Щоденник розстріляних лісосмуг. Дмитро Матвіїшин

16 квітня 2022

Два "Лендровери Діскавері" оливкового кольору намотують багнюку на колеса, рвуться далі уперед. Все ближче до ворога. Дивлюся у вікно, дерева миготять наче кіноплівка. Крива дорога, з‘їзди в сторони і невідомі поля мокро-зеленого кольору. 

Ховаючись за миршавою лісосмугою, ми зупиняємося. До ворога близько. Швиденько дістаємо коробки з обладнанням, розкладаємося. В небо підіймається великий квадрокоптер. Навкруги вихор вибухів. І до цієї неритмічної симфонії от-от приєднаються наші гармаші. 

Вибухи…

Найперше, що здивує тебе на полі бою —  це гучність вибухів. Достатньо уявити себе всередині феєрверка. Ну от зовсім всередині феєрверка. І цей шум — це всього лиш вибух за три сотні метрів від тебе. 

Мабуть, того дня було все: міномети, гаубиці, "гради" і гелікоптери. Над нами. Біля нас. На Запоріжжі загострення вже другий день. 

Треба перебігти маленьку відкриту долину. Чимдуж зриваюсь та біжу. Та десь на середині шляху в небі над нами щось вибухає. Падаю додолу… Боже, як калатає серце! 

А що з часом? Час зійшов з розуму. Час перестав бути лінійним, час став об‘ємним. І почав закручуватися досередини. Мить стає вічністю, а вічність сплющується і стає коротким спалахом. А що з думками? Цілий рій. Вони не послідовні. Думки всі на раз. Молитва Богородиці, мільйон спогадів, перед очима зовсім поруч скроня О., її терпка шкіра і чорне волосся, гай за рідним селом. Безліч зображень.

Чорна земля. М’яка і пухка, мов борошно. Скільки це триває? І взагалі, де я є?..

Долинає запах аличі. Солодкий, медовий цвіт. Такий абсурдний тут. Серед бою. Втім, цвіт вертає мене в реальність. У долину.

Ми виконали завдання. Знову намотуємо багнюку на колеса двох "Лендроверів Діскавері" оливкового кольору і повертаємось на базу. Темніє. Я усміхаюсь. Щиро. 16 квітня 2022 року моє перше бойове завдання, в долині, де цвіте алича.

17 квітня 2022

Позашляховики пролітають вузькою асфальтовою дорогою. Всередині — військові.

Я сиджу позаду водія. Вчора було моє бойове хрещення. Відверто кажучи, я ще під враженнями, і тому силувався уважно стежити у вікно за своїм сектором. Ми долали село за селом. Поле за полем. Допоки не заїхали в Малинівку. 

Навкруги нікого. Порожні вулиці. Проскочили школу. Під стіною за ялицями сховався танк. Далі вулицею —  сільський клуб та церква. Звертаємо з дороги та зупиняємось в курдонері клубу. Виходжу з авто і стаю на землю. Під ногами бите скло. Ми швидко розгортаємо обладнання. 

Озираюсь навкруги, зазираю у вікно клубу —  видно велику глядацьку залу, розкидані крісла обшиті бордовим шкірзамінником. А майже під стелею розмальовані стіни. Радянський монументальний живопис. Працівники та працівниці збирають жито, орють поля, будують пролетарський рай з квадратними щелепами та руками атлантів.

"В" розставляє хлопців на охорону периметру й доручає мені слідкувати за безпекою. Майже готові до роботи, як простір прорізає свист. Холодний, липкий, він заповнює вулицю, пусті вікна, двері, дахи, глядацьку залу і нас. Падаємо додолу. Просто на бите скло. Обличчям один до одного. Опиняючись наче у формі зірки. І схоже, час знову хоче продемонструвати, що може бути аж ніяк не лінійним. Час розтягується майже до нерухомості, а потім летить у рази швидше.

— Тільки не сюди! Тільки не сюди! — крутиться в моїй голові. Серце стукає в унісон з грою часу. Подумки шепочу "Богородицю".

