Позивний "Кнопка". Ірина Васечко

Початок війни

Війна мене зустріла у рідному Львові, коли я прийшла додому з роботи після нічної зміни. Вже на роботі ми зрозуміли, що скоро почнеться. Перші дні волонтерили, помагали біженцям та братам нашим меншим: дуже багато тварин залишали на вокзалі, і потрібно було їм знайти прихисток та харчування. По емоціях — було переживання, люди на вулиці панікували, мало хто знав, що потрібно робити. Не було зрозуміло, що буде далі. Але все одно, я розуміла, що не на своєму місці. Я можу зробити щось більше.

Одного дня, гуляючи зі своєю собакою, зустріла друга — позивний Одеса. Йому на той період було 20 років. Молодий, скромний та водночас яскравий хлопчина, одягнений в український піксель. Я дуже здивувалась. Ніколи б не подумала, що він вступить до лав ЗСУ.  Ми поспілкувались, і він сказав, що їм в підрозділі бракує медика. Невдовзі він дав мій номер начмеду роти, і через декілька днів я вже була бойовим медиком взводу в його підрозділі. 

4-го квітня 2022 року я офіційно вже була військовослужбовцем 125-ї бригади ТРО. На той момент мені було двадцять три роки, я до кінця не розуміла, що на мене очікує далі.  Але якщо я б могла змінити минуле, вибір мій б залишився таким самим.

Одеса

Я вам розкажу про свого побратима Одесу. Якщо б не цей хлопчина, мене б в армії не було і я зараз б не сиділа і не писала це. Він сам не львівський, а з Одеси, пішов після школи вчитись у львівське училище, помагав в одному культурно-мистецькому центрі, і тут почалась війна… Він не роздумуючи, двадцятирічний хлопець, пішов і вступив в ТРО. До того, як почались бойові, він постійно готувався, хлопці кепкували з нього, казали: "Та що з нього вийде, він ще молодий, зелений". Він тримав усе в собі, але був певен: коли прийде час — зробить, як треба. І саме ті хлопці, що не хизувалися формою й званням, а по-справжньому тягнули службу, побачили в ньому більш ніж просто новачка. Будучи вже в Бахмуті, Одеса отримав легеньке поранення. Коли я його знайшла в лікарні, то в його очах побачила певну силу та рішучість. Він не міг наговоритись і розказував, що робив, кому допоміг, як там усе відбувається. Я ще допомогла забрати його речі: РПС вся в крові, рюкзак також, забрала його зброю і відвела його до палати. Хто б міг подумати, що я його бачу тоді востаннє. У лікарні він також не повідомляв рідним, де він є, що з ним, вони думали, що він у Харкові служить. Після завершення лікування він обрав поїхати у відпустку  на 10 днів за сімейними обставинами, хоча міг отримати реабілітаційну відпустку для відновлення. Я дізналася про це, вже коли він повернувся зі Львова. Він написав мені повідомлення, що повернувся і після виходу з позицій заїде на каву. На жаль, каву я пила вже з ним у Львові на Марсовому полі... Я пишаюсь ним і тішусь, що була з ним знайома особисто ще до війни. На його такий юний вік він показав справжню силу духу та віру в себе і державу. В очах завжди літали бісики і думка "А хто, як не ми?". Але таких, як Одеса, — молодих, рішучих і патріотично налаштованих — є чимало. Незважаючи на те, що нас вважали пропащим поколінням.

Бахмут, Зима 2023

Коли ми перетнули знак "Донецька область", перше, на що ми звернули увагу  — пишні дерева, які росли вздовж дороги. На вулиці мороз і сильний вітер. Як вітер дерева та гілочки похилив — так вони і замерзли. Це виглядало дуже красиво. Але наступне, що ми побачили — згорілий  автобус, який віз військових, різна знищена техніка і багато знищених будівель.

Ніч, темнота, місто в обороні, чути постріли — ми заїхали в Бахмут.

Зранку ти бачиш невеличке місто, яке ще досі тримається.  Багатоповерхівки, які майже перетворились на руїни, дитячий садок, пофарбований у кольори веселки. Він пустий, вже без дітей, але майданчик, качелі для малечі і кольорові квіти на стінах, надавали місту хоч трішки кольору. Старенькі бабусі, які виходили з підвалів, щоб вигуляти своїх домашніх тварин. Дерева більше не зелені, а вкриті пилом і сміттям. На околиці міста тривають бої, чути постріли та вибухи. А через будинок люди розклали маленький базарчик і продають овочі, збоку стоїть таксист. У голові певний дисонанс. Тут війна, а люди продовжують далі життя. Хтось надіявся, що це скоро закінчиться, а хтось, можливо, і чекав "асвабадітєлєй".

