Поруч. Наталія Присяжнюк

Присвячую ці рядки кожному, хто хоча б раз збирав своє життя в одну валізу, і тим, хто попри все відмовився це робити.

Тим, хто сьогодні вчиться дихати серед руїн, і тим, хто став киснем для інших у найтемніші часи.

Жінкам, чоловікам, дітям та всім рідним на площах, чиє чекання вимірюється не днями, а шрамами на серці. Чоловікам, які змінюють військову форму на футбольну форму лише на годину, щоб знову відчути себе живими і кожному, хто в цю саму хвилину веде свій, бій за наше право просто бути, захищає нас і дає можливість писати цей текст.

Тим, хто входить у понівечені міста зі зціленням. Хто долає сотні кілометрів прифронтових доріг, щоб стати поруч із людиною в її найвищому розпачі. Тим, чиї руки дарують не лише допомогу, а й впевненість: ти не покинутий, ти є, ми бачимо твій біль.

Ця присвята тим, чиї голоси тепер звучать лише в нашій пам’яті. Хто пішов у тишу, залишивши нам світло, яке ми тепер несемо далі. Ви тепер тримаєте небо над нами, а ми стали вашим продовженням.

Цей текст  для тих, хто знає: надія не приходить сама. Вона народжується там, де одна людина стає поруч із іншою в її болі.

Ми наважилися любити цю землю, коли вона горить. Ми наважилися боротися за тих, кого в нас хочуть відібрати. І ця присвята кожному з двадцяти перших на квітневій площі Львова 2022, які тоді були незнайомими людьми а зараз стали такими близькими, і кожному з мільйонів, хто сьогодні продовжує цей шлях.

Ми є одне в одного. А отже, ми справимося.

Надія — це не відсутність болю, а присутність когось поруч у цьому болі.

Колись я прочитала фразу яку не пам'ятаю дослівно, але її суть закарбувалася: "Те, на що ти наважуєшся — те й отримаєш. Якщо маєш сміливість змінити життя, то воно обов’язково зміниться". У 2018 році гурт "Бумбокс" організував концерт на межі з вкраденою землею — на пропускному пункті "Каланчак". Мати рідна, як я хотіла туди поїхати! Я марила цим концертом, він здавався мені чимось неймовірним та знаковим. Тоді життя було розміреним, думки — іншими, а попереду, здавалося, стоїть невичерпний кошик можливостей та подій. Але тоді мені не вистачило сміливості, а можливо і бажання. Я шукала компанію, чекала підтримки від друзів, та ніхто не загорівся цією ідеєю. Я залишилася вдома кусати лікті й заздрити тим, хто наважився. Що заважало мені тоді? Мабуть, власний страх.

До чого це я? Сьогодні ситуація абсолютно зворотна. Коли я дивлюся на ту себе з 2018, я її майже не впізнаю. Зараз ти більше не чекаєш схвалення чи компанії. Ти більше не боїшся їхати під "шахеди", КАБи чи артилерійські обстріли. Страх нікуди не зник, але він перестав бути твоїм господарем — тепер це просто холодний розрахунок, як затягнутий пасок безпеки.

Ти часто їдеш сама, не знаючи нікого — знайомишся вже на місці, поглядом, коротким "привіт" чи спільною кавою з паперового стаканчика під звуки виходів. Ти не знаєш точного пункту призначення, не знаєш, чи буде де заночувати і що чекає за наступним поворотом розбитої дороги. Але всередині більше немає того мандражу, який колись заважав купити квиток на Каланчак. На зміну йому прийшов спокійний, майже залізний стрижень.

Це вже не просто сміливість. Це стан, коли твоя мета настільки переважає твій інстинкт самозбереження, що ти просто перестаєш зважувати "за" і "проти". Ти їдеш, бо знаєш: там чекають. Ти їдеш, бо твоя присутність там, де важко — це і є твоя відповідь цій війні. Це чітке, майже фізичне переконання: те, що ти робиш — життєво важливо. І якщо раніше тобі потрібен був хтось, щоб триматися за руку, то тепер ти сама стаєш тією рукою, за яку тримаються інші.

Я довго обирала, яку саме історію розповісти, адже за ці роки їх назбирався цілий вагон. Кожна з них — як відкрита рана, кожна вимагає бути почутою. Часу на рефлексію майже немає: усе несеться, наче потяг на швидкості 250 кілометрів за годину, і ти ледь встигаєш розгледіти картинки за вікном, як вони вже зникають у темряві. Але всередині цей вагон переповнений голосами.

