Рецензія на книгу "Прощавай, Східна Європо" Якуба Мікановського

Після погляду на палітурку і зміст книги з’являється інтерес — а хто ж цей автор, який взявся описати історію великого європейського регіону, який він називає "Східною Європою"? Виявляється, що Якуб Мікановський не є дилетантом в гонитві за сенсацією. Він фаховий історик, який захистив докторську дисертацію з європейської історії в Каліфорнійському університеті в Берклі, але свою кар’єру побудував як журналіст і популяризатор історії. Його статті, есеї і виступи регулярно з’являлися на багатьох престижних інтелектуальних майданчиках, як от "The Atlantic", "The Chronicle of Higher Education", "The Guardian", "The New York Times", "The Point", "The Awl" та інші солідні видання.

Протягом останніх кількох років Мікановський працював над одним проєктом, який об’єднав всі його інтереси — "Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель". Проєкт у вигляді книги з’явився друком у 2023 році, коли вже тривала жорстока російсько-українська війна, і майже відразу праця була перекладена німецькою, чеською, корейською і українською мовами. Книга отримала похвальні відгуки у багатьох провідних західних ЗМІ. У більшості з них відзначались ерудиція автора, але, насамперед, емоційні моменти, пов’язані з гуманістичним сприйняттям історичного світу. Немає сумніву, що ця емоційність нарації спричинена відкриттям своїх родинних коренів у регіоні, який автор називає Східною Європою, а його зустріч із минулим в процесі роботи над книгою в сутності перетворилася на зустріч зі своїми родинним минулим (звідси "особиста історія" в назві). 

Після розлогого знайомства з контекстом стало зрозуміло, що ставитися до розглядуваної книги як до наукової монографії немає сенсу. Йдеться про "роздуми" над минулим і спроби знайти якийсь спільний знаменник для історичної еволюції регіону Європи, який робить його особливим, відмінним від інших частин континенту. Після опрацювання величезного науково-літературного і джерельного матеріалув більшості автор спирається на спогади і, переважно, здобутки західної наукової літератури, зрідка апелюючи до праць дослідників регіону та й то здебільшого в англомовних перекладах, відвідання багатьох країн регіону, насамперед тих, де розгорталися життєві події його предків, автор знаходить цей спільний знаменник для всього регіону. Ним є культурне "розмаїття та стійкість", місце перетину та взаємодії різноманітних культур, етнічних та релігійних громад і, водночас, тривале і антигуманне панування імперій. Серед цих культур і громад наратора цікавлять насамперед спільноти, які зазнали найбільших втрат за весь історичний період — євреї, роми, мусульмани. Фактично історія цих втрат — це родинна історія автора — в його генеалогічному дереві присутні представники маркерних регіональних спільнот — євреї, поляки, білоруси, юдеї і християни. Але як вони, так й інші етнічні та релігійні громади, які від давніх часів заселяли регіон, змушені були його покинути або ж були винищені. Тому Мікановський і робить загальний висновок — "Східної Європи як такої уже немає"! 

Вступні частини книги засвідчують дві важливі речі. По-перше, як історик Мікановський прагне знайти "сенс" у соціально-культурно процесах, які відбувалися в регіоні "зустрічі цивілізацій". І цей регіон він слушно виокремлює з інших частин континенту завдяки історичній присутності більш строкатих цивілізаційних потоків, ніж в інших його частинах — північний чи західній. Проте, вже давніше частина істориків, зокрема тих, що походять з описуваного регіону, прийшли до висновку, що термін Східна Європа не дуже підходить до визначення територій, які грали роль своєрідного фронтиру (пограниччя) взаємодії культур номадів і землеробів, носіїв азійських релігій і традицій та європейських. Цей фронтир у межах становлення цивілізацій на континенті сформувався, як слушно пише американський історик, між Балтійським, Чорним і Середземним морями і проходив пасом на південь — від південного балтійського узбережжя і далі між ріками Лабою і Дніпром аж до Балкан і середземномор’я. Ще в ХІХ столітті з’явилися спроби істориків окреслити цей регіон як "серединна Європа", а у ХХ столітті зусиллями польських, чеських, угорських та й українських істориківОскар Галецький, Мірослав Шмерда, Єжи Клочовський, Іштван Деак, Ігор Шевченко, рослав. Дашкевич, Наталія Яковенко та ін.) відбулось виокремлення регіону Центрально-Східної Європи, який не доцільно змішувати зі Східною Європою, що асоціюється з Росією і соціалістичним блоком країн на чолі з комуністичним СРСР. Тому, на мою думку, Мікановському, який був зосереджений на всьому ареалі континенту на схід від річки Лаби (Ельби) і не розрізняв її важливих культурних поділів, краще було би назвати книгу "Прощавай Центрально-Східна Європа". 

