Село. Данило Ставицький

У мене був вибір: або йти вперед, або померти на місці, навіть не зробивши жодної спроби виправдати свій статус.

Мій внутрішній страх, який крутився в голові вже другий день, необачно зауважив, що провізії вистачить на стільки ж часу, і я зможу переночувати в тому ж погребі — перечекати пекло. 

Сховатись серед уцілілих мишей.

Але відчуття власної значущості збуджувало моє тіло рухатися тільки вперед.

Мій мозок відмовився брати участь у цій операції й успішно знепритомнів, давши волю ногам і силі духу, якими я не міг похвалитися до приїзду в всесвітньо відомий регіон. В той момент моє тіло жило окремо від мене.

Я був мовби поза собою.

Страх перестав бути страхом — він став шкірою, якою я дихав, він став ґрунтом під ногами, став чорним небом без жодної зірки.

Позаду мене йшов мій товариш.

Лев.

Тоді я ще не знав, що бачу його вперше і востаннє. Я не знав, з якої він бригади, не знав його справжнього імені, не знав його історії.

Знав лише одне — він поруч, і він вірив, що я знаю шлях. Що я знаю хоча б приблизне розташування ворожих мін.

Але, на жаль, все, що я тоді знав, то про повну відсутність води в гідраторі і в принципі, відсутність можливості добути її в радіусі кілометра.

Ми ішли крізь село, якого більше не існувало. Його назва залишилася лише в старих супутникових знімках на Google Maps.

Все, що було живим — мертве. Все, що мало хоч якусь тінь минулого — випалене. 

Запах пороху, вперемішку з кровʼю, висів у повітрі, мов туман. Земля була чорною — обвугленою, випаленою, ніби після апокаліпсису. 

Без трави. Без дерев. 

Без навіть натяку на те, що тут колись сміялися діти, росли городи, обіймалися закохані біля хвірток.

Російська армія знищила все. Знищила те, що колись дихало життям.

Та ніч була темною, наскільки це було можливо. Темною до абсурду.

Темною настільки, що я не міг навіть уявити свої фантазії.

Можливо, тому, що кілька контузій поспіль уже вибили з мене не лише слух, а й уяву. Дзвін у вухах, який я чув ще зранку, враз зник. І стало ще гірше.

Бо тиша — абсолютна, гнітюча, така, що здавалось, ніби десь за кілька кілометрів пролітає муха — тиша почала ламати мене зсередини. 

Легкий шурхіт мого одягу й одягу Лева здавався пострілом. 

Кожен наш крок був ніби виклик богам війни. Ми не розмовляли. Не потрібно було. Усе тіло спілкувалось замість слів — через інстинкти, через страх, через внутрішній крик.

Мене не покидало відчуття, що ця земля спостерігає. Що кожен уламок дерева, кожен шматок каміння — це очі мертвих. Вони мовчали, але щось у мені зчитувало їхній погляд. Наче вони дивилися, чи заслуговую я пройти. Чи гідний цього шансу.

І я ішов. Не тому, що був сміливим. А тому, що було дві опції: рух або смерть. Я не знав, що гірше. Але я вибрав рух.

Я герой, я зміг приїхати сюди цілим, я зміг привести сюди своїх товаришів, а це означає, що навіть зараз, у непроглядній темряві, через мінне поле, де навіть мураха могла б підірватися у невідповідну годину, я маю вивести свого новообраного друга.

"Лев, братику, я пообіцяв мамі, що повернуся живим, у нас немає вибору".

Остання фраза, яку я промовив у своїй голові перед тим, як…

Міна.

Вона не видала звуку. Вона була, як привид. Я не побачив її, я відчув.

Під правою ступнею я відчув чужу присутність. Предмет — ідеально напівкруглий, з металевим дотиком, який не переплутаєш ні з чим. Це була не тріска, не уламок, не камінь. Це була смерть. Пряма, точна, навмисна.

Я відчув цей крижаний холод металу крізь товсту підошву берця.

І в той момент я… помер.

Моє тіло ніби закам’яніло. Наче хтось одним рухом натиснув на "пауза".

М’язи оніміли, повітря застигло в легенях.

Навіть автомат у руках перетворився на щось зовнішнє, на частину чужого фільму.

Перед очима — не темрява. Перед очима — школа.

Випускний. Повітряні кульки, що повільно здіймаються в небо. Дівчина з мого класу, в яку я був закоханий, усміхається і простягає мені руку, запрошуючи на повільний танець. Ми кружляємо під музику, яку я вже давно забув. Але тоді я відчував кожен її рух. 

Вітер у волоссі. 

Її руки. 

Щастя.

