Путін, Захід і решта. Юваль Ной Гарарі про те, як запобігти новій епосі імперіалізму

Ми вповні цінуємо свої коліна лише тоді, коли вони перестають працювати. Те саме й зі світовим порядком: його колишні переваги стають очевидними лише тоді, коли він руйнується. А коли порядок руйнується, зазвичай найбільше страждають слабкі. Цей закон історії мусить бути в умах світових лідерів напередодні мирного саміту щодо України в Швейцарії 15 червня. Якщо мир не вдасться відновити, а міжнародний порядок, заснований на правилах, продовжить руйнуватися, катастрофічні наслідки відчуватимуться в усьому світі.

Коли міжнародні правила втрачають сенс, країни, природно, шукають захисту в озброєнні та військових союзах. З огляду на події в Україні, чи може хтось винуватити Польщу за те, що вона майже подвоїла свою армію і військовий бюджет, Фінляндію — за вступ до НАТО, або Саудівську Аравію — за укладення оборонного договору зі Сполученими Штатами?

На жаль, збільшення військових бюджетів відбувається за рахунок найслабших членів суспільства, оскільки гроші перенаправляються зі шкіл і лікарень на танки і ракети. Військові альянси також мають тенденцію до посилення нерівності. Слабкі держави, що залишаються поза їхнім захисним щитом, стають легкою здобиччю. Коли мілітаризовані блоки поширюються по всьому світу, торговельні шляхи стають напруженими, а торгівля занепадає, і бідні платять за це найвищу ціну. А зі зростанням напруженості у відносинах між мілітаризованими блоками зростає ймовірність того, що маленька іскра у віддаленому куточку світу розгориться глобальною пожежею. Оскільки альянси покладаються на довіру, навіть незначний виклик у незначному місці може стати приводом для початку Третьої світової війни.

Під час Другої світової війни, наприклад, один з найвищих показників втрат був у Голландської Ост-Індії — сьогоднішньої Індонезії. Коли у 1939 році війна спалахнула у Східній Європі, здавалося, що вона не торкнеться рисових фермерів Яви, але події в Польщі запустили ланцюгову реакцію, яка призвела до загибелі близько 3,5—4 мільйонів індонезійців, переважно з голоду, або примусової праці від рук японських окупантів. Це становило 5% індонезійського населення, що перевищувало кількість жертв серед багатьох великих воюючих сторін, включаючи США0,3%, Велику Британію0,9% і Японію3,9%. Двадцять років потому Індонезія знову заплатила особливо високу ціну. Холодна війна могла бути холодною в Берліні, але в Джакарті вона була палючим пеклом. У 1965—1966 роках від 500 000 до 1 млн індонезійців загинули в різанині, спричиненій напруженням між комуністами та антикомуністами.

Ситуація зараз потенційно гірша, ніж у 1939 чи 1965 роках. Справа не лише в тому, що ядерна війна поставить під загрозу сотні мільйонів людей у нейтральних країнах. Людство також стикається з додатковими екзистенційними загрозами, пов'язаними зі зміною клімату та неконтрольованим штучним інтелектомШІ.

Військові бюджети зростають, тому гроші, які могли б допомогти вирішити проблему глобального потепління, натомість підживлюють глобальну гонку озброєнь. А з посиленням військової конкуренції зникає добра воля, необхідна для укладення угод зі зміни клімату. Зростання напруженості також руйнує шанси на досягнення домовленостей про обмеження гонки озброєнь з використанням ШІ. Зокрема, війна безпілотників стрімко розвивається, і незабаром світ може побачити рої повністю автономних дронів, які воюватимуть один з одним в небі України, і вбиватимуть тисячі людей на землі. Роботи-вбивці наближуються, але люди паралізовані суперечками. Якщо мир в Україні не настане найближчим часом, скоріш за все, постраждають усі, навіть якщо вони живуть за тисячі кілометрів від Києва і думають, що битва там не має до них жодного стосунку.

Людство вже бачило все це раніше. Понад 2000 років тому Сунь Цзи, Каутілья і Фукідід показали, як у беззаконному світі прагнення безпеки робить кожного менш захищеним. А минулий досвід, такий як Друга світова війна і Холодна війна, неодноразово вчив нас, що в глобальному конфлікті непропорційно страждають саме слабкі.

Порушення найбільшого табу

Встановлення миру ніколи не буває легким. Кажуть, що народи йдуть на війну крізь розчахнуті двері, але єдиний вихід — крізь мишачу нору. Перед лицем суперечливих претензій та інтересів важко визначити винних і знайти розумний компроміс. Тим не менш, як і всі війни, російсько-українська війна є надзвичайно простою.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році незалежність і кордони України були загальновизнаними. Країна відчула себе в такій безпеці, що погодилася відмовитися від ядерного арсеналу, успадкованого від Радянського Союзу, не вимагаючи від Росії чи інших держав зробити те ж саме. В обмін на це у 1994 році Росія, а також США і Великобританія, підписали Будапештський меморандум, пообіцявши "утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності" України. Це був один з найбільших актів одностороннього роззброєння в історії. Обмін ядерних бомб на паперові обіцянки здавався українцям мудрим кроком у 1994 році, коли довіра до міжнародних правил і угод була на висоті.

