Повстання, що змінили обличчя Європи. Рецензія на книжку Крістофера Кларка "Революційна весна"

"Ми стоїмо на переломному етапі в долі Європи", — застерігав прусський дипломат Йозеф фон Радовіц у лютому 1848 року. Він говорив про рік, упродовж якого революція з приголомшливою швидкістю поширилася Європою. У січні Сицилія вибухнула повстанням проти короля Фердинанда II. Шість тижнів потому повстання в Парижі повалило короля Луї-Філіппа. До березня полум’я революції охопило великі європейські міста на кшталт Мілана та Берліна. 

Революції 1848 року посідають дивне місце в європейській історіографії. Більшість істориків визнає їхню значущість як загальноєвропейську хвилю повстань. Водночас вони залишаються здебільшого прихованою присутністю в європейській свідомості, сприймаються радше не як "поворотний момент" за словами Радовіца, а як "поворотний момент, коли сучасна історія так і не здійснила повороту", як лаконічно зауважив англійський історик Джордж Маколей Тревельян.

"Революційна весна", блискуча нова праця Крістофера Кларка про революції, ставить під сумнів таке судження, прагнучи переосмислити наше розуміння 1848 року. Професор історії Кембриджського університету Кларк відкидає історіографічний консенсус про провал повстань, стверджуючи, що говорити про "успіх" і "поразку" означає не розуміти суті. Ми можемо, наполягає він, оцінювати повстання лише за їхнім впливом, і, на його думку, спадщина 1848 року є величезною. 

Кларк починає з докладного опису матеріального тла революції — "економічної нестабільності" величезних мас європейців, спустошених голодом і епідеміями, а також жадібності й аморальності роботодавців, землевласників і правителів. Однак революція не була лише наслідком невдоволення такими соціальними умовами. "Географія голоду", за висловом Кларка, не збігається з "географією революції". Повстання зумовлювали передусім політичні, а не економічні чи соціальні чинники.

Кларк вражаюче поєднує безліч ниток, з яких складається наратив, завдяки чому можна побачити події і в дрібних деталях, і в узагальненій, загальноєвропейській перспективі. Хоч революції в різних країнах і швидко слідували одна за одною, це не був випадок, коли одна ставала іскрою для наступної. Натомість усі повстання були породжені спільним комплексом соціальних і політичних умов, що охоплювали весь континент і були вкорінені, "в одному взаємопов'язаному економічному просторі, що розвивався в рамках споріднених культурних і політичних порядків".

Повстання спочатку були вражаюче успішними, принісши із собою нові парламенти, нові свободи та нові конституції. Проте вже за рік старий порядок почав відновлювати свої позиції, часто з великою жорстокістю, і багато з нещодавно здобутих політичних та соціальних свобод було скасовано. Мораль цієї історії, пише Кларк, полягає в тому, що революціонери не змогли вибудувати достатньо міцну міжнародну солідарність, здатну витримати "загрозу, яку становив контрреволюційний інтернаціонал".

Мабуть, найважливішою наскрізною темою "Революційної весни" є напружені відносини, а часто й відкрите протистояння між лібералами та радикалами. Це був період, коли значення як лібералізму, так і радикалізму ще формувалися, і 1848 рік відіграв важливу роль у їхньому чіткому розмежуванні.

Лібералами переважно були буржуазні письменники, мислителі й політики, які опинилися між "революцією та деспотизмом" і прагнули "знайти золоту середину" між привілеями та ієрархіями традиційного правлячого ладу й тим, що вони сприймали як авторитаризм і соціальний екстремізм радикалів, прикладом чого був терор якобінців під час Французької революції. Ліберали, за словами Кларка, "відкидали привілеї народження", водночас "відстоювали привілей багатства", вимагали "політичної рівності, не наполягаючи на соціальній рівності", проголошували "принцип народного суверенітету", але водночас "обмежували цей суверенітет, аби він не почав загрожувати свободі". Вони не були демократами, хоча й "прагнули говорити від імені народу", насправді під "народом" розуміли "невелику частку освічених чоловіків — платників податків". В кращому разі вони були "неохочими революціонерами".

Радикалізм був ще менш чітко визначений, це було поєднання принципів і філософських поглядів від утопізму до зародкового марксизму. Радикали насамперед зосереджувалися на тому, що згодом дістало назву "соціального питання", — дискусіях про те, як поліпшити жахливі умови життя робітничого класу та бідних, від яких поставали вимоги права на працю, мінімальної заробітної плати, контролю цін на товари першої необхідності тощо. Ліберали ж більше зосереджувалися на питаннях політичної свободи, таких, як розширення виборчих прав, свобода преси, рівність жінок, скасування рабства та емансипація євреїв.  Радикали, висуваючи соціальне питання на передній план дискусій, часто йшли набагато далі, ніж ліберали були готові йти в політичних питаннях, багато хто з них вимагав загального виборчого права, набагато більшої свободи преси та ширших форм демократії. Вони також значно рішучіше, ніж ліберали, були готові застосовувати силу й насильство для зміни політичного ландшафту.

Хоч Кларк і дає всебічну оцінку цих дискусій, його симпатії швидше на боці лібералів, ніж радикалів, що спричиняє тенденцію применшувати ту міру, в якій соціальний хаос, розв’язаний у 1848 році, затьмарив ліберальний настрій, який почав формуватися під впливом потреби захищати суспільство від "небезпечних класів". Песимізм, як зауважив британський історик Деніел Пік, "почав колонізувати лібералізм". У тій мірі, в якій політичні вимоги 1848 року зрештою були задоволені, це часто відбувалося радше всупереч, ніж завдяки лібералізму.

Проте все це ніяк не применшує значущості праці Кларка. Його попередня книга "Сновиди" нині вважається, мабуть, визначальною розповіддю про причини Першої світової війни. "Революційна весна", ймовірно, займе подібне місце у дискусіях про 1848 рік.