Про локальні культурні центри. Галина Пагутяк

Я сама з села, де знищили дві перфектні історичні будівлі, спаскудили євроремонтом дві церкви. Від безкультур’я не врятують ні гіпсові мадонни, штамповані в Польщі, ні золота бляха на церкві, ані нова церква, проєкт якої зробили на московщині, а такими храмами забудовані галицькі села з тисячолітною історією. І будували їх на гроші тих, хто всі свої зарібки на чужині вкладає у двоповерхові хати, які оточують не яблуневі чи вишневі сади, а травники зі гномами. Культуру можна відродити або прищепити тільки за притомної громади, яка обрала собі освіченого і патріотичного очільника, що вміє бачити перспективу. Ну, буває замовлять історію села, а потім ті книжки не можуть розпродати, бо там уся увага спрямована на людей, які доклали коштів, і де найбільше інформації чомусь про спочилі колгоспи та їхнє керівництво.

Є геть здичавілі села, де чужу людину сприймають із підозрою і на всі запитання відповідають "нічого не знаю". А є села культурно «намолені», де при школі маленький музей чи просто стенди в коридорі. Там тебе проведуть до старожилів, що знають більше, розкажуть щось нове. Це означає, що сюди приїжджають часто цікаві до культури люди й протоптали стежки. Однак потенціал і таких сіл майже не розкритий. Там бракує культурного центру, що стоїть осібно від школи, церкви чи Народного дому. Того простору, де можна і виставку облаштувати і музей, зібратися на зустріч із цікавими людьми, бо бібліотека повинна залишатися бібліотекою. А не місцем розваг. Де, зрештою, може зібратися громада й у неформальній обстановці відзначити якусь подію, і дозволу їй не треба питати в нікого, як це буває зі столітніми будівлями хат-читалень, які узурпувала держава, хоча збудована вони силами громади. До речі, чомусь ніде в цих осередках нема елементарного стенду, який розповідав би про те, хто і як будував їх, і чим тут займалися, хоча архіви "Просвіти" тепер доступні, й будь-який студент історичного факультету міг би у Львові їх скопіювати на прохання односельців.

Я щиро тішуся, що знамените село Демня біля Львова нарешті отримало свій культурний простір, облаштувавши його в закинутому костелі, збудованому з місцевого каменя. Власне, демнянським активістам я присвячую цей допис. Це — не музей, а місце зустрічей, де можна буде познайомитися з  мистецтвом, послухати концерт, провести семінар з краєзнавства, запросити цікавих людей. Він однаково привабливий для туристів і місцевих мешканців.

Подібне щось існує у відбудованому міському арсеналі кінця XVI століття в славному місті Добромилі. Там і презентації, і виставки, і наукові конференції, а далі буде ще й музей і бібліотека краєзнавчої літератури. Місцева влада до того не доклалася нічим, зате може тепер похвалитися перед шановними гостями. А з часом буде допомагати, бо колись закінчиться і в Україні період первинного нагромадження капіталу й меценатство стане, як то кажуть, в тренді. І тоді ой як знадобиться локальна історія, котра працюватиме не лише для просвітництва, а й на бюджет громади та держави. Проте без маленьких кроків уже зараз українські села та містечка можуть не дожити і підуть в небуття.