Салат. Володимир Савельєв

Це був мій другий бойовий вихід у житті. Збирався я понуро, мовчки, перевіряючи речі, оглядаючи спорядження, пакуючи сухпаї. Ніхто не наважувався підійти, ніхто не наважувався заговорити. Так сталось, що я був у ролі провідника. Невідомий мені населений пункт, невідомі на той момент бойові дії, гнітюча невідомість висіла на плечах та притискала до основ реальності. Спільна молитва, під час якої я люблю спостерігати за людьми, де кожен думає про щось своє, де кожен, напевно, думає і дякує неіснуючому богу, що це не йому потрібно зараз туди іти. Густа темрява Донбасу огортала наш пікап, який мчав до штабу, де нам видали рації, що не працюють. Гнітюче очікування і думки про те, що це знак нікуди не їхати. Та все ж, затягнувши усі лямки, останній раз перевіривши рації, спакувались, поїхали вперед, прориваючись крізь темряву в невідомість. Поворот за поворотом, яма за ямою, блиск світла — вибух, блиск світла — вибух. Працювали по нас.

Вискочивши з пікапа, заховались під деревами, дістав планшет, прикинув, скільки нам потрібно іти, і з фразою "Ну що, Батя, пішли?!" ми пішли. Розбиті домівки, розбита дорога, машини та людські життя. Відкриті ділянки пробігали, під деревами крокували спокійніше. 

Найцікавіше почалось, коли звернули за кущі. Я детально пам’ятав карту шляху, детально знав нюанси, але одна річ — бачити усе зверху, інша річ — бачити усе вживу, ще тоді на своїх рідних двох. Точніше не бачити нічого крізь густу темряву, де навіть ПНБ не допомагає. Відкрита місцевість, ділянка без орієнтирів, ідеш по канавці від коліс. Дрон, летиш уперед, не знаючи, твоя це пташка чи ні. 

Тут з нами сталась катавасія, по суті ми заблукали у трьох кущах. Ховаючись від дронів, порушуючи всі норми безпеки, накриваючись курточкою і світячи собі планшетом в очі, я звірявся, де саме я промахав. Батя мене підтримував, казав, Монгольчик, спокійно, все вдасться. Здавалось, це тривало вічність, але зробивши одну чи дві петлі, я зрозумів, що ось воно, ось та стіна, яка, як маяк, стояла на відкритій місцевості, потім Мастів, потім перехрестя і яма від КАБу, але далі… далі я заліз у вікно сараю, де потім провтикав рацію (я її знайшов наступного ранку, а Батя сховався в розвалинах будинку навпроти, ми не знали, який саме нам підвал потрібен, але нам потрібен був Джокер! Пощастило зустріти суміжника, який допоміг нам вийти на Джокера, залетівши у потрібний підвал, я побачив "затишок". Сіно, яке застеляло підлогу, карімати, тепле червоне світло. Мені було образливо, що саме мене, такого необкатаного, відправили в цю темряву, страшно від того, що чекатиме далі, холодно, бо по спині розлилась вода від клапана камелбека. 

Порятунком цієї ночі стало цуценя, яке нам скавчало і тявкало біля підвалу, попри всі ризики я його взяв до себе, підгодував, закутався з ним в обійми та, забувши всі тривоги, задрімав. Маленький пухнастий ведмедик став моїм порятунком, став моїм маяком надії, думки про якого мене зігрівали протягом цього виходу, де один підвал змінювався іншим, де ти вже не один раз проскакував між тими «трьома кущами», заводячи людей на позиції. Називав я цуценя Салат, на честь вулиці, де ми його знайшли. Надіюсь, з ним усе добре. Надіюсь, що воно живе своє краще життя. 

Армія — як збірка оповідань

Протягом того короткого часу на службі зустрічаються різноманітні люди, відвідуєш дивовижні місця. З одними людьми хочеться, щоб діалог тривав вічно, інших людей ти б волів ніколи не зустрічати. Таким зустрічам особливої атмосфери надає місце. Світла кухня сім’ї, яка готує з армійських продуктів неймовірні страви, заправка з такими знайомими операторами і трішки перепаленою кавою, дорога крізь хащі з фразою у твою сторону: "Стій! Ви хто?! Руки догори!", позиція, через яку пробігають люди, зупиняючись трішки відпочити перед довгим шляхом "додому", не завжди у позитивному контексті цієї фрази.

