Пси війни, або Як я зустрів Спіді Гонзалеса. Олександр Буліч

Спіді володів унікальною здібністю, з’являючись, змінювати тональність ситуації, якою б та не була. Ось стоїть юрба суворочолих військових, димить цигарками і вголос міркує над своєю непростою долею, аж раптом, наче та кульова блискавка, залітає цей нахабно рудий пес, розмахуючи хвостом, і вмить розганяє турботи, як кадило злих духів. В’ється між ногами або випадає на передні лапи, запрошуючи до гри, і свердлить своїми карими оченятами. Вуха чималих розмірів стирчать догори. Ліве наче трохи надломлене, має характерний згин у верхній частині. Шерсть середньої довжини і в сонячний день набуває золотого відтінку. Живіт і внутрішні сторони лап та хвоста білі. А очі підведені контрастними чорними стрілками, наче в якогось перського принца. Розмірами він сягав габаритів лабрадора, лиш був дещо стрункіший, що й забезпечувало йому неабияку швидкість та маневреність. 

Мені ж він чомусь одразу нагадав персонажа мультфільмів про найшвидше мишеня Мексики Спіді Гонзалеса. Так і отримав своє дивакувате прізвисько. Згодом до нього ще додалася частка Олександрович. "Спіді Олександрович Гонзалес!" — так його називав мій комбат, підкреслюючи у такий спосіб те, що пес знаходився під моєю протекцією. 

Ще б пак! Це був єдиний чотирилапий, — якщо не брати до уваги кішку фінансистів на ім’я Фінка, — якому дозволялося швендяти всередині нашого тимчасового притулку і навіть спати в штабі під столом. 

Загалом на війні зустрічаєш багато собак. Здебільшого знедолених. Часом поранених. Когось кинули господарі, у когось загинули. Одним зруйнували дім, для інших той дім став пасткою. Наприклад, подібного до Спіді дещо старшого і дебелішого кобеля Балбеса його власники залишили на прив’язі, коли до міста підійшли російські війська. Що відбувалося з ним, перш ніж його, зраненого та обгорілого, знайшли і звільнили наші прикордонники, лише самому Богу відомо. Проте навіть після пережитого Балбес не втратив віри в людей, як і більшість собак, яких доводилось зустрічати. 

Були у нас ще маленький кудлатий кундель на прізвисько Генерал Лі, який дуже чітко сигналізував виходи ворожої артилерії, метис пекінеса з деформованим прикусом та косими очима на прізвисько Носферату, та навіть пес Патрон був. Скажу на випередження, що він з’явився до появи медійного ДСНС-Патрона. Як дві краплі води схожий на вовка, чималих розмірів сірий хижак прибіг до нас в укриття на заводі під час одного з обстрілів на півночі Харківської області. На ошийнику у нього висів кулон у вигляді патрона в калібрі 5.45. Так він і отримав своє прізвисько. Згодом Патрон перебрався з нами на Сумщину, де загуляв за сучками і зник. Були ще кудлата Ватрушка та стафордша Герда, з якою Спіді покручував шури-мури. Цими двома опікувалися розвідники та протитанкісти. Наприкінці грудня 2022 року вони завантажили їх у машини поміж своїх скромних армійських пожитків і повезли крізь всю країну на Львівщину, куди наш батальйон виходив на розформування. Спіді ж їхав у моєму авто.

Я не пам’ятаю моменту першої зустрічі з ним. Він просто з’явився якогось дня. Потім я бачив його скрученим у калачик під сосною біля імпровізованої їдальні. Він то зникав, то знову з’являвся. Аж поки не почав ночувати біля мого ліжка. 

У день, коли прийшов наказ на вибуття з району виконання завдань, мене охопила тривога стосовно того, що Спіді може десь завіятися в момент, коли доведеться вирушати, і я буду змушений його залишити тут. Якраз почали насуватися крепкі морози, і мені не хотілося б покидати рудого напризволяще. Проте той наче все чітко зрозумів. Буквально не відходив від мене і застрибував до машини, як тільки в тій відчинялися двері. 

Так одного грудневого вечора, крізь заметіль, що розгулялась як навмисне, очолювана мною автоколона вирушила на здійснення маршу крізь нашу багатостраждальну країну. Буквально від одного кордону до іншого. Задні сидіння старенького позашляховика були всипані різного роду мотлохом, що назбирується в результаті кочового армійського життя, а на горі гордо возлягав Спіді Олександрович Гонзалес. Він то уважно спостерігав за дорогою, то вдумливо дививсь у бічне вікно, а подеколи, наче піратський папуга, складав передні лапи мені на плечі і здіймався над моєю головою. 

У русі військових колон є свої правила. Дорога, яку можна здолати за дванадцять годин, може перетворитись у сорок вісім. Тим паче, коли снігопад не вщухає, а вік та технічний стан вашого автопарку взагалі ставлять під сумнів його мобільність. За перші дві години руху стара волга була покинута на узбіччі в Сумських лісах. Машини буксували у снігових заметах, їх розвертало на заледенілих підйомах. Стояв запах горілого щеплення та солярки. У вухах свистів вітер, а в задубілих від морозу пальцях диміли цигарки. Лунав лютий матюк, дзижчали рації, аж поки колона знову не починала рух. У салоні авто пахло тютюном, вогким одягом та потом. Так ми й минали регіон за регіоном. 

