Шістнадцять годин до себе. Володимир Притула

Я часто згадую свою першу поїздку в прифронтові території. Наша команда допомогала іншим волонтерам доставити їх вантажі через кордон, або придумати, як це зробити: пояснити, розповісти про документи. А потім доставити їх на Схід. Переважно, йшлося про те, що не могла взяти Нова Пошта. Більшістю з цих вантажів були коробини від невідомих нам людей для інших невідомих, що звісно давало результат, але крало в нас емоційну залученість в процес. Хоча ніколи і не було сумніву, що вартує це все робити. Але просидівши у Львові майже рік, і вже не вивозячи натиску цієї операційки, мені тоді потрібно було провітритися, передати процеси, і не лише керувати, а й самому відвезти бус допомоги в сторону фронту.

Грудень 2022-го. За тиждень до Нового року. Команда сказала: "Їдь". Кинули клич чатами, що збираємо медицину. Взагалі, ідея була така: ми у Львові збираємо свою частину, волонтери в Одесі збирають свою, зустрічаємося на півдорозі і разом те все веземо в новий стабпункт під Бахмутом. Бо попередній розібрали артилерією і згоріло все.

Так сталося, що у Львові люди нанесли стільки всього і поділилися власним такмедом, що вийшов повний бус. В Одесі  сталося те саме. Їхати разом не варіант, тому обрав іншу точку на карті — Куп’янськ. Деокупований вже, але з ворогом по-сусідству через річку.

Львів. Бус завантажений і готовий. Вся дорога забере шістнадцять годин. З точки зору безпеки, краще б було їхати з напарником, але всередині щось підказувало, що мені треба їхати самому і самому прожити весь досвід. Мені це було потрібно, щоб продовжувати рухатися далі в своєму волонтерстві.

Київ. Перші суттєві блекаути. Місто без зв'язку. І в тумані. Класичне волонтерське меню на ОККО — флетуайт, хот-дог і нагетси. Треба летіти далі. Мене чекають ввечері добровольці-медики. Їм завтра на зміну і вони дуже розраховують на поповнення запасів, яке я везу.

Харків. Відчувається нерв в повітрі. Блокпост за блокпостом. Перевірка за перевіркою, купа військових і поліції. Крім цього — в місті дуже мало людей. Забиті вікна в багатоповерхівках, мішки з піском біля заправок. Це мої очі вихоплюють всі ці деталі, а для інших — це вже все звично. Наче такий інтер’єр тут був завжди.

Село під Куп’янськом. Доїхав до потрібної точки, далі пішки. Вилажу з машини, стоїть група людей в формі, курить і мовчить. Впізнаю тих, хто мені потрібен. На вулиці темно, і місяць ще не вийшов, але за силуетами розумію, що стоять напівколом і дивляться в одну точку.

— Що там? — показую рукою в темряву

—Годину назад були тут і викладали хлопцям тактичну медицину.

— І?

— Ввімкни ліхтарик, глянь.

Вмикаю, і розумію, що те, на що я дивлюся — руїни. Наслідки прильоту, які ще димлять. Ракета. Прямою наводкою.

Дочекавшись, поки закінчиться цей екзистенційний ритуал про плинність життя поблизу фронту, пропроную розвантажити бус і відібрати те, що їм потрібно. І якщо вантажили ми його чотири години, то тут за 30 хв половина краму покинула борт.

— Як так швидко?

— Немає часу розтягувати, тут час йде по-іншому. І треба поспати всім, поки є можливість.

Цю думку я остаточно зрозумію лише через півтора роки, коли сам стану військовим.

Закінчивши з коробками, потравивши байок, обмінявшись шевронами вийшли на фінальний перекур. І стоячи під зорями, наповнюючи груди морозним слобожанським повітрям мовчимо. Хтось курить, хтось допиває чергову каву, бо йому чергувати в ніч зі зброєю. Це я — волонтер в тактичних штанях, а вони — добровольці. Я приїхав і поїхав, а вони лишаються і продовжують.

Вдивляюся в небо. Зорі такі близькі і такі гарні, але постійно видно відблиски приходів артилерії. Доноситься гул, а по небу видно постійні спалахи, наче від лазерних променів. Наші намагалися збити розвіддрони ворожі. Відчуття, наче ми на краю Всесвіту чи Галактики, настільки близько зорі і горизонт. І відчуття, що ми боремося не з ворогом нашого ж виду, а з якоюсь іноплантеною навалою, і захищаємо не лише нашу країну, а взагалі все людство.

Вночі я повністю пізнав сенс фрази "Лови момент". Бо коли ти спиш в оточенні десяти людей, і не дай Боже, прокинувся серед ночі, то твоя задача встигнути заснути, поки хтось припинив хропіти, а хтось інший ще не почав.