По-друге, прагнення дивитися на обрану для опису частину Європи крізь призму переважно ідеологічних окуляріввсі явища культури і соціальних взаємодій належать до ідеологічних форм свідомості неминуче провадило до ідеалізації минулих станів, культурних взаємодій та співжиття громад. Емоційність і установка на конструювання ідеологічної картини еволюції людей і громад упродовж тривалого історичного часу вивели книгу з категорії наукової літератури і зблизили з есеїстикою художнього плану. Такий жанр неминуче провадив до вибіркового групування зібраного фактичного матеріалу навколо соціально-ідеологічних маркерів та їх переломлення в свідомості та житті окремих особистостей і спільнот. 

Автор цілком відкрито проголосив своє кредо: "Я сам отримав складний спадок. Через це я схильний бачити історію Східної Європи радше як історію конкуруючих систем вірувань, аніж націй і держав. Політичні дебати у Східній Європі часто обертаються довкола битв за духовне. Впродовж ХХ століття фашизм, комунізм та націоналізм слугували потужними джерелами смислів для людей. Скрізь, де ці ідеології приймалися багатьма, їх супроводжували релігійні моделі у ролі взірця або ж конкурента". Таке кредо візії довготривалої історії регіону освячує наміри письменника зосередитись на ролі ідей та ідеологій та їх переломленні в свідомості різноетнічних / різнонаціональних спільнот частини Європи "між Заходом і Сходом"Принаймні так називав цей регіон видатний американський історик-візантиніст українського походження Ігор Шевченко в праці "Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку 18 століття", Львів, 2014. За лаштунками опису, який пропонує Мікановський, проглядається ідеалізоване романтичне уявлення про "кращі старі часи" і непевні та небезпечні процеси модернізації ХІХ—ХХ століть. 

Про тривалу історію цього регіону Європи написано гори літератури, а спроба подати навіть скорочену версію її цивілізаційної еволюції вимагала би написання кількох десятків томів історії. Американський історик обирає для генералізації фактичного матеріалу ідейно-культурний чинник. Тому групує великі історичні періоди в житті народів регіону в три частини: "Віра" (середньовіччя), "Імперії та народи" (ранньомодерний і модерний час) і "ХХ століття" (фактично, сучасність). У межах цих періодів він концентрує увагу на ідеологічних і культурних підставах життя народів регіону, де зустрілися три великі релігії, котрі, як треба розуміти, сформували "матриці" ставлення до світу і дій народів (племен, етносів, націй) на весь історичний період(за взірцем методології культурних процесів "довгого тривання" (la longue durée), запропонованого французьким істориком Фернаном Броделем. Немає сумніву, що культурні явища були і залишаються найбільш тривкими у свідомості поколінь, живуть у традиціях, символах і пам’яті.

У першій частині, де йдеться про появу і початки розселення різних етносів в окресленій частині Європи, виокремлено чотири великі групи народів, які склали носіїв трьох впливових релігій — християнства, юдаїзму, ісламу з доданням розділу про носіїв різних "єретичних" відхилень в усіх трьох. Намагаючись дуже стисло окреслити генезу народів, автор оперує майже виключно новітніми дослідженнями західних авторів, значна частина яких аналізує матеріали переважно з "других рук". Особливо це помітно в описі слов’янських народів та їх поганських вірувань, а також етнографічних ескурсах. Незнання розлогої сучасної наукової літератури слов’янських народів і держав, зокрема й українців, а також досліджень інших народів регіону призводить до помилкових висновків і оцінок, як от твердження про нібито "панівну версію походження слов’ян з території сучасної Румунії". І таких прикладів в першій частині можна навести чимало. 