Двадцять років потому, у 2014 році, розпочалася російсько-українська війна, коли російські війська окупували Крим і розпалили сепаратистські рухи на сході України. Війна то спалахувала, то затихала протягом наступних восьми років, аж поки в лютому 2022 року Росія не розпочала наступ, спрямований на завоювання всієї України.

Росія виправдовувала свої дії різними причинами, зокрема тим, що вона запобігала нападу Заходу на Росію. Однак ані у 2014 році, ані у 2022 році не було жодної безпосередньої загрози такого збройного вторгнення. Розпливчасті розмови про "західний імперіалізм" або "культурний кока-колоніалізм" можуть бути достатньо хорошими для розпалювання дебатів у вежах зі слонової кістки, але вони не можуть обґрунтувати різанину мешканців Бучі або розбомблення Маріуполя вщент.

Упродовж більшої частини історії термін "імперіалізм" стосувався випадків, коли могутня держава, така як Рим, Британія чи царська Росія, завойовувала чужі землі та перетворювала їх на провінції. Цей вид імперіалізму поступово став табу після 1945 року. Хоча наприкінці ХХ і на початку ХХІ століть не бракувало воєн — жахливі конфлікти тривають у Палестині та Ізраїлі, а також у Судані, М'янмі та інших країнах — досі не було випадків, коли міжнародно-визнана країна була б просто стерта з лиця землі через анексію могутнім завойовником. Коли Ірак намагався зробити це з Кувейтом у 1990-91 роках, міжнародна коаліція відновила незалежність і територіальну цілісність Кувейту. А коли Сполучені Штати вторглися до Іраку в 2003 році, ніколи не йшлося про анексію країни або будь-якої її частини.

Росія вже анексувала не лише Крим, але й усі території, які її війська наразі окупують в Україні. Президент Владімір Путін дотримується імперського принципу, згідно з яким будь-яка територія, завойована російською армією, анексується російською державою. Дійсно, Росія дійшла до того, що анексувала кілька регіонів, які її армія лише наміряється завоювати, таких як неокуповані частини Херсонської, Запорізької та Донецької областей.

Путін і не намагається приховати свої імперські наміри. Він неодноразово стверджував, принаймні з 2005 року, що розпад радянської імперії був "найбільшою геополітичною катастрофою століття", і обіцяв відновити цю імперію. Він також стверджував, що української нації насправді не існує, і що Росія має історичне право на всю територію України.

Якщо Путіну дозволять перемогти в Україні, цей вид імперіалізму повернеться в усьому світі. Що тоді стримуватиме Венесуелу, наприклад, від завоювання Гайани, або Іран від завоювання Об'єднаних Арабських Еміратів? Що стримуватиме саму Росію від завоювання Естонії чи Казахстану? Жоден кордон і жодна держава не зможе знайти безпеку ні в чому, окрім зброї та альянсів. Якщо табу на імперські завоювання буде порушено, то навіть держави, чия незалежність і кордони давно отримали міжнародне визнання, зіткнуться зі зростаючим ризиком вторгнення і навіть того, що вони знову стануть імперськими провінціями.

Ця небезпека не залишається поза увагою спостерігачів у колишніх імперських колоніях. У своїй промові в лютому 2022 року посол Кенії в ООН Мартін Кімані пояснив, що після розпаду європейських імперій нещодавно звільнені народи в Африці та інших країнах визнавали міжнародні кордони священними, оскільки розуміли, що альтернативою їм було б ведення нескінченних війн. Африканські країни успадкували багато потенційно спірних кордонів з імперського минулого, але, як пояснив пан Кімані, "ми домовилися, що вдовольнимося тими кордонами, які ми успадкували... Замість того, щоб формувати нації, які з небезпечною ностальгією озиратимуться в минуле, ми вирішили дивитися вперед – на велич, якої жодна з наших численних націй і народів ніколи не знала". Говорячи про спробу Путіна відновити радянську імперію, Кімані сказав, що хоча розпад імперії зазвичай залишає багато нездійснених прагнень, їх ніколи не слід реалізовувати силою. "Ми повинні завершити наше відновлення з попелу мертвих імперій таким чином, щоб не загрузнути в нових формах панування і гноблення".

