Сходинки до неба. Галина Пагутяк

А хто бачив супутникові знімки українських терасових полів? Бо чомусь нашим громадянам соромно жити в країні з давньою аграрною культурою. Коли українець дивиться на безлісі схили Карпат, досить пологі, то думає насамперед про вітряні електростанції та нові Буковелі, хоча гірськолижні курорти з такими темпами глобального потепління можуть невдовзі розраховувати хіба що на штучний сніг. Колись магнати Речі Посполитої рівня Потоцьких чи Вишневецьких часом влаштовували собі зиму посеред літа, посипаючи землю й дерева сіллю чи борошном. Це при тому, що сіль була стратегічним продуктом і коштувала чимало. Лишень, аби виконати забаганки шляхетної панночки, яка відчула ностальгію за зимою. Не будьте як ця панночка, тіштеся невблаганністю і стабільністю сезонного циклу: зима, весна, літо, осінь. Звертайте увагу на щось справжнє, не афішоване. Особливо, коли побачите в наших горах тераси, на яких ще облаштовані городи. Виглядають вони з небес не менш ефектно, ніж знамениті китайські рисові поля. Якби почистити верхні "сходи" від чагарників, розорати, і посадити ту саму картоплю, чи виноград у червонуватій глинистій землі, бо все це занепало…

Я зустріла стареньку жіночку, що дибала сільською вуличкою під горою, і спитала її чи можна через обійстя вийти на городи на схилі. Вона привела мене до сусіда, теж старенького, що віз тачки з камінням. Він кивнув і повів мене до інших сусідів, де жили молоді, судячи з доглянутої господарки і дитячої гойдалки на подвір’ї, зайшов до хати, а потім поважно оголосив: "Люба позволила". Мені це дуже сподобалося: в селі є свій етикет. Звідти ще й легше було вийти до першої лінії тераси, а їх я налічила десь із десяток, куди певно заїжджали коні орати.

До речі, про коней. На цій горі Дерешів паслися колись коні-дереші, звідки й назва. Дереш, або чалий кінь, має депігментовані волосини на тілі, що нагадують іній. У княжі часи дереші цінувалися найбільше і дуже дорого коштували. Очевидно, що у ПідбужіДрогобиччина хтось мав табун, щоправда, в інвентаризації за XVIII століття коней дуже мало, в основному розводили волів, як тяглову силу. Але парі волів було тісно на вузьких, завширшки близько трьох метрів, терасах, які укріплені дуже цупкою і густою травою, що не дозволяє зсуватися ґрунту. Суть терасового рільництва у тому, що сходинки, підтримувані травою, а можливо й камінням, не дають воді змивати родючий ґрунт. До кожної тераси є заїзд, і по ньому можуть стікати рештки води. Тераси будували в Карпатах там, де мало поля, або земля в заплавах ріки загрожена повенями. У Підбужі й сусідньому селі Підмонастирику більшість терасових полів можна впізнати лише за контурами, але є ще "живі". Те, що я бачила, на схилі Дерешова, відновлене зі старого, щойно зоране. Каміння тут вибране ще попередніми господарями. Тераси не оперізують гору, а тільки половину, там, де земля добре прогрівається сонцем. Відстань між сходинками однакова, але чим вище, тим смуга поля вужча. От і виходить ступінчаста піраміда, що нагадує найперші єгипетські піраміди, а також піраміди майя та інків. І несподівано знаходиш зв’язок між божественним і земним, храмом і рільництвом, що й не дивує: земля — найбільша святість, основа життя.

У Карпатах терасове землеробство вигідне: багато сонця, можна вирощувати виноград (на гербі Підбужа, до речі, галузка винограду), а помірний клімат дозволяє обходитися без поливу. Землю можна обробляти міні-трактором. У сусідньому селі Сторона схили досить пологі, і там обходяться без терас, та й орної землі більше. І направду споглядати такі тераси набагато приємніше, ніж лижні траси чи садиби для туристів з басейнами, мангалами та кічовою архітектурою. Ті зарослі травою сходи — наче пам’ятник селянській любові до землі, і таких місць у Карпатах чимало, де ще знають, як досягти злагоди з природою, не завдаючи їй шкоди, бо поле –— це основа майбутнього роду.

Коли я спустилася з гори, то на подвір’ї порався молодий чоловік, який уже був у курсі, що мене цікавить, і йому було приємно, бо то він зорав ту нивку, по якій я щойно ступала, і на зиму посіє собі жито чи овес. А я приїду наступного року й подивлюся, що там виросло. Якщо доживемо.

А тим часом вже шостий воїн із Підбужа пішов до неба по сходах у вічність…