У цій частині натомість більше уваги приділено становленню християнства в його західній, східній та протестантській конфесіях (включно з єресями), ісламу, формуванню середньовічних держав у регіоні. Наведено факти постання середньовічних держав і маси легенд, які супроводжували цей процес. Автор знаходить час і місце для переказу міфів, легенд і цікавинок з історії народів, які пожвавлюють виклад і збуджують інтерес читача, але водночас несуть небезпеку утвердження цих міфів і легенд в якості "історичної правди". Прикладів такої нарації в тексті чимало, як от, наприклад, про те, що "мадярскі королеви були лютими воїнами і п’яницями", про вампірів з Балкан, про упиря Каспарека тощо. Це цікаві описи з точки зору белетризації сюжету і показу тривалого побутування дохристиянських (доісламських) традицій і забобонів, частина яких дожила до сучасності на архаїчному рівні свідомості. Особливо насичений такими фактами містичного характери підрозділ "Єретики". При цьому, автор постійно намагається показати і довести, що більшість міфологічних проявів у часи середньовіччя була властива всім громадам регіону. 

Друга частини книги — "Імперії та народи" — охоплює період, який у науці називають "ранньомодерним" і "модерним"до початку Першої світової війни). Тут змальовано процес постання імперій, які опанували простір і народи регіону й вчинили злочини і насильства, які призвели до зникнення кількох мов та етносів, негативно відбилися на розвитку громад. Автор торкається модерних процесів, які провадили до формування нових спільнот — національних, постання модерних ідеологій, зокрема націоналізму, який автору не дуже подобається, тому що руйнує усталену ідеалізовану картину співжиття людей в попередні періоди. Спочатку розглянуто засади існування Османської імперії, яка на початку вирізнялась толерантністю до народів і релігій, потім продовжується розповідь про Російську імперію, яка стала такою за рахунок поглинання України і вирізнялась азійською жорстокістю по відношенню до "інородців", тоді переходить до Австрійської імперії Габсбурґів з її безуспішними спробами централізації і романтичними пригодами представників династії. 

Україні приділено небагато місця в цій частині книги. В описі України можна побачити ті дискурси, котрі від імперських часів були поширені на Заході зусиллями спочатку польських, а потім російських істориків — від Яна Длугоша до Ніколая Карамзіна і майже всієї радянської історіографії. Мікановський повторює ці дискурси, стверджуючи, що "все, що пов’язане з Україною, є непростим, починаючи з її розташування". І далі він розвиває думку, що це був степ, який належав Польщі, а потім Великому князівства Литовському і об’єднаній Речі Посполитій, який населяли селяни-втікачі, що втікали від панщини і ставали вільними людьми. Вони піднесли постання проти Речі Посполитої (Б. Хмельницький), але попали в залежність від Московського царства. Ось і вся історія України, описана на підставі праць австрійського вченого Андреаса Каппелера про … Росію. Напевно автор не має довіри до української історичної науки, досліджень якої сьогодні вже не бракує. Але сьогодні вже існує чимало інших авторів, в тому числі західних, праці яких зривають завісу з імперської історіографії і презентують суб’єктний образ України та українців в історичній ретроспективі.

У цій частині книги великий розділ присвячено "народам". Йдеться про велике етнічне розмаїття регіону, яке, на думку автора, продовжувало бути характерною рисою регіону і в часи модернізації"Вся величезна частина Європи, що лежить між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, була однією великою шахівницею народів, наповнена островами і анклавами найдивніших комбінацій змішаного населення". Імперії продовжували політику вимішування населення, запрошуючи і заселяючи простори підвладних земель представниками різних народів, водночас конфліктуючи між собою. Ранньомодерні та модерні процеси, підкреслює автор, спричинили  зрушення у свідомості мас, і "національна приналежність замінила релігію як панівну модель, яка накидалася суспільству". 

Такий поворот ідеологічних орієнтирів породив зміцнення спільнотних зв’язків спорідненого населення і поширення романтичного націоналізму, який виступив за рівні права національних мов, культур і, у підсумку, участі у політичному житті. А разом із тим, поклав край ідилічним картинам міжнаціональних взаємин. Охопити всю розлогу палітру таких змін жодному автору не вдалось би, і Мікановський висвітлює їх на прикладі окремих міст і сіл різних територій, де різноманітне в етно-релігійному відношення населення вступає в суперечності і конфлікти. 

