Націоналізм — це усвідомлений політичний вибір

Коли я познайомився з книжкою швейцарського історика, який досліджує український націоналізм, мені здалося, що це почало нарешті змінюватися. Насамперед мою увагу привернув той факт, що для академічних досліджень історик опанував українську мову, бо він хотів працювати з українськими, часто неперекладеними ще на європейські мови, джерелами. Як на мене, така тенденція (якщо це тенденція і вона продовжуватиметься) може радикально змінити європейський світогляд у контексті українського питання. Уявіть, молодий1990-го р.н. швейцарський доктор історії, що навчався у найпрестижніших університетах світу (Женева, Оксфорд, Базель, Чикаго, Відень), і який зараз працює у найстарішому університеті Німеччини у Хайдельберзі вивчає українську мову, аби написати монографію! На ютубі можна подивитися, як він дає годинне інтервʼю українською мовою — це справді приємно вражає. Отже, йдеться про дослідника історії Східної Європи Фабіана Бауманна.

Бауман написав монографію на тему "Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів". Методологія дослідження обрана досить несподівана, з якою можна погоджуватися чи ні, але вона дозволяє оцінити формування національної ідентичности трохи з іншого ракурсу. Для дослідження історик використовує біографічний підхід, і на прикладі київської інтелектуальної родини Шульгіних показує, як менш ніж за півстоліття родина розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську.

Революція 1917 року остаточно розмежувала членів родини: один із них загинув під Крутами, захищаючи УНР, а другий воював проти неї. Мабуть у цьому щось є, адже племінник Віталія Шульгина — Яків Шульгин — став на бік прогресивних українських діячів (Антоновича, Драгоманова) проти свого консервативного дядька, що призвело до родинного розколу, після якого контакти між ними практично припинилися. Тобто між родиною та політикою людина обирає не сторону родини, яка мала би бути ближчою, а політику, що й, мовляв, вказує на правдоподібність ідеї, що націоналізм — це усвідомлений політичний вибір.

Тобто в основі поділу на нації лежить не етнічна приналежність чи походження, а саме політичний вибір. Ну і це, мовляв, також пояснює, чому так багато російськомовних кримських татар, євреїв чи навіть людей інших національностей підтримують українську державність, навіть якщо вони не дуже цікавляться історією козацтва і Тарасом Шевченком. З цієї ж позиції Бауманн пояснює, що українці сьогодні підтримують українську державність не тільки через внутрішнє відчуття української ідентичністи, а знову ж таки тому, що вони обрали бажання бути громадянами демократичної держави, у якій можна щось змінювати, і тому вони відкидають авторитарні спроби інкорпорації до Росії.

Як тут не згадати нашого Тараса Григоровича, якого недаремно ж Пророком називають:

"Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…"

Може, не німець, а швейцарець, але от, власне, вже розказує. Бо ми ж навіть перекладами своїх найважливіших праць не можемо забезпечити Захід, не кажу вже про літературні твори (іноді й світового рівня). Ганьба, насправді, але маємо те, що маємо. Тому вони вже самі приходять до нас, вчать нашу мову, щоб опрацювати наші джерела. Звичайно, з їхніми висновками можна погоджуватися або ні.

А ще Бауманн каже, що найбільш недооціненою нами постаттю в українській історії є Михайло Драгоманов. Добре, що він це озвучив, бо я й сам відчуваю, як він просочується крізь пальці, як пісок, щоразу, коли намагаюся вловити його нутро… 

Одним словом, це нам усім рекомендація, читаймо і будьмо мудрими!