Як натякнув пан Кімані, рушійною силою вторгнення Росії в Україну є імперська ностальгія. Територіальні претензії Росії до України не мають жодного підґрунтя в міжнародному праві. Звісно, як і кожна країна, Росія має законні побоювання з приводу безпеки, і будь-яка мирна угода повинна їх враховувати. Протягом минулого століття Росія неодноразово зазнавала вторгнень, які коштували життя багатьом мільйонам її громадян. Росіяни заслуговують на те, щоб відчувати себе в безпеці та щоб їх поважали. Але жодні міркування з безпеки Росії не можуть виправдати знищення української державності. Вони також не повинні змусити нас забути, що Україна також має законні побоювання щодо безпеки. З огляду на події останнього десятиліття, Україна, безумовно, потребує гарантій проти майбутньої російської агресії, більш надійних, ніж Будапештський меморандум чи Мінські домовленості 2014—2015 років.

Імперії завжди виправдовувалися тим, що надавали пріоритет власним проблемам безпеки, але чим більшими вони ставали, тим більше проблем з безпекою вони отримували. Стародавній Рим вперше розпочав свій імперський проект через занепокоєння щодо безпеки в Центральній Італії, а згодом виявився вимушеним вести жорстокі війни за тисячі кілометрів від Італії через занепокоєння щодо безпеки на Дунаї та Євфраті. Якщо інтереси безпеки Росії будуть визнані законною підставою для завоювань на Дніпрі, то незабаром вони також можуть бути використані для виправдання завоювань на Дунаї та Євфраті.

Наступні лідери людства

Щоб запобігти новій ері імперіалізму, потрібне лідерство у багатьох напрямках. Майбутній український мирний саміт може стати майданчиком для двох особливо важливих кроків.

По-перше, європейські країни. Деякі з яких можуть стати наступними цілями російського імперіалізму, вони повинні взяти на себе тверде зобов'язання підтримувати Україну незалежно від того, як довго триватиме війна. Наприклад, у той час, як Росія посилює свою кампанію зі знищення енергетичної інфраструктури України, Європа повинна гарантувати Україні енергопостачання з електростанцій у країнах НАТО. І незалежно від того, що станеться на американських виборах у листопаді, Європа повинна взяти на себе зобов'язання надати Україні гроші та зброю, необхідні їй для подальшого захисту. Враховуючи ізоляціоністські тенденції Республіканської партії та інших сегментів американського суспільства, Європа не може покладатися на те, що Сполучені Штати виконуватимуть важку роботу.

Такі зобов'язання — це єдине, що може переконати Росію в необхідності серйозних переговорів про мир. Росія може багато втратити від тривалої війни. З кожним місяцем затягування війни мрія Путіна зробити свою країну великою державою згасає, оскільки ворожість України до Росії поглиблюється, залежність Росії від інших держав зростає, а Росія все більше відстає у ключових технологічних перегонах. Продовження війни загрожує перетворити Росію на китайського васала. Тим не менш, якщо Путін вважатиме, що європейці втомилися від підтримки України, він буде тягнути час в надії остаточно завоювати країну. Тільки тоді, коли стане зрозуміло, що Європа втягнута в це надовго, можна буде розпочати серйозні мирні переговори.

Другим важливим кроком є посилення лідерства з боку неєвропейських країн. Висхідні держави, такі як Бразилія, Індія, Індонезія та Кенія, часто критикують західні держави за минулі імперіалістичні злочини, а також за нинішню некомпетентність і фаворитизм. Критикувати дійсно є за що. Але краще бути в центрі уваги і вести за собою, ніж стояти на узбіччі та грати в гру "а як щодо". Незахідні держави повинні діяти для захисту міжнародного порядку не для того, щоб чимось зобов'язати занепадаючий Захід, а для своєї власної вигоди. Це вимагатиме від таких держав, як Бразилія та Індія, витрачати політичний капітал, ризикувати і, якщо все інше не спрацює, стати на захист міжнародних правил. Це буде не дешево, але ціна бездіяльності буде набагато вищою.

У вересні 2022 року прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді сказав Путіну, що "сьогоднішня епоха — не епоха для війни". Коли Моді пізніше згадував про їхню розмову, він додав, що сьогоднішня епоха "є епохою діалогу і дипломатії. І ми всі повинні зробити все можливе, щоб зупинити кровопролиття і людські страждання". Відтоді, як Моді висловив ці настрої, минуло багато місяців. Якщо світові лідери не вживуть рішучих заходів, здається, що ера діалогу закінчиться, і настане нова ера необмеженої війни.

Тому лідери з усього світу повинні взяти участь у майбутньому саміті та працювати разом, щоб досягти справедливого і довготривалого припинення війни. Забезпечення миру в Україні позиціонуватиме цих лідерів, як глобальних першовідкривачів, яким можна довіряти у вирішенні інших конфліктів, боротьбі зі зміною клімату та нестримним ШІ, а також, як провідників людства у неспокійному ХХІ столітті.