Приклади складності формування національної самосвідомості населення імперій, що їх наводить автор, спираючись на спогади, щоденники, твори літератури, усні перекази (а також легенди), надає особливого колориту "національному відродженню" народів регіону. Йому вдається показати суперечливість протікання процесів формування модерних націй, які увібрали в себе численні невеликі етнографічні групи, які влилися у новотворені модерні спільноти. Вирішальну роль в них відгравала інтелігенція (духовна чи світська), як оборонець національно-культурних прав населення й носій ідей національного суверенітету. 

З цього моменту, на думку автора, романтична ідилія "співжиття в розмаїтті" завершується і починається період "складних конфліктів східноєвропейських народів". А націоналізм, який спричинив такий розвиток подій, створив у регіоні ситуацію постійного міжнародного напруження. І тут Мікановський вживає твердження, з яким аж ніяк не можна погодитися: "націоналізм процвітав на своїй залюбленості у свої дрібні відмінності. На чеських землях мова була єдиним, що відрізняло чехів від німців. Тому мова стала головним фокусом чеського націоналізму в його перші десятиріччя розвитку". Цим твердженням автор показав, що він не дуже розбирається в національному питанні, ігнорує велику наукову літературу, яка повстала в останні десятиріччя у вивченні національних рухів, зокрема і в Центрально-Східній Європі. В його описі діячів національних рухів бринить неприязнь. Про українського національного пророка Тараса Шевченка іронічно констатовується, що "він ніколи не мав можливості продемонструвати свою хоробрість на полі битви", потрапив у заслання за образу царської сім’ї і "похвально відгукувався про повстання чеського єретика Яна Гуса і вихваляв доблесть ісламських повстанців, які боролися з Російською імперією". Ось і вся характеристика Шевченка як діяча національного руху! А висновок щодо більшості письменників зламу ХІХ і ХХ століть звучить так: вони "були занадто поглинуті своїми неврозами та еспериментами..." Навряд чи ця сторона їхнього життя була суспільно значущою. 

Третя частина книги під назвою "ХХ століття" за обсягом найбільша і має шість підрозділів зі всіх чотирнадцяти книги. У ній автор змушений ближче торкнутись політичних ідеологій, які призвели до світових соціальних і воєнних конфліктів та революцій в ХХ і на початку ХХІ століть. Свою оповідь Мікановський починає з "людей модерну", прагнучи показати, як нові ідеології поширювались і захопили різні верстви багатонаціонального населення регіону, переломившись через їхні соціальні позиції і національно-культурні ідентичності. Наслідком початку Першої світової війни і цілого ланцюга революцій та війн, які за нею послідували, став підсумок автора, що "довга ідилія регіону урвалася". Наступні підрозділи ("пророки", "війна", "сталінізм", "соціалізм", "відлига") розкривають відображення всіх цих бурхливих полій століття у свідомості народів регіону, а точніше інтелектуалів і представників різних соціальних верств. 

Більшість сюжетів, які описує американський історик у цій частині книги, добре відомі з наукової літератури і публіцистики. Насамперед йдеться про утворення більшовицького СРСР та формування антигуманного тоталітарного режиму, жертвами якого стали мільйони громадян різних національностей в результаті масових політичних репресій і Голодомору, далі — виникнення так званого "табору соціалізму" в результаті окупації Радянським союзом країн Центрально-Східної Європи і, нарешті, розпад комуністичної імперії та імперська політика РФ з агресією проти незалежної України. Автор демонструє повне розуміння процесів протистояння сил демократії і тоталітаризму в усіх політичних пертурбаціях й засвідчує це описом злочинів комуністів і опором антикомуністичних сил нав’язуванню комуністичної ідеології та устрою. Важливо підкреслити, що навіть досвідчений читач знайде багато цікавих фактів із життя знаних особистостей, правителів та ідеологів ("пророків"), а також пересічних громадян різних країн, доповнених чутками і легендами, які або висвітлюють певні сторони характеру або наповнюють історію шармом "можливого". Для прикладу можна згадати легенду про те, що урна з прахом чехословацького сталініста Клемента Готвальда була "по п’янці" загублена під час перевезення на цвинтар на початку 1960-х років. Або опис подробиць страти угорського комуніста Ласло Райка, якого кат перед знищенням обійняв і похвалив за "правильні зізнання". При цьому подаються посилання на анонімні неопубліковані рукописи. І таких легендарних моментів автор не цурається, щоб надати опису більшого емоційного забарвлення. 