Такі зустрічі і такі місця дуже часто стають буденністю для солдата. Він до неї звикає, і здається, що так було і буде завжди. Та це має і негативний ефект, присутній певний парадокс. Ці люди та місця стають тобі дуже близькими, так наче ти знаєш їх усе життя і водночас тобі дуже легко з ними прощатись, а буває, що й цього нема. Ти просто сідаєш та їдеш до нової пригоди, до нових знайомств та історій. Ти їдеш творити власну історію, для якої потрібно звільнити місце. Це як читати короткі оповідання у збірці одного автора, нехай це буде Стівен Кінг. Чому саме одного автора, а не збірки різних авторів? Тому що історії можуть бути дуже різними, як від часових рамок, локації, кількості персонажів залежить, чи це фантастика, чи сухий реалізм. Відкриваєш перше оповідання, за невеличкий період знайомишся, проживаєш частину життя, або й все життя з персонажем, а потім все — кінець. Але ні, не кінець. Перегортаючи сторінку, ти починаєш нове оповідання і нову історію, — і так раз у раз. Спочатку важко, але потім тобі все простіше перемикатися на нову історію, але, на жаль, не завжди буває легко відпускати стару історію. Тобі хочеться продовження, щоб історія цих персонажів ніколи не завершувалась у твоєму житті, щоб ці краєвиди ніколи не зникали довкола тебе. Бувають історії, які б ти хотів проскочити, вони тобі дискомфортні, або автору просто не вдалось. Скажемо так, був поганий настрій чи не з тої ноги прокинувся. (Цікаво, як тепер цю фразу інтерпретувати у моє життя — оффтоп автора.) Бувають історії, яких би ти ніколи не волів почути, пережити. Банальність межує з інтригою, сухий розрахунок — з везінням. Через те, що все написано одним автором, який має свій почерк і стиль, тобі інколи здається, що ти вже щось таке чув чи бачив, може, ти вже просто звик до такого. Треба гарно постаратись, щоб здивувати, але деталі, саме деталі творять нову історію. Буває, що персонаж з однієї історії може завітати в іншу історію в якості камео, героя або головного лиходія. Буває, що крізь усі історії проходить нитка, що зв’язує їх у єдине ціле. Тою ниткою був я, а голка, яка зшивала ці всі оповідання докупи — служба в армії.

Мої оповідання дуже різноманітні, але в основному вони просякнуті ностальгією, тугою. Важко це пояснити. Якби я занотував ті оповідання одразу після подій, вони були б більш життєрадісні. Вони були б сповнені надії, впевненості, що з цими людьми більше нічого і ніколи поганого не станеться, що на цих землях ніколи не буде брудної ноги росіянина. Ох, попри вік в мені ще досі жевріє юнацький максималізм. Коли на запитання продавчині, яка за один день втратила практично все, мешканки мальовничого села десь на Донеччині, куди ж ви їдете, хто буде з нами, я казав, що нічого переживати, ми їдемо відпочивати трішки. Заїдуть нові хлопці та дівчата і будуть вас оберігати. Зараз дивишся на карту і надієшся, що з цією панянкою все добре. Жаркими травневими днями я поїдав черешні, розглядав охайні двори людей, як вони пораються на городах, як трактори їздять полями, обробляючи землю. Гуляв, відносно безтурботно, прислухаючись до фронту. Мені здається, що мій мозок мене захищав від усвідомлення навіть найменших можливостей, що це відносно спокійне життя зникне звідси.

Та є місце, яке в мене попри ностальгію в основному викликає позитивні емоції. Чорнобильська зона. Вперше я відвідав її восени. Там я гуляв стежиною між мінами вдень, там я гуляв стежиною між мінами вночі, там я бачив блиск очей, зграї рисей, жив у будівлі продовольчого магазину, як справжній Сталкер. Блукав  закинутими будівлями, фермами, будиночками, в яких життя завмерло, завмерло через тих самих "істот". Згадую, як я "гуляв" стежинами, що звивались між соснами та мінами, згадую, як ліс щось гомонів, буркотів, скреготів. Інколи таке було, що не було чути пташок. Одні дерева та вітер. Другий раз я відвідав Чорнобильську зону вже після своїх перших бойових. Жили в мальовничому селі. Сосни, піщаний ґрунт та дуже багато комарів. Попри те, що ми жили в цивілізації, нас не оминула мальовнича прогулянка стежками, які звивались довкола боліт, потічків, закинутих хатин, але й мін — куди ж без них. Відчуття, наче ти гуляєш між аномалій, тільки болти не хочеш кидати.

Зараз, коли згадую події з війни та служби, буває, що ці всі оповідання, окремі історії людей та місць бурею здіймають хвилі в океані, хвилі спогадів, б’ють об борт твого човна свідомості, де кожен удар — це якийсь окремий факт з історії. Щоразу згадуючи ту чи іншу подію, ти розглядаєш її з різних сторін, якісь хвилі тебе вже більше не турбують, якісь хвилі, які настоялись, накотились з новою силою, а інколи з’являються нові хвилі або навіть не так — підводні течії. Вони дуже небезпечні, бо невідомо, куди вони віднесуть твій крихкий човен, і він наштовхнеться на скелі, зайде на мілину чи потрапить у штиль, де вже нема нічого. Та коли ти дозволяєш собі розказати ці оповідання ще комусь, коли ти ділишся тим, що відбувається з твоїм човном в океані емоцій, ти даєш йому змогу не просто дрейфувати, в ньому з’являється рятувальне коло, яке врятує тебе, якщо човен перевернеться. Двигун та вітрила, які допоможуть вибратись зі штилю чи уникнути гострих скель. Компас та мапа, які дозволять не зійти з курсу чи повернутись, якщо вже заблукав.

Твої оповідання стають сигнальним вогнем, який можуть побачити і прийти на допомогу, якщо сталось лихо. Твої оповідання стають маяком для когось, хто заблукав. Твої оповідання стають голосом тих, хто сказати боїться або вже ніколи не зможе сказати. В оповіданнях ти карбуєш хвилі, які бились об твій човен в цю мить. Цікаво, якими ці хвилі стануть за багато-багато років. Цікаво буде порівняти стан човна та згадувати цю мить карбування емоцій, як ще одну хвилю, яка легенько колихне твій човен чи розтрощить його на друзки.