Певно саме ця зустріч з медиками-добровольцями потім мала найсильніший вплив на мене, і зрештою приведе мене у військо, в тактичну медицину. Саме тоді я відчув, що хочу, як вони. Без логічних пояснень, без препарування думок. Це було внутрішнє відчуття, яке не потребує пояснень. Щось було в цих людях. Гумор, сила, спокій, впевненість в своєму виборі, робота з власним страхом. Їм теж було страшно, але якось інакше, ніж нам там у Львові. Не сталося в ту ніч чогось епохального крім розмов чи якихось подій, крім диму з будівлі поруч. Ці люди просто були. І поруч з ними виникало це відчуття.

Виїхавши вранці з села, прокладаю маршрут. Наступна зупинка — Павлоград. Маю завезти всяке-різне медичне, яке на стабпункт не підходить, а для госпіталю — якраз. Більшість з цього розхідники. З тим потоком поранених, який був — те що треба.

Навігатор показує шість годин. Половина з них деокупованими територіями. Хоч навігатор і дає пару разів в штангу, ведучи локальними дорогами, це дало можливість побачити те, що не було видно вчора вночі. Розбиті дороги, залишки згорівшої техніки. Пару світлин на пам’ять і їдемо далі. Впираюся в розбомблений міст, понтону немає. Ну звісно, звідки Гуглу знати про це. Питаю місцевих, як об’їхати. Не зустрічаю ніякої злості у відповідь, але лише щире бажання допомогти.

Балаклея. Промчавши нею бачу чергу з людей. Окупація минула, але люди досі отримують допомогу раз-два на тиждень. Не всі процеси ще працюють, але в голосах людей відчувається впевненість, що все запрацює і відновиться. Я не зміг не зупинитися і не поговорити з ними, просто спитавши, як їх справи.

Дорога до Лозової була найскладніша і найрозбитіша. Після неї був майже автобан, але от до неї — це могло би бути кладовише ходової всіх можливих машин. Але було ще дещо, чим ця дорога запам’яталася, проїзджаючи чергове село.

Хлопчина років дев’яти стояв при дорозі. Тримав картонку в руках "Чай і кава для ЗСУ і волонтерів — безкоштовно".

— Ти що тут робиш, холодно ж?

— Мені нормально.

— Давно стоїш? Часто?

— Вже пару годин. Стою майже кожен день, якщо мама відпускає. Школа ше не працює, а друзів немає.

—  Нащо воно тобі?

— Ну от ви, волонтер. Он який у вас бус гарний. Скільки всього туди влізе. Військові — зрозуміло. А я що? Я теж хочу допомогти. Грошей не маю, служити мене не візьмуть, водити мені ше рано. Роблю, що можу. То що, скільки вам цукру?

— Мені без. Чорна кава має бути чорною.

Павлоград. Звільнили бус так само швидко, як під Куп’янськом. Декілька суттєво невиспаних лікарів вийшли потиснути руку і подякувати. Майже без розмов. Все і так було зрозуміло по їх очах.

Дніпро. Напевно це був перший вибух від балістичної ракети, який бачив так близько. Одна справа у Львові бачити, як вони летять над головою, інша — запам’ятати звук і світло. Пролітаю місто, вже починає рубати, критично важливо дотягнути до точки ночівлі.

Кривий Ріг. Ночую в готелі, який сидить без світла і опалення, як і півкраїни. Дуже сильно вибачалися, що немає гарячого душу. Нічого, досвід туризму і гір дає вміння помитися в будь-якій воді, якщо хочеш бути чистим і свіжим. Тільки залізши в спальник, жужить телефон на тубмочці. Не охоче дістаю руку, щоб перевірити, і бачу, що вартувало діставати.

"Все добре, я у дочки. Вона народила прекрасно донечку, допомогаю їй".

Повідомлення від особи, яку я тоді назвав "моя найважливіша доставка за 26 днів повномасштабного вторгення". І це були не тепловізори чи квадрокоптери, а людина.