Багато уваги приділено опису страшних злочинів ХХ століття, вчинених як фашистами, так і комуністами — Голокосту, Голодомору, війн і депортацій. Всі ці події репрезентовано очами свідків і вцілілих осіб, а також за опублікованими документами. Емоційності опису додає вплетення в загальну розповідь історій предків автора книги, які виявилися учасниками подій по різних сторонах революцій і конфліктів. 

У "післямові" американський історик намагається зібрати до купи весь різноманітний матеріал, представлений у тексті у формі документальних свідчень, спогадів, чуток і легенд та емоційних оцінок. Він констатує, що за даними досліджень психологів перехід "від соціалізму до капіталізму", тобто трансформація суспільства від комуністичного тоталітаризму до демократичного устрою у всій Центрально-Східній Європі супроводжувався спочатку періодом "перехідного розриву щастя" або психологічними і навіть фізіологічними травмами населення, а потім змінився зростанням показників "щастя". Попри це останнє десятиліття принесло в регіон нові глибокі соціальні та політичні тріщини і поляризацію, які призвели до великої війни Росії проти України. 

Нові демократії регіону в більшості уникли воєнних конфліктів, але нерівномірність трансформації, великий масштаб змін своєю чергою призвів до значних міжпоколіннєвих і міжсоціальних поділів в усіх країнах регіону. Ці поділи стимулювали політиків до боротьби за владу у визначенні подальших шляхів розвитку. "На зміну епохи важких компромісів прийшов час боротьби за владу" — констатує автор. А боротьба за владу гостро підняла питання про ідентичності, які призвели до "нескінченних баталій щодо минулого". Важко не погодитися з Мікановським щодо реанімації "історичного права" в такому особливо строкатому етно-політичному регіоні як Центрально-Східна Європа! А Україна опинилася у винятково складному становищі, оскільки різні "історичні наративи" дають можливість апелювати до минулого у намаганнях шукати в ньому майбутнього. Найбільш характерним прикладом в цьому є політика Росії, що бачить в майбутньому своє імперське минуле і готова знищувати всіх незгідних з її планами. Проте, і серед інших держав регіону помітні тенденції до інструментального використання історії, наприклад, спори Греції Болгарії і Македонії за давньогрецький спадок, або Сербії, Косово і Албанії, чи Сербії та Хорватії та Боснії і Герцеговини за території та інші приклади, які охоплюють фактично всі країни регіону, що виникли не руїнах імперій. 

У підсумку, з сумом повідомляє автор, історія містить в собі великий і небезпечний потенціал, а її некритичне перенесення в сучасність, а тим більше в майбутнє створює вибуховий клубок емоцій, що може скерувати спільноти до конфліктів і війн. З невеселою іронією Мікановський розповідає про відвідання в серпні 2021 році містечка Гура-Кальварія в Польщі, де в той час проводилась "історична реконструкція" битви за це містечко в польсько-радянській війні 1920 року. Учасниця реконструкції, яка насолоджувались літнім днем і смачним морозивом та виконувала роль "більшовички" на питання, чи збираються росіяни нападати на Польщу, відповіла: "Битва розпочнеться о четвертій". Через шість місяців Росія напала на Україну, завершує автор. 

Найяскравішим прикладом інструментального використання історії, підкреслює Мікановський, є агресія РФ проти України. Російське офіційне бачення України та українців є справжньою імперською міфологією, "зліпком різних віків та епох: воно запозичує ідею "збирання руських земель" для плану анексії всіх східнослов’янських територій з часів Івана ІІІ у Московії XV століття, ставлення до української мови як до "наречія" російської — сягає корінням в імперську добу ХІХ століття, а представлення війни як кампанії з "денацифікаці" проти "фашистів" чи "націоналістів" — це викривлене переосмислення радянської пропаганди часів Другої світової війни.  

Урешті американський історик погоджується з тим, що його "Східна Європа" — це "земля маленьких країн, затиснутих поміж великих сил (…) Це місце, де довгий час правили імперії, але яке у своїй більшості не успадкувало імперського мислення". Це світ, продовжує автор, в якому впродовж століть формувалась "спільна" історія і мирно жили сусідні народи. Тобто, все ж таки і у автора історія викликає ідилічні картини міфічного благоденства. Напевно тому, що заглиблення у неї завжди породжує втечу від сучасного і прагнення до ідеального. 