Я перебирала в пам’яті обличчя матерів, чиї сини зникли безвісти. Хотіла написати про їхній тихий, нелюдський біль — про те, як вони живуть у застиглому часі, між надією та прірвою. Про те, як кожна секунда їхнього життя — це нескінченне вслухання в тишу телефону, як вони стикаються з байдужістю паперів, коли усе їхнє життя зведене до сухого статусу "зниклий". Я бачила ці переживання зблизька: як руки тремтять, коли вони показують фото свого хлопчика, і як в їхніх очах щоразу спалахує і гасне питання: "Ви нічого не чули про нього?". Це страшно — бачити, як люди вигорають зсередини від невідомості, яка гірша за будь-яку визначеність.

Я хотіла написати про те, як це — бути свідком такого горя, яке неможливо втішити словами. Як це — стояти поруч і розуміти, що твоя присутність — єдине, що ти можеш дати.

Але зрештою я зупинилася. Мабуть, тому, що ці історії ще не закінчені, вони ще болять у самому зеніті. А одна з картин закарбувалася в мені інакше — як спалах світла на фоні загального мороку. Це історія про звільнені міста, про неймовірну відвагу та людей, які несуть її в собі, наче внутрішнє світло, що не дає їм згаснути навіть тоді, коли навколо лише попіл.

Кінець жовтня. Сонячна та тепла Херсонщина. Ми їдемо в деокуповане село, яке постійно обстрілюють. Там немає живого місця, жодної вцілілої хати. На фоні —  постійне гупання, а крізь вікна бусика видно дим, що здіймається над горизонтом. У цей момент виринає згадка про прийом у самому Херсоні минулого року. Місто обстрілювали цілодобово. Коли ми під’їхали до стели з написом "Херсон", то вийшли сфотографуватися, і саме тоді почалося: гучні виходи артилерії. Ми швидко заскочили в бус і рушили до амбулаторії. Пам’ятаю, що навколо постійно гриміло, а я, наївна, думала: "Мабуть, це на другому поверсі хтось дверима сильно гупає". Насправді ж це були виходи наших і прильоти від ворога.

Мене тоді вразило, що в місті, яке розривають снаряди, такі доглянуті клумби. Квіти акуратно висаджені, щедро политі. Вони росли всупереч усьому. Так само і в цьому селі: попри руїни, біля будинків усе впорядковано, земля оброблена, поля засіяні. Хоча вже осінь, подекуди ще видніються незібрані кавуни та дині.

Прийом був плавним, без метушні. Багато людей виїхало, проте приїхали мешканці з сусідніх сіл. Індивідуальні консультації, розмови про окупацію, втрати, перші дні повномасштабної війни... Тривога, яка постійно присутня в місцевих: страх, що окупанти повернуться. Історії про біль втрати життя, житла та навіть дрібниць, окупанти виносили з будинків усе: від подушок до закруток. У перерві між консультаціями я виходила на вулицю подихати свіжим повітрям та підставити обличчя вже прохолодному осінньому сонцю.

Місцеві жителі були неймовірно вдячні за те, що ми приїхали. Приносили виноград, кавуни, дині — все, чим хата багата. Нам було соромно приймати цю подяку, адже для нас важливо просто бути корисними там, де ми можемо .

Здавалося, у такому місці все мало б завмерти, щоб не привертати зайвої уваги аби уникнути обстрілів. Але раптом крізь звичне гупання артилерії я почула звук, який тут ніяк не вкладався в голову  глухий удар м’яча об землю. На витоптаному полі, де від стадіону лишилася хіба назва, хлопці збиралися грати у футбол. Звичайна компанія чоловіків, маніжки, розминка... Просто мирна картинка, яка в цих руїнах виглядала абсолютно дивно.

Дехто з нашої команди одразу встав вздовж паркану. Нам стало цікаво. Було видно, що хлопці між собою відрізняються, але я не могла зрозуміти чим. Чи то поглядом, чи то виглядом... Було дивне відчуття, наче розминаючись, ці люди оживають. Вік — від двадцяти до сорока  плюс. На фоні бахкання цей шматочок мирного життя виглядав химерно. Команди одягали маніжки, а ми робили ставки, хто переможе. Я зловила себе на думці, що зовсім випала з футболу. А колись він був цілим життям: матчі збірної, українська і англійська прем'єр-ліги... Зараз футбол перестав бути цінністю. Він об'єднує, але мене чомусь більше не цікавить.