П’яний учитель фізкультури, який зайшов привітати нас зі сцени, виваливши з кишені пачку цигарок. Хтось сміється. Хтось плаче.

А я… просто живу. Там, тоді.

Спостерігаючи за своїм щасливим минулим, я задумався як може змінитися життя. Змінитися оточення та коло спілкування. Скільки людей ідуть в імпровізовану відставку, через виявлення гнилі в характері.

Змінюється все навколо, крім вас самих.

Мені часто доводилося чути, як відомі люди кажуть: "Людина здатна змінюватися завдяки власним переконанням і бажанням".

Дурня.

Людина не зміниться ні за яких обставин. Скорегувати його психічний світогляд не вдасться навіть із застосуванням фізичних методів, заборонених кримінальним кодексом. Навіть якщо ви одягнете маску і постараєтеся якомога більше тримати свої нутрощі при собі, всередині, в глибині душі, вас буде мучити стан минулого. Ти ніби на чужій тарілці. 

Можливо, навіть у казані.

Я змінився.

Цю фразу часто чують усі колишні, які розлучилися зі своїм партнером через свої хобі чи поведінку. Чи не так? Одна моя покійна знайома, яка покінчила з собою через зраду партнера, якось сказала, що любов може змінити людину.

Що вона мала на увазі?

Любов як надпочуття чи як щось погане?

Що це за почуття і як його пояснює наука? Я не вірю в магію Всесвіту і непідтверджені процеси.

Якщо ви запитаєте у всемогутнього інтернету, що це за почуття, воно дасть вам кілька тверджень, але мені спало на думку лише одне.

Справжня любов — це унікальне почуття виправдання свого існування в цьому світі.

Це ілюзія, що наша любов єдина.

І справді, озирніться навколо. Що ви бачите?

Хлопець, який сидить на лавці під навісною аркою з симпатичною дівчиною, яку він знайшов на якомусь забутому сайті знайомств, лише тиждень тому зізнавався в коханні своїй колишній партнерці.

Дівчина, приклеєна всім тілом до телефону, пише про якусь симпатію до місцевого відомого футболіста, тоді як її нинішній бойфренд, дзюдоїст, відійшов убік, щоб відповісти на дзвінок свого потенційного запасного варіанта.

На перший погляд ці приклади або безглузді, або здаються нереальними, але насправді це так, і такі ситуації зустрічаються досить часто.

Мене, як асоціальну людину, дивує той факт, що люди готові розривати горло за кількість лайків та вогників у діректі.

Повернімося до суті.

Я колись сам сказав про магію почуття кохання, перебуваючи під впливом антидепресантів, але тепер я подумав: "А чи правильно я тоді сформулював ідею?".

Чи дійсно я змінився, чи я просто намагаюся агресивно стримувати свого демона всередині себе ціною власного задоволення?

І от, знову чорна земля. Знову ніч. Але все вже не те.

Позаду — Лев. Він ішов майже впритул. Я зупинив його рукою в груди. Без слів. Без погляду. 

Просто зупинив. 

І він не запитав нічого. Не панікував. Він просто залишився там. Наче відчував, що зараз не час дихати.

Я не знаю, скільки стояв. Можливо, хвилину. Можливо, годину. Час там зник. Він розчинився разом із усіма звуками, запахами, відчуттями.

Залишилось лише серце десь глибоко всередині і пекельна думка:

"Зараз…"

Але не було вибуху.

Ані шереху. Ані клацання. Лише земля.

Я почав підіймати ногу, повільно, ніби зупинився не в реальному світі, а на краю сну. Я піднімав її не ногами, а волею. І весь час чекав: ось-ось, зараз… зараз все закінчиться.

Нічого не сталося.

Або міна була несправною. Або я не зачепив натискний диск. Або хтось мене тримав за шкіру між лопатками.

Невидимо. Мовчки. Врятував.

Хтось. Хтось вірить у мене. Хтось не дає мені здатись. Навіть у темряві.

Я не знаю, хто це. Але дякую йому. Я ще тоді не знав, що це була ще не фінальна сцена.

Залишалося кілька метрів до дороги. Я не біг. Я не йшов. Я ніби плив у повітрі. Земля під ногами не відчувалась. Повітря теж не було. Була лише ціль — вийти. Пройти. І залишитися живим.

Дорога світлішала. Справді. Наче в комп’ютерній грі, коли наближаєшся до чекпоїнту, а він підсвічується. Але це було не світло. Це була тінь світла — щось між пилом, попелом і надією.

Двадцять метрів мінного поля. Двадцять років мого життя.

На кожному метрі я ставив невидиму мітку. Кожна — це спогад, кожна — біль. 

