стан, занедбаність та покинутість, наче згадав кращі часи і виблискував у сніговій мантії, як справжній аристократ! У старовинному парку на ставках ґелґотіли качки та лебеді, у просторій вольєрі випрошували частунки олені. А потім війнуло вітром і давнє село заіскрилось у сніговій завії... І наче й не було десяти пройдених кілометрів. Залишилась лиш пам’ять і лоскітливе відчуття сніжинок на обличчі...