Біля нас стояв чоловік років шістдесяти. Він придивлявся до нас, а ми до нього. Я запитала: 

— А чи не підкажете, хто це грає? Місцева команда? —  він перевів на мене м'який погляд із гіркотою і сказав: 

— Це військові і наші місцеві. Вони тут кожного тижня збираються.

— Така собі колективна терапія, — додала я. — В ненормальній ситуації нормально продовжувати жити. 

— Ненормальності тут вистачає, — сумно промовив він. — Ми досі чуємо відголоски окупації. От всі кажуть: чого ви тут сидите під обстрілами, чого не поїдете? А як їм пояснити, що я тут жив все життя? Я цю хату будував тридцять років, кожну копійку відкладав, сам своїми руками зводив. А зараз що — помістити все в одну валізу і "до побачення"? Куди мені податися, хто мене там чекає?

— Ви кажете не просто про стіни, — відповідала я. — Ви кажете про тридцять років свого життя, про кожну цеглину. Вимагати від вас помістити це в одну валізу — це майже те саме, що вимагати відмовитися від самого себе.

— Точно! — вигукнув чоловік. — Вони не розуміють, що ми пройшли окупацію, а це страшніше, ніж будь-яка артилерія. Бо від обстрілу можна сховатися в підвал, а від них — нікуди. Ти живеш у постійній, тягучій напрузі, не знаючи, що наступної хвилини їм стукне в голову.

Знаєте, як кидало в мандраж, коли посеред ночі дзвонять сусіди й пошепки, щоб стіни не почули, кажуть: "На нашій вулиці шмон?". У цей момент серце десь у горлі б’ється. І ти в темряві, тремтячими пальцями, починаєш видаляти все з телефону: контакти, фотографії, програми, повідомлення від дітей з вільної землі. Чистиш історію свого життя, бо за одне слово чи жовто-блакитну картинку можна не дожити до ранку. І сидиш, слухаєш, як вони ходять і думаєш: заберуть вони сьогодні тільки твою машину й подушки, чи саме твоє життя?

Він замовк, дивлячись кудись повз поле. Розповідав про бурятів, які роз’їжджали селом на вкрадених автівках, тримаючи всіх у заціпенінні. Розповідав про катівні, про які всі знали, але боялися навіть думати. Про людей, яких забрали на підвал, через те що вони воювали в АТО в чотирнадцятому році, і чиї кістки знаходили вже після деокупації в посадках і іноді лише по ДНК і впізнавали.

Згадав і голову сільради. Каже, той пройшов через "підвал", через тортури, його ламали, щоб пішов на співпрацю, але він не здався. Повернувся до своїх сивий, прозорий, але з прямим хребтом. Коли він уперше після звільнення вийшов на вулицю, люди просто стояли й плакали, бо його стійкість була нашою надією.

— Зараз... зараз принаймні дихати можна, — чоловік нарешті глянув на мене, і в його очах було щось таке, що не потребувало пояснень. — Хоч і бахкає щодня, хоч і прилітає. Але це — наш грім, наші виходи. Тоді ми дихали через раз. Наче кисень був платним, і за кожен вдих треба було розплачуватися страхом.

Розмову перервали радісні крики. Команда військових забила гол. Вони обіймалися, а в цю секунду десь далеко пролунав потужний вибух. Чоловік продовжував: 

— Пам'ятаю день деокупації, — він раптом замовк, і я побачила, як його погляд став скляним, ніби він знову стояв на тій дорозі. — Як заїхав перший БТР. Ми спершу пригнулися, за звичкою, а потім побачили — на ньому немає тих проклятих "зеток". А потім — синьо-жовтий прапор. Один, другий…

Голос його затремтів, а на очі, які щойно здавалися сухими й випаленими, виступили сльози.