Г-г-г-у-у-у-х! Вибух. Зовсім поряд. Луна розбігається між будинками. Ще свист. І ще вибух. І знову, знову, знову… Дивимось один одному в очі. 

Тиша…

Не знаю, скільки часу пройшло. Хвилин п’ятнадцять? Більше? Менше? Снаряди лягали неподалік. Мабуть, нас помітили.

Усі цілі. Починаємо працювати. Тепер наш хід. У захопленому селі — польовий штаб росіян. Стріляє наша арта, й розриви з’являються на чорній землі, чорним стовпом. Вносяться поправки. Йде стрільба. Коригуємо. Втім, наступний розрив непомічений. Штаб та наша команда щосили шукають влучання.

— Лівіше та нижче цілі, — обережно кажу я.

— Так, бачу, — каже М., і ми продовжуємо роботу.

Наші хлопці, що охороняли периметр, отримали позивний з родини соколиних. Періодично доповідали обстановку через рацію:

— Орел. 4.5.0 (4.5.0 — військовий сленг, що означає "все добре").

— Сокіл. 4.5.0.

— Беркут. 4.5.0.

— Яструб. 4.5.0.

— Плюс-плюс, — відповідав я, натискаючи тангенту дешевої китайської рації.

Наша робота йшла повним ходом. Я допомагав В. запускати дрон. Швидкими перебіжками ми відносили коптер подалі від позиції.

— Бачу рух по вулиці, — зашаркотіла рація. — Троє військових. Наші.

— Плюс-плюс.

За хвилину з’являються з-за рогу троє вояк. Зустрів їх.

Кожен з солдатів обвішаний ріжками, гранатами, підсумками. Перший — мого зросту. Округле, привітне обличчя. Другий — нижчий, сухий, мускулистий. Тримав АК з підствольником. Третій — вочевидь командир. Високий. На грудях тактичний планшет. Кожна річ спорядження надійно припасована, притерта. Одяг увібрав бруд та пилюку, затерши пікселі українського камуфляжу. 

Троє десантників просто вмостилися поряд та закурили. Придивляюся — зовсім молоді. Втім, поряд із ними стало якось спокійніше. Пригостив їх водою та печивом з наших запасів. Трохи поговорили. 

Селом прогуркотіла колона з БМП з піхотою на броні, а ми вирушили на нову позицію. Вискочили за село і погнали дорогою, що вигиналась полем. Глибока багнюка. Машиною викручує. На узбіччі два темно-червоних причепи. Попереду розвилка, оточена хащами. Звертаємо ліворуч та скидаємо швидкість. 

— Тут? Чи далі? — питає В.

Та перш ніж пролунала відповідь, ми чуємо виходи.

— Стій! З машини!

Ми вискакуємо з Лендроверів і падаємо на землю. За мить декілька "градів" влучають десь попереду нашого шляху. 

Лежимо. Роздивляюся перед собою. Сира земля, гниле листя, дрібні гілочки. Хоч і квітень, та весна ще не прокинулась. Тривожно.

Перед очима виринає обличчя О. Чорне волосся наче зовсім поряд. Майже відчуваю її запах. Тонкі тріщинки на вустах. Бачу її вилиці, бачу уста. Кутики губ у напівусмішці  трішки задираються угору. Рожево-пурпурові.

Далека канонада стишується. Спокійніше. Мара розвіюється.

Ще якийсь час ми продовжуємо лежати. Чекаємо наказу на початок роботи. З протилежного боку дороги помічаю розкидані речі: сухпайки, пакети, карімат та одяг в почорнілій крові.

Працюємо. В сусідній поворот проскочив старий УАЗік. З кузова стирчать гранатомети.

Роботу зроблено, і ми повертаємось. Джипи ковтають багнюку. Застрибуємо в село. Біля хат стоять солдати. Хтось біля кулемета, хтось просто сидить, хтось говорить по телефону. Сірі стомлені обличчя, розмиті швидкістю.

Перша машина проскакує поворот. Ми зупиняємось. Наш водій кричить:

— Блять, что он делаєт?! 

— Он просто устал, — спокійно каже В.