Прощання з осінню. Долина тиховодої Щирки. Золота галицька провінція
09:47, 2 грудня 2021
А я таки встиг попрощатися з осінню! Днями проманджав десь 15 км долиною річечки Щирки, перейшовся шурхітливими і вогкими дорогами поміж сіл і дерев, снуючи нитку свого дрібного буття
Говорити з осінню треба самотою, щоб чути власне серцебиття і тихі слова, що чаяться між змерзлими листками на узбіччі доріг. Тоді душа стає тононькою як бібула, крізь яку видко сухі обриси дерев, сонних хат і блават кам'яного неба, до якого прибито диктове сонце.
Вітер напинав каптур, шарпав за поли і лоскотав до сліз очі, але йти було легко – наче все життя мріяв пройти сим трактом між минулим і прийдешнім. Десь у цему проміжку валандалась самотня постать, що чалапала путівцем, часом зупиняючись на мить, щоб сказати кілька слів комусь невидимому, або й крикнути на весь ліс щось таке незрозуміле навіть їй.
Сей чоловік оминав людей, вітався з припнятими псами на дзвінких ланцях і когось мені нагадував, але якось розмито, наче в мареві чи гарячці...
Сонце впало за дерева і руки почервоніли від холоду. Чийсь рудий кіт щось говорив мені жалібним голосом – певно попереджав про скору зиму... Ворони важко краяли небо сталевими крильми і рипучими голосами співали колискову витахлому дню.
Востаннє озирнувся на пройдений шлях і здивувався, що забув втомитися.