Кожна — це я.

В юності мене цькували.

Булінг, знущання.

І з часом, сам став схожим на тих, хто колись мене ламав.

Моє захоплення книгами стало втечею. Бажання писати сховалося десь за черговим зламаним ребром.

Я все життя виконував роль утікача від власних проблем, але стикався зі ще більшими зовнішніми тортурами.

Цикл моїх невдач почався ще з народження, коли замість нормального дитинства, описаного в сотнях книг, я до шести років сидів замкнений в чотирьох стінах, ізолювавши себе від оточення через надлишок діагнозів і патологій. У школі я був на постаменті принижень, та не мав змоги надолужити відсутній підлітковий ентузіазм.

І десь серед усіх "я", всередині — ще хтось кричав, мовляв, пора написати щиросердне зізнання.

Комусь. Хоч комусь.

Ще не так давно я боявся людей. Панічно боявся кожної особи, яка має очі і може говорити.

Кожен з них готовий розірвати мене, як іграшку, заради власної вигоди. 

"Бути зведеним до атомів", — як сказав один герой фільму, який мені сподобався.

Всі люди меркантильні і жадібні. 

Будь-хто, хто вмів вимовляти багатозначні фрази, становив для мене загрозу. Але настав час побути дорослим.

Дорослішання — найбільш значущий і важкий крок у житті кожного чоловіка. Шкода, що не всі його проходять.

Як складно пояснити всю суть цього світу тим, хто живе за правилами, написаними предками для управління масою. 

Робота принципу — це усталений алгоритм, який створювався століттями. 

Принцип — заборона. 

Чому люди встановлюють для себе табу, порушуючи їх у майбутньому і звинувачуючи в цьому якісь почуття?

Почуття голоду перекрутило не одну голову без чиєїсь допомоги. 

Почуття жадібності — найкращий маніпулятор в історії, що роз’їдає сіру речовину людства. 

Почуття фізіологічної потреби — скільки сімей розпалося через цей безглуздий аргумент, який керує гниллю суспільства, здатного проміняти щастя на швидкоплинне задоволення.

Почуття — неприємне слово. Це неприємне слово і явище в принципі.

Кожна жива істота страждає від голоду, але не кожна істота здатна силою волі і характеру стримувати прагнення до потреби.

Люди слабкі, і їх слабкість проявляється в кожній дії, що здійснюється під впливом органів чуттів.

Як на мене, люди нічого не відчувають.

Люди — це тварини, які так само голодні, але занадто розумні, щоб прийняти свою слабкість перед обличчям природи і створити причини і виправдання для власної підсвідомості, через які потім страждають.

Що означає бути людиною?

А що якщо бути людиною — це означає завдавати болю іншим?

***

Я дійшов. Вийшов. І вивів Лева.

Не пам’ятаю, як добрався до стабілізаційного пункту. Не пам’ятаю, як той командир його батальйону посадив мене в авто і довіз до квартири, на якій я тоді жив. Я лише пам’ятаю, що він, попри все, жартував. Він умів перетворювати матюки на анекдоти. Під кожен вибух знаходив новий смішок.

Я тримався до самого моменту, поки не зайшов у свою кімнату. Закрив двері. Прислухався. 

Побратим, з яким я жив, уже спав. І тоді… вперше за довгий час дав волю собі.

Не було крику. Не було звуків. Лише безшумна істерика.

Сльози лилися потоком, здавалося, що їх вистачить, щоб залити всю цю кімнату, всю цю війну, всю цю тишу, яка нарешті прорвалася. В очах промайнуло все життя: дитинство, школа, перші пісні, перші поразки, перші перемоги.

І останні дні. Остання дорога.

І чомусь найяскравішим кадром у тій стрічці був не постріл, не вибух, не поранений товариш. А міна. Тиша. І повітряні кульки.

Відтоді багато змінилося. Але війна в мені ще триває.

Мої тіні не здалися. Вони мучать мене вдень. Але особливо — вночі.

Я бачу цей момент у сні. Завжди — один і той самий кадр. Без нових фарб. Без змін. Неначе хтось відзняв на камеру пілотну серію українського блокбастера.

І ставить на повтор. Знову. І знову. І знову.

Я досі борюсь. Я не знаю, чого хочуть ті тіні. Але вони не пішли.

Проте я теж не зламався.

З кожним днем я усе більше розумію — мені дають шанс. Кожен новий день — це нова спроба. Хтось вірить у мене. Хтось не дає мені здатись. Хтось не дозволяє мені лежати в домовині ще тоді, коли я можу стояти.

Я вкотре вийшов живим.