Анастасія Хлібник ще до повномасштабної війни приїздила до Добровольчого медичного батальйону "Госпітальєрів" як фотографка, а у 2023 році пройшла вишкіл і долучилася вже як медикиня. За цей час працювала на різних стабілізаційних пунктах Донеччини та Харківщини, через її руки пройшло понад 350 поранених. У липні 2025 року отримала відзнаку "За збережене життя".
Нині Анастасія реалізує власні творчі проєкти, зокрема "Lighters. Ті, що світять". У новелі "Стабік", що увійшла у збірку Voices of Defenders vol.1 авторка ділиться історіями стабілізаційного пункту, світлом і дружбою посеред війни. Незабаром видання вийде друком та в аудіо-форматі. Текстову версію новел публікуємо на сайті "Локальної історії".
— Хто за фахом?
— Фотографка і журналістка.
— Ох... А може, хоч почерк гарний? Якщо що, то будеш писати в журналі й заповнюватимеш сотки.
Діалог відбувався влітку 23-го року на імпровізованому стабілізаційному пункті, що ховався серед понівечених хат у степах Донеччини. Наразі від тої місцини залишились лише спогади та підстаркуватий білий кіт, якого я притягла після ротації додому. А тоді, в часи контрнаступу, це село було сповнене рухом військової техніки й закривавлених автівок, на яких бойові медики вивозили поранених та полеглих до нас. Звісно, всередині я страшне як нервувала, адже як-не-як це перша ротація в складі добровольчого медичного батальйону. Проте, як це часто буває у дітей півдня — в будь-якій незрозумілій ситуації автоматично увімкнувся гумор.
— Знаєте, я не проти заповнювати документи. Але варто зауважити, що якби ви спитали про це мою вчительку, то вона порадила б дати мені інше завдання, наприклад — підлогу помити.
Анастасія Хлібник
Усі фото надала авторкаСуворий хірург заглянув в очі, усміхнувся і нічого не відповів. Втім, як тільки привезли пораненого, то я і документи заповнювала, і препарати набирала, і рани обробляла… В ту першу добу чергування для мене стало зрозумілим, що можу бути корисною — я тут доречна. Сумніви, що носила в собі до того, відступили.
Стабіків насправді було два. В першому приймали важких, в другому — середніх і легких. Перший розмістився в приміщенні старої, ще радянської, сільської крамниці, з небезпечно великими вікнами, що їх позакладали всім чим могли, а другий — у поштовому відділені, вхід до якого передбачав підйом по сходинках, що, як ви розумієте, само собою ускладнювало транспортування бійців. Відповідно аби потрапити з одного в інший, треба було всього лише перебігти дорогу, що ми часто і робили. А от якщо хтось привозив полеглих, то чергові йшли на кут вулиці до будинку з вибитими вікнами і дахом, що похилився. Там рядами складали мішки з тілами українських захисників.
Проте, здається, що душею того мікросвіту насправді була кухня. Вона затишно розмістилась у прибудові поряд зі старим поштовим відділенням: саме ця близькість грала мені на руку, коли я бігала по воду, шоколадки та печиво для солдатів, яких нарешті вивозили з позиції. В тій кухні кожного ранку збирався весь колектив стабілізаційного пункту на п’ятихвилинку. Бо ж треба обговорити побутові питання, як-от хто піде рубати дрова чи коли привезуть воду, а ще саме тоді зміни передавали справи одна одній. Після озвучених цифр усі бралися наминати черговий сніданок, що готувала для нас вельми талановита пані з Донецька.
Уявіть собі картину: по селу відпрацьовують ГРАДИ, а вона стоїть на кухні й розкатує тісто на вареники. Крізь прочинені двері сонце, що сідає, м’яко забарвлює все золотистим кольором, а звуки вибухів змішуються з музикою, яка лунає з її телефону… Про неї ходили легенди — заради кулінарії цієї донеччанки поважне командування час від часу змінювало маршрути, аби, проїжджаючи повз, встигнути завітати до нас на обід. О, бачили б ви ті оладки чи вафлі, що вона створювала!
Звісно, як тільки наближалися автівки з бійцями, то кидалися будь-які справи і увага команди фокусувалася виключно на тому, аби якомога швидше надати допомогу виснаженим, скривавленим воїнам та відвезти їх до наступного пункту передачі.
Як ото було у дідусів — не побратим, а Друг з фронту
На наш стабік привезли нового хірурга, і так сталося, що серйозному молодому чоловіку в окулярах випало чергувати саме зі мною. У мене відразу склалося враження, що він, хірург з позивним Князь, значно молодший за мене. Тож, мабуть, вам буде нескладно уявити моє щире обурення, коли пан, скептично глянувши в мій бік, промовив в телефонній розмові: "Ой, та до мене тут якусь школярку приставили!". Певна річ, я чемно дочекалась закінчення його комунікації з нареченою (тепер я вже знаю, що то була вона) і сказала: "Я, звісно, перепрошую, але я не школярка! Я доросла жінка і маю двох дітей. Не те щоб ви перший, хто подумав, що я молодша, проте… я свідома людина, що приїхала допомагати". Очікувано, що ці емоційні слова його не вразили — Князь мовчки стенув плечима і далі занурився у свій телефон.
— Ще раз перепрошую, а звідки ви родом?
— З Одеси.
— Овва! А в якій лікарні працюють такі поважні лікарі?
— Онкологічний диспансер — каже він, всім своїм виглядом показуючи, що йому вже нудно говорити зі мною.
— О, та це ж на Нежданової…
— 32.