— Ми їх обіймати почали, — продовжував він, ковтаючи клубок у горлі. — Люди вибігали з підвалів,  виносили останню банку закрутки, якісь яблука, все, що мали. Хлопці-військові сміялися і плакали разом з нами. Командир їхній, пам’ятаю, на нас кричав: "Люди, ховайтесь, дурні, по нас зараз влуплять, вони ж бачать скупчення!". А нам було байдуже. Хіба можна боятися, коли ти вперше за десять місяців бачиш своїх? Ми тоді вперше почали дихати на повні легені. Здавалося, повітря в селі стало іншим, солодким.

Він тяжко зітхнув і потер долоні, наче намагався зігрітися.

— Але оці "шмони"... воно досі сидить десь під шкірою. Це як хвороба, яку не вилікуєш таблеткою. Кожен звук машини вночі, кожне випадкове рипіння хвіртки — і в тебе всередині все обривається. Рука на автоматі шукає телефон, щоб видалити "зайве", хоча видаляти вже давно нічого. Тіло пам’ятає той момент, коли ти ніхто, коли твоє життя залежить від настрою п’яного бурята з автоматом. Думаєте, воно колись мине? Оцей страх, що в двері можуть постукати прикладом знову?

Він подивився на мене так, ніби я знала відповідь. Але я мовчала. Бо знала лише одне: ці рани не гояться швидко. Вони просто затягуються тонкою плівкою, під якою все одно пульсує пам’ять про ту ніч, коли ти дихав через раз.

Свисток зафіксував кінець матчу. Гравці, втомлені й усміхнені, тиснули один одному руки. Військові вантажилися в пікапи, місцеві розходилися по своїх понівечених, але рідних хатах. Ми ще деякий час стояли біля паркану, дивлячись на порожнє поле. Кожен думав про своє. Я дивилася на витоптану траву і думала про те, як тонко пролягає межа між життям і смертю, між футболом і війною.

А потім був потяг. Я лежала на верхній полиці, вдивляючись у темряву за вікном. Тіло гойдалося в такт руху коліс, і в цій дорожній тиші мене "прошило" спогадом. Я згадала березень 2022 неприродно дивні вулиці Львова. Саме тоді ми виходили на перші акції. Нас було зовсім мало — заледве двадцять людей. Ми стояли на площах із плакатами "Деблокувати Маріуполь". Я пам'ятаю цей холод всередині: ти кричиш гасла вулиці, люди на тебе дивляться з осторогою та жалістю. Тоді це здавалося безумством виходити такою маленькою купкою, коли весь світ здригався від жаху. Але саме тоді, мабуть, і народилася та сміливість, якої мені не вистачило у 2018-му. Вже було байдуже, чи є компанія, бо тут йшлося про життя. Ти просто йшла, бо не могла інакше.

Сьогодні, за кілька днів після Херсонщини, я знову стою на площі. Акція "Free Mariupol Defenders". Але тепер нас сотні. Я дивлюся на жінок  мам, сестер, дружин. Хтось із них четвертий рік чекає бодай звістки "живий", а хтось чекає вже не людину, а повернення тіла. Чекає можливості востаннє покласти руку на труну і знати, що рідна душа нарешті вдома, що вона більше не в невідомості.

І я розумію: ми продовжуємо ту саму боротьбу, яку почали на  вулицях Львова. Вона не зупинялася ні на хвилину, просто змінила масштаб і географію. Це одна велика історія про те, як ціла нація вчиться дихати заново — легенями, що обпечені порохом, але вільні. Боротьба — це не лише лінія фронту на карті. Це ці жінки на площах, чия витримка міцніша за бетон. Це той сивий голова сільради, якого не зламали підвали. Це хлопці, що ганяють м’яча під акомпанемент вибухів, відвойовуючи у війни своє право на радість.

Ми продовжуємо битися за право бути собою на своїй землі. І в цій битві ми — не жертви. Світ може дивитися на нас зі співчуттям, але ми не просимо жалю. Ми — ті, хто обрав опір. росія може намагатися стерти наші міста з лиця землі, засипати нас ракетами чи залякати темрявою, але вони програють головне: вони не можуть вбити нашу волю до життя. Попри все, що вони роблять, ми живі як ніколи. Наша життєдайність сьогодні — це найвищий акт протесту. Кожна засіяна нива, кожна медична місія, кожен вихід на площу — це доказ того, що нас неможливо зламати.

Надія — це не про те, що завтра все магічно закінчиться. Це ілюзія. Справжня надія — це знання, що сьогодні ми не одні. Що ми наважилися виходити, коли нас було всього