Всіх нас зібрали і привели в великий підвал, де нас мали розподіляти: хто, коли, куди їде.

Цей день я не забуду ніколи! Тоді ми ще не розуміли, що нас чекає попереду і що, на жаль, деяких я вже не побачу.

Коли всіх хлопців розподілили, я залишилась стояти сама, і по великому рахунку, чекала свою долю. До мене підійшов командир батальйону бригади, до якої нас прикомандирували. Оцінивши мій зовнішній вигляд, він до мене заговорив:

—  Представся… і скільки тобі років? — запитав командир. 

—  Молодший сержант Васечко, старший бойовий медик, двадцять чотири роки.

Після цього командир опустив свій погляд і пару хвилин мовчав. Я стояла і не розуміла, що далі буде відбуватись.   

— Я не хочу тебе тут бачити! Що ти робиш у Бахмуті?!  Їдь в Констянтинівку і сиди там! Там медики також потрібні, — з криком і злістю сказав мені командир.

До розмови доєднався мій командир роти:

— Вона не поїде, знайдіть їй якусь роботу, вона має набратись досвіду і побачити війну!

— Я не візьму на себе відповідальність за смерть ще одної дівчини, —  відповів командир батальйону.

У цей момент я просто стояла поруч, слухала, як мій командир переконує комбата, щоб він мене забрав, незважаючи на наслідки. Після тих слів мене почав охоплювати страх за хлопців і за себе. Як я їх залишу, і що буде далі.

Мені знайшли роботу і передали мене медичній службі батальйону, до якого мене прикомандирували. В моєму розпорядженні була машина, водій (позивний Флеш) та медична сумка.

Прибувши на знайомство з новим командиром, я зрозуміла, що мені там не дуже раді, і виходить, що я медик, яким можна закривати певні дірочки в евакуації. Медики мали бронемашини, а я катаюсь Бахмутом на білому Ford Transit, де великими буквами пише "AMBULANCE", і коли ми здавали назад, вона пищала. Не можу сказати, що це найбільш непримітна машина, але та машина зробила дуже багато корисних речей. 

Перед виконанням бойових завдань ми з Флешем, моїм напарником, вирішили доробити в машині деякі моменти і починати роботу. На той час ми розуміли, що ми вже з ним сам на сам. Флеш був не просто водій, він мій друг, побратим і людина, якій я довіряла своє життя.

Приїхавши в Слов’янськ на СТО, до нас зателефонував начмед мого батальйону з позивним Грім і повідомив, що в нас є поранені і потрібно терміново прибути на стабілізаційний пункт. В голові багато думок "що робити?". Мене ж передали іншому підрозділу,  чи маю право їхати на стабілізаційний пункт? Поговорили з командиром, мені заборонили їхати. Але це ж мої хлопці, я маю бути там… Попри заборону ми вирушили. Це моя перша евакуація… Ми не знаємо, що нас там чекає… в голові на повторі MARCH.

—  Хто це?

—  Головне, щоб встигли доїхати?

—  Що за поранення?

—  Чи я справлюсь?

—  Тільки щоб був легкий? І з ним усе було добре.

Прибувши на стабілізаційний пункт, першим моїм пораненим був один із моїх медиків. Множинні уламкові поранення, рвана рана обличчя. Його стан уже стабілізували, мені потрібно було єдине що швидко і без пригод відвезти його до лікарні. Але дороги, якою безпечно їхати, ми ще не знали, і на стабіку в Часовому Ярі вказали на найшвидший маршрут.

Хто б знав, що найшвидший маршрут є найнебезпечнішим… Коли на нас почала рухатись важка техніка і люди махали руками, щоб ми розвернулись, нас це занепокоїло, але ми рухались далі. У нас не було часу, у пораненого почав погіршуватись стан, він почав втрачати свідомість. Кровотечі не було, але потрібно було швидко вирішувати, що робити далі. Реанімаційні дії не зупинялись ні на одну хвилину. А в голові одні думки: "Живи, будь ласка, живи!".