Слухайте новели зі збірки "Voices Of Defenders vol.1" за посилянням
На мою думку, саме з цієї миті зародилась наша дружба, що триває роки. Себто коли ми вдвох усвідомили, що маємо одне рідне місто, маємо дітей і виглядаємо набагато молодшими ніж є насправді (ми не тільки однолітки — у нас різниця рівно в один день). Україномовні одесити зустрілись і подружились на дикому сході в розпал воєнних дій. Від ротації до ротації я не просто їхала до вже знайомого колективу в точку, де була потрібна, — я їхала до друга. Друга, з яким, разом перемазавшись кров’ю, надавали допомогу бійцям, з яким перебирали склад з ліками, сиділи під обстрілами і попри все — багато жартували.
Пам’ятаю одну зимову і страшенно зоряну ніч… Ще вдень мені прийшло повідомлення від Львівської Національної Опери, в якому йшлося про те, аби я прийшла знимкувати до них виставу. Для мене як для театральної фотографки це, звісно, про визнання. Запросили в оперу! І цілий день у голові крутилося: "Бач, ти того так хотіла, і от — маєш! А де радість?". Потім уночі привозять полеглих. Ми з Князем йдемо до будівлі з похиленим дахом на розі вулиць. Відчиняємо важкі двері і починаємо "приймати". Тіла не в мішках, тож треба запакувати, записати всю інформацію в журнал, зібрати особисті речі і сфотографувати обличчя й поранення. Я монотонно роблю світлини і скидаю їх хірургу, а коли повертаємось на стаб, то він, роздивляючись зображення, каже: "Знаєш, а навіть такі фотографії ти робиш професійно і гарно", — і от тут я відчуваю стільки емоцій і радості, скільки не викликало запрошення з оперного театру.
З того часу минуло кілька років. Його підрозділ уже давно працює на іншому напрямку, я ж познайомилась і ще з парою десятків хірургів, працювала на різних ланках медичної евакуації, проте є дещо незмінне — дружба земляків, яка до цієї великої бурі здавалась мені притягнутою за вуха історією з книжок. Але ж ні! Діти, що зростали в хвилях солоної води Чорного моря і свідомо обрали для себе Україну, ці діти, що живуть всередині нас, міцно потоваришували. Ба більше — ми вже встигли познайомитись і подружитись родинами. Якось навіть разом співали пісень на півдні, згадуючи всі ті пригоди з українського сходу.
Рації
Війна сама собою по вінця сповнена болю, але працюючи медиком, ти бачиш цей біль у концентрованому вигляді. Ти безперервно знаходишся серед чужих страждань… чи в їхньому очікуванні. І як виявилось, для моєї нервової системи процес очікування є набагато складнішим, особливо, якщо працює рація. Конкретно ця історія трапилась в листопаді 23-го, проте звісно, що за роки, які я в батальйоні, подібних історій була не одна.
Роботи було багато — поранених везли потоком. Відповідно ти без упину або чергуєш на стабіку, або займаєшся медевакуацією. Добре, що нас в екіпажі було четверо і ми скрізь встигали, навіть — поспати. І от однієї ночі, коли вже дуже добре відчувалося морозне повітря, я чергувала з Князем на стабі.
Певна річ, що рації були завжди: одна для внутрішньої комунікації стабіка, друга — аби слухати напрямок і розуміти, що відбувається з бійцями. Звісно, в процесі всі дуже сфокусовані на роботі і ніхто особливо не прислуховувався до голосів, які звучали в коморі поряд з місцем для відпочинку. Але коли настав момент "затишшя", я сіла на ту розкладачку та почала слухати.
З самого початку, з голосу, я почула, що хлопець, який просить про допомогу, дуже молодий. Він раз за разом повторював в ефір, що їхня група потрапила під обстріл, що всі двохсоті, а він важкий триста. В ту мить мені не спало на думку подивитись на час, проте за відчуттями це тривало години. Дійсно — я наче вічність слухала, як його голос слабшає, як хлопець помирає й перестає відповідати. Пізніше в ефірі прозвучало, що інша група виходить по них. За якийсь час в рації знову крики та вибухи. В ту мить, прийшло усвідомлення, що я людина дії. Я можу мати справу з кров’ю, відірваними кінцівками, можу працювати з полеглими, але сидіти і відчувати власну безпорадність — це катування. Мені хотілось вдягнути свої бігові кросівки і мчати. Неважливо, в який бік, лише бігти. Тіла першої і другої групи до нас вивезли "по сіряку", через добу. Я вдивлялась в обличчя хлопців і все намагалась зрозуміти — кому б з них мав належати той голос?
Згодом я дізнаюсь, що в цьому пеклі є ще один рівень — слухати рацію, коли контактний бій відбувається з людьми, яких ти знаєш. Ще вчора вони показували тобі світлини своїх дітей на телефоні, а сьогодні ти слухаєш у прямому ефірі, що з ним відбувається і що його витягають з оточення.
В зоні бойових дій я пізнала себе глибше, ніж за тридцять три роки до того, і чітко усвідомила, що для мене надзвичайно важливо знаходити в собі сили, аби бачити красу навколо. Важливо фокусуватися на усмішках. Інакше загальний біль переповнить мене та "зламає".
Вдих-видих, ти підходиш до бійця, що вимиває руки від крові своїх побратимів, пропонуєш йому ментолову цукерку, жменька яких лежить у кишені, заглядаєш в очі і питаєш, чи можна обійняти…
"Voices of Defenders" — це тривалий українсько-данський проєкт, покликаний підтримувати творців суспільних змін в Україні: молодих захисників та військових волонтерів. Команда YMCA Lviv здійснює його разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії.