Шлях до УПА. Галина Пагутяк

Шлях до УПА тернистий і досі. Є люди, з якими навіть шкідливо для здоров’я сперечатися чи вести дискусію, так само як на тему українізації. Їх не переконаєш. Є родини, вражені стокгольмським синдромом, що потерпіли від НКВД. Діди гідно пройшли Сибір, а їхні діти зламались і воліють про все забути.

Тепер, коли звірства окупантів в Україні перейшли всі мислимі й немислимі межі, головне не набути стокгольмського синдрому, так і не дозволити, щоб з часом їх так само вважали міфом, бо ворожа пропаганда нікуди не зникне. Хоча зараз все фіксується і документується, і не лише для міжнародних та національних судів, а й для суду історії. Тепер написаної українцями для українців.

Найкраще почати свій шлях до УПА, а це запорука у наш воєнний час майбутньої перемоги, бо це вельми корисний досвід армії, з якою майже 20 років не могла впоратися гігантська тоталітарна машина СРСР, з майже невидимих, зарослих партизанських стежок Волині й Галичини, бункерів, криївок та могил. Я не уявляю собі дослідника, який вивчав би історію УПА, як і будь-яку історію, без польових досліджень, працюючи лише з документами і книгами задля якоїсь вигаданої перфекційної об’єктивності, чи академічної доброчесності. Бо насправді такі дослідники, прикрившись дипломами істориків, перебувають під тиском цензури, яка існує в кожному заполітизованому суспільстві.

Просто треба глибоко вдихнути свіже повітря, і продиратися крізь хащі, доки не настане просвітління. Справжнє, а не те, якого вимагають час і оточення. І бути готовими до несприйняття та невизнання.

У дитинстві я нічого не знала про бандерівців. У нас в селі була приказка "нема кінця як бандерам" — про важку справу, яку не вдається завершити. У юності мама розповідала, як вона ходила до старшої школи в сусіднє селоґ. і бачила повстанців з автоматами над стежкою. Як мій дідо віддавав харчі хлопцям з лісу. І про кіносеанс у клубі, коли зненацька спалахнуло світло, це упівці прийшли за місцевим сексотом. Про двісті повстанців, вбитих під селом СторонаДрогобицький район Львівської області, яких не дозволили поховати. І остання історія, яка не перестає мене тривожити — як на роздоріжжі скинули тіла трьох братів-повстанців для опізнання, і їхня мати їх "опізнала". Мама розповідала: "Лежали, як молоді дубки". Я про це написала у своїй юнацькій повісті, яку представила на Літстудії в Львівському університеті. Просто вставила в розповідь кілька рядків. Тим самим підписала собі вирок. Мене врятувало переведення до Київського університету після другого курсу.

Повернулась я на повстанську стежку через багато років, теж винятково завдяки спогадам земляків, вони мене настільки зачепили, що я навіть написала підлітковий роман у двох книгах про зв’язкового УПА. Тепер я в темі, хто б що не казав, і, здається, досягла просвітління. Я знаю, що УПА воювало недаремно, і воїни розуміли, що це заради майбутнього.

Моя мама так ніколи й не розповіла, що її сестра в третіхчотириюрідна сестра — наша сусідка Рузя, стала у 18 років зв'язковою УПА і відсиділа за це 10 років. Я бавилася з її доньками-близнючками в дитинстві. Тепер шлях до УПА більше не супроводжується страхом. Є більша перепона, яку здолати важко: упередженість, нав'язана ззовні. Така категорична і вельми токсична. Ненормально, коли історики навіть не намагаються вести дискусії, а просто вимуровують між собою стіну. У їхньому випадку це аж ніяк не свідчить про академічну доброчесність, лише про політкоректність та неполіткоректність. Я ж обираю архівні документи і консультантів, що сходили не одну пару черевиків повстанськими стежками.