Під часу руху ми потрапили під обстріл: спочатку я не зрозуміла цього… "Флеш, обережно!" На що я почула відповідь: "Яке обережно, тут обстріл" (прямої мови не передаю, бо, як ви розумієте, міцних слів було забагато). Міна прилетіла біля машини. Ця історія могла закінчитись, навіть не почавшись, але дуже пощастило, що вона потрапила в рів який утворився на дорозі. Нашу машину підкинуло, і нас усіх в машині теж: все повилітало, препарати були розкидані, мій павербанк прилетів у плече Флешу (після того він мені забороняв тяжкі предмети тримати в кабіні водія). В машині так само підкинуло і пораненого — це було маленьке чудо, після удару головою він почав відкривати очі. Він в свідомості. Ми його довезли до лікарні в Краматорську. Біля лікарні ми з Флешем сіли і видихнули. Пора повертатись назад.

Наступні дні були дуже важкими, поранених багато, а потрібно всіх знайти, знати, що з ними, перевірити документацію і правильно їх направити на наступний етап евакуації. Тоді медична служба та бойові медики працювали, як один злагоджений механізм, і з кожним днем цей механізм був сильнішим і сильнішим.

Два тижні з Флешем ми ще вивозили людей з стабілізаційних,  направляли до лікарень, та повертались в улюблений холодний, сирий підвал спати. Розуміючи, що лінія сунеться і скоро виїхати буде важко. Ніщо так не гріло душу, як два спальники зимою в Бахмуті. І побратими, які тебе оточують і кажуть, що все буде добре, ми виберемось всі живі й здорові. Напевно, ці слова і тримали багатьох на плаву.

В лютому 2023-го наказом командира військової частини мене було переведено на посаду фельдшера медичної служби. Було важко залишати хлопців самих, але я розуміла, що як фельдшер я зроблю більше корисної роботи, ніж бойовий медик, і зможу більше допомогти.

Медична служба 

Як у фельдшера медичного пункту у мене стало більше обов’язків, ніж було як у бойового медика: при потребі їхала на евакуації, але на війні не тільки поранені — ще є дуже багато людей, котрим потрібна допомога. Своєчасне виявлення хворих, стеження за їхнім станом здоров’я, супровід їх до різних медичних закладів і медичного пункту. Також надавали першу медичну допомогу при різних захворюваннях (від ГРВІ до серцевих).

Бахмутом наш шлях не закінчився. Наша наступна зупинка — сторона Серебрянського лісництва. До місця призначення ми мали подолати річку — Сіверський Донець. Коли під’їжджали до річки — побачили міст, який був зруйнований, а знизу виднілась понтонна переправа. Їхати по ній було водночас хвилююче і захопливо. Такий масштаб річки не кожного дня побачиш. Після чого мою увагу привернули два великих терикони: я була в захваті від того, що побачила. Можливо, для когось — це просто насип, що утворився після промислової діяльності. Але для мене і багатьох моїх побратимів — це був символ сили і стійкості. Для нас вони мали особливий сенс. Моментами аж подих перехоплювало. Мені підіймало настрій проїжджати повз них з піснею Володимира Івасюка "На швидких поїздах".

Новий напрямок зустрів нас втратами та розчаруванням. Але ми вже пройшли Бахмут і знали, як виглядає війна і чого можна від неї очікувати. Серебрянське лісництво для багатьох військових знане як «ліс чудес». Він переважно сосновий, але і лісом це вже не назвеш — ворог постійно спалює позиції, все у вогні, завалені дерева, нерозірвані снаряди. Колись мальовничий заповідник, місце для відпочинку та спокою, а зараз — знищений ліс, повний окопів, вирв та уламків, де замість туристів — військові та дрони, де кожен метр — ціна людського життя.

Війна несе не тільки негатив: за період служби я познайомилася з дуже крутими людьми. Тут ти бачиш всіх як на долоні, знаєш, кому можна довіряти, і знаєш, хто є хто. На війні я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який також залишив своє минуле життя і приїхав з Польщі, щоб захищати рідні землі. Люди, які мене оточували, стали не просто знайомими, вони стали рідними, і в цьому світі я не бачу себе без них. Нас поєднує дуже багато історій, які, на жаль, не кожен зрозуміє, тому вони тримаються в моїй голові і залишаються спогадами. Вдячна багатьом людям, котрі стали мені опорою, подавали мені руку допомоги, коли це було настільки важливо. 218-та назавжди в серці. Попри втрати ми не загубили себе і продовжили виконувати свою роботу далі. Поважаю всіх військових, хто зараз стоїть на захисті Батьківщини, вдячна кожному волонтеру — без вашої допомоги виконувати роботу було б набагато важче. І потрібно пам’ятати усіх тих, хто віддав найдорожче за те, щоб ми могли далі жити на українській землі. Низький уклін тим, хто тримає небо. Навіки в наших серцях і нашій пам’яті… Слава Україні!