Прощальний подарунок осені. Добринів. Золота галицька провінція

На початку жовтня ми з друзями вирішили навідатися на улюблену Рогатинщину, щоб потрапити до давнього Стратина. Коли минули Рогатин, дорога збочила ліворуч і ми покотились поміж опільських пагорбів. Покотились, бо дорога поганенька, але не було часу на неї зважати — обабіч в усій осінній величі поставали красивезні галицькі краєвиди. 

Підʼїжджаючи до Добринова, наш штурман Мирко раптом перестав пильнувати мапу в телефоні і вигукнув:

— Слухайте, тут поруч є скеля цікава — Олійників камінь називається. Давайте глянемо на неї!

Хто ж відмовиться побачити щось нове і цікаве? Принаймні в нашому товаристві волоцюг-мандрівників таких немає. Тож рушили у бік пагорбів сільською ґрунтовкою. Аж поки путівець став геть непроїзним. Виявилося, що до нашої мети треба було ще добряче потрудити ноги, бо дорога поволі спиналася на узгірʼя, аж поки не вперлася у крутий пагорб, увінчаний щербатою скелею, наче руїнами старовинного замку.

Крутий підйом подолано і ми, трохи захекані, підставили обличчя рвучкому вітру. Довкола сяяли вражаючі краєвиди — кожен із них, наче довершена акварель, просився обрамити його і повісити десь у вітальні, нагадуючи про красу рідної землі, милувати око сірими зимовими вечорами. 

Село причаїлося у долині, а довкола нього, наче в зачарованому танці застигли кучеряві пагорби, прикрашені яскравими свічками ясенів. Стежки і дороги зшивали докупи клапті полів, врунагуста зелень лук, охайні сільські оселі та пишні куделі лісів. Усе це довкружжя нагадувало вишуканий гобелен, витканий майстерними руками знаменитих бельгійських ткачів. 

Напевно, це найчарівніші краєвиди, які мені пощастило побачити цьогоріч, а набачився я їх багацько! Хто б що не казав, але осінь — особлива пора року. Саме восени найчастіше трапляються відкриття, що западають у душу і залишаються там назавжди. Як оця несподівана мандрівка до Олійникового каменя, яку ніхто не планував.

Подарунок, на який ніхто не розраховував. 

Дякую, Опілля. Дякую, осене, і прощавай…