Прибули до місця призначення посеред ночі. Волоклися наче у тунелі, затиснуті високими кучугурами снігу, за якими здіймалися вбрані у білі хутра ялинки, що їх шмагала морозна завірюха. 

Тьмяна переповнена казарма здавалася надзвичайно затишною після півторадобової мандрівки. Спіді ж, устигнувши добряче виспатися в дорозі, пішов вивчати нові території і в перші ж п’ятнадцять хвилин ледь не побився з місцевим псячим ватажком. 

Наступний ранок приніс сум’яття, яке бува огортає військових, коли поставлена задача виконана, а що буде далі, ніхто не знає. Почалися довгі безтолкові години чекання, нескінченні шикування та переклички в кращих традиціях "мирної" української армії. Спіді швидко освоївся на новому місці і одразу став улюбленцем й інших воїнів, з-поза нашого батальйону. Як виявилося згодом, мав своє місце в кожній казармі. У хлопців з ГУРу йому навіть виділили особисте ліжко. 

Я розумів, що невизначеність триватиме не довго і зовсім скоро прийде новий наказ, що зірве нас із місця у якісь чергові не надто приємні місця. Волокти собаку назад до лінії фронту я не збирався. Збаграти його дружині, що й так опікувалася нашою собакою Ютою та лисим котом Невадою, було б не дуже по-джентльменськи. Та й Юта була надзвичайно авторитарною і не допустила б у хаті іншого пса. Відвозити Спіді у притулок я також не хотів. Краще вже вільне життя на полігоні, ніж незрозуміло як на довго (а може, й назавжди) у клітці. 

Тож я почав активно шукати родину для рудого. Через зооволонтерів, блогерів, музикантів. На максимум використав і свій запас медійності. Та все марно. Багато хто знаходивсь у стані невизначеності через внутрішню міграцію, боязнь утратити роботу, обстріли та потенційний виїзд за кордон. Когось лякали чималі розміри Спіді. Віддавати Олександровича будь-кому я також не збирався. Кілька разів майже вдавалося прилаштувати Спіді, але в останню хвилину щось зривалося. То "жінка не дозволила", то таки вирішили емігрувати, то "завеликий". Одна родина навіть погодилася забрати Спіді до Британії. Проте, як виявилося, всі процедури щодо організації його виїзду за кордон вони покладали на мене. А я у той момент займався розформуванням дорогого моєму серцю батальйону. Метався між запилюженими кабінетами, носився з паперами, багато курив і проклинав той день, коли вирішив приєднатися до війська. А найголовніше — абсолютно не належав собі. Тож, ясна річ, з Британією нічого не вийшло. Проте я пообіцяв Спіді, що обов’язково знайду йому дім. 

Одного разу я повернувся до казарми, де зазвичай мене чекав вечорами мій рудий друг, проте Спіді там не було. Не було його й наступного дня. І день після того. Аж поки не прийшло гірке усвідомлення, що пес зник. У кращому разі десь завіявся. Гірші сценарії навіть уявляти не хотілося. Я розпитував побратимів, намагався дізнатися, може, якийсь із підрозділів міг прихопити Спіді з собою. Глухо… 

Минали дні, стікалися стінками пісочного годинника у тижні й місяці. Я змінив місце служби та періодично навідувався на місце нашої останньої зі Спіді зустрічі, коли така нагода випадала. Вдивлявся в кожного рудого пса. Та марно. Погодьтеся, шукати собаку на найбільшому в Європі полігоні — справа непроста.

Одного червневого вечора службова необхідність знову закинула мене на полігон. Лагідне західне сонце ковзало вогневими рубежами, фарбуючи траву у помаранчевий. Теплий вітер ніс далеке відлуння вибухів, стрекотіння автоматів та запах пороху. Аж раптом я почув пронизливе собаче виття. Обернувшись, я побачив Спіді, що наче вистрибнув на мене з рудих променів сонця. Його хвіст обертався, неначе лопаті гелікоптера. Він кинувся мені в ноги й притулився головою до коліна. Через майже два з половиною роки ми знову зустрілися. 

Спіді довго гомонів: чи то сварився на мене, а чи розповідав про своє життя. Він відчутно зміцнів. На його тілі побільшало шрамів, а хутро втратило колишній лиск. Ліве багатостраждальне вухо було вкрите кривавим чорним струпом, а налиті кров’ю кліщі раз у раз потрапляли під пальці, коли ті ковзали його шиєю й боками. Він тхнув, як лантух з лайном, але це не завадило мені присісти й міцно обійняти давнього (за собачими мірками) друга. 

Він, як колись на Сумщині, без зволікань застрибнув у моє авто. Того вечора у Спіді Гонзалеса нарешті з’явився дім. А я виконав дану чотирилапому побратиму обіцянку. 

Дружба, що зав’язується на війні — особлива. Тим паче, дружба між собакою та людиною. Бо хто, як не вони, знає їй ціну.