Жінка з Гостомеля, яка провела двадцять п'ять днів на підвалі, поки навколо йшли бої. Ця людина для мене була першим героєм наживо. Жінка, яка має тринадцять власних тварин (собак і кішок), і яка до останнього не збиралася їх покидати. Їй таки знайшли бус і волонтера, який допоміг їх всіх вивезти й потім ще прилаштувати. І лише після того, як всі хвостаті і вухасті знайшли нові сім’ї, вони вирушила в сторону Польщі до дочки. Ми усю дорогу до кордону говорили з нею, і прям відчувалося, що їй потрібно розповісти свою історію. Говорили про бомбардування, русняву армію, покинутих інших тварин, яких вона оббігала і годувала чим могла. Про врятування її бійцем СБУ від вибуху, на якому була броня, і як він накрив її власним тілом. Про те, як допомагали ЗСУ шукати бензин для генераторів і корм для тварин. Про те, як тварини гріли її, коли на дворі було плюс п’ять вночі. І як вони ж сиділи тихо, коли лунали вибухи чи сирени. Про її прекрасне місто, зруйноване вщент. Від фрази "Сьогодні мені приготували гречку з тушнею, і Ви знаєте, це так смачно. Я вперше за 20 днів поїла каші" в мене стали мокрі очі. Або коли в дорозі їй подзвонили з Гостомеля і вона пояснювала, що завтра (сьогодні) буде останній зелений коридор і просила когось таки поїхати й забрати знайомого дідуся. Чи історії про те, що вона досі не вірить, що може бути так тихо навколо. І як вона радіє синьому небу, простим речам і спати не в одязі і взутті. Після всього цього, бадьора, усміхнена і не зломлена. Ця жіночка, тоді надовго стала символом, з яким стикнувся наживо, а не з екрану. Символ незламності Сум, Маріуполя, Волновахи, Харкова, Чернігова і всіх наших міст. І людей, які створюють життя цих міст. Людей, без яких вони просто бетонні декорації. Людей, які вистоять, і міст, які не здадуться. Цей символ ще довго нагадував мені, що варто продовжувати продовжувати те, що ми робимо, скільки потрібно.

Ранок в Кривому Розі. Місто оговтується після нічного обстрілу. Світла так і не з'явилося. В мене залишилася остання задача - відвезти бус в Миколаїв, щоб передати поліції, які евакуюють цивільних з Херсону. Він вже деокупований, але орки продовжують тероризувати і бомбити місто,  в помсту за свою поразку. Звісно, я рвався приїхати в сам Херсон, але мене запевнили, що дійсно не варто.

Поки прогрівається бус, спостерігаю за людьми навколо. Бачу, як діти сідають в автобус. Футбольна дитяча команда. Обстріли обстрілами, а футбол відміняти не можна. Кудись їдуть закордон. Шум, гамір, хтось щось забув, хтось щось переплутав.

Миколаїв. Коли крайній твій вантаж —  сам бус. Скільки всього він допоміг зробити. Але все циклічно. В нас є ще один, а цей потрібніше тут і зараз. Це по телефону було, що "а ми з поліції" . А виявилося, що це "Білі янголи". Вони то звісно поліція, але це спеціальні евакуаційні екіпажі, які працюють під обстрілами у прифронтових зонах, рятуючи людей. Щось забагато прикладів з наданням допомоги. Схоже пора розібратися, як працює турнікет, а не лише діставати їх для інших.

Все. Далі Одеса, зустріч з волонтерами, які тільки повернулись з під Бахмуту — треба обмінятися досвідом. А з деякими нарешті розвіртуалтися. Бо працюємо вже майже рік разом, але все лише в телефоні. І все, подорож майже завершена. Пора вертатися на постійне місце дислокації і працювати над новими запитами. Відмічаю в голові, як слово "подорож" набрала нових фарб і сенсів.

Потяг у Львів прибув в шостій ранку. Грудень, темно на дворі. В головному холі вокзалу багацько людей, бо люди продовжують евакуюватися з прифронтових територій і цей тригер розблокував це один спогад.

Березень 2022-го року, коли було так само страшно, як і зараз, але коли до цього страху ще не звикли. Приїхав в третій ночі знайти у Черовоного Хреста крісла колісні для хлопців на Схід і зайшов погрітися в середину. Шум, гвалт, багато людей. Прибули два евакуаційних потяги з Донбасу і всі люди вийшли в зал. І в той самий момент через головні двері зайшла велика група військових, яких відправляли на Схід. Я б не звернув уваги можливо, але все що змогло витягти мене з телефону — це те, як стало тихо. І серед цієї тиші, починає звучати гімн України. Співали всі. Гімн, який став єднанням, не лише тих хто був тоді там, а всіх предків, живих і ненароджених. Гімн, як єднання вікової боротьби за власну ідентичність, волю і незалежність. Співали без команди чи оголошення, співали, бо відчули однакове.

Виринаю з флешбеку, дістаю телефон, поки йду за каваю. Потрібно доставити хірурігчне обладнання із Дюссельдорфу в Ізюм за два дні. Відкривається новий польовий госпіталь, який має приймати важких поранених. Від невідомих людей для невідомих людей, яких ніколи не побачиш. Але знаєш, що вони там є, а значить вони вартують всіх цих витрачених сил. Бо по-іншому ти просто не можеш.