Книга вийшла друком у новому видавництві "Локальна історія", яке взяло на себе труд поширювати історичну інформацію в її різних формах серед української громади. Це благородна і непроста місія, що викликатиме відмінні реакції в різних інтелектуальних колах. Але така вже доля самої історії, яке здатна не тільки об’єднувати, а й поляризувати спільноти. Текст переклала з англійської Катерина Пасічник. Транслітерація багатьох власних назв і термінів є складною і неоднозначною у різних авторів. Перекладачу вдалося пройти "між краплинами дощу", і в цьому випадку це похвала, а не звинувачення. Водночас, у тексті все ж трапляються дрібні помилки, наприклад, сказано, що у серпні 1944 року відбулось повстання у варшавському гетто, в той час як тоді було загальне Варшавське повстання, а ребелія в єврейському гетті Варшави припала на 1943 рік. До того ж, у літературі прийнято називати чеське місто Оломоуц, а не Оломоуць, а хорватське Ясеновац, то чи варто було "українізувати" ці географічні назви, що усталились в науковій літературі.

Автор із симпатією ставиться до України, розуміє і показує справжні ідеологічні та політичні причини російської агресії проти України й українців, описує ключові моменти української історії та її зліти й сумні поразки. Але є питання, які він просто оминає в своєму тексті, і ми можемо зрозуміти чому. Для нього націоналізм як суспільна ідеологія і дія є ворожим, таким, що в кінці кінців призвів до завершення "ідилії" Центрально-Східної Європи. Він погоджується, що націоналізм модерної доби був неуникненним, але він йому не симпатичний. Навіть без різниці цілей і характеру цього націоналізму. 

Наприклад, він стверджує, що в конфліктах у Югославії і розпаді цієї країни винуватий націоналізм і його пропаганда, що явно обмежує і редукує причини конфлікту до ідеології, а не політики. Напевно тому ж Мікановський навіть не згадує в книзі про самовіддану боротьбу українських формацій ОУН і УПА з радянським тоталітарним режимом під час Другої світової війни і після її завершення, хоча не забуває вставити в текст боротьбу балтійських народів, поляків проти радянської експансії. Не забуває згадати про польсько-українські конфлікти на Волині і в Галичині під час Другої світової війни, намагаючись бути дуже обережним. Так, він пише, що на "багатоетнічній Волині" склалась "важка ситуація" (яка ж Волинь була багатоетнічна, якщо майже 70 % населення складали українці, поляки 17 %, а євреї 10% ?), яка переросла у "громадянську війну". Щодо війни, то можна погодитись з таким окресленням, тільки з боку українців це була війна національно-визвольна, а з боку поляків — фактично імперська. 

Історична інформація, яка твориться людьми (й фаховими істориками теж) завжди віддзеркалює соціально-культурну заангажованість людини, її залежність від часу і середовища. Автор "Прощавай, Східна Європо" не є виключенням, і чесно визнає, що його родинний інтерес і генеалогічна зацікавленість скеровували нарацію і чинили вибір фактів та оцінок. Не з усіма оцінками і добором фактів можна погодитися. Але автор має на це право, якщо дотримується правил ремесла — чесно експонувати свої інтереси і свій джерельний бекграунд. Його візія європейського регіону та його історії впродовж тривалого часу є обгорнута в родинну історію і досить суб’єктивна з позицій сучасної науки. Але цікава і захоплива з точки зору сприйняття історії "іншого". Таку ж історію регіону (популярну) інакше побачив би серб чи угорець, українець чи румун тощо. Привабливість твору Мікановського полягає в емоційності (часом завеликій), метафоричності образів і, що теж важливо, наведенні призабутих і незнаних фактів (або й міфів), які торкаються життя пересічних і визначних постатей різних епох. Не читати його книжку можна, але прочитати обов’язково треба. Як фахівцю, так і пересічному громадянину для розуміння ситуації, в якій зараз перебувають громадяни і народи регіону та світу, і яка відповідальність покладається на історію та історичну політику в сучасному світі та в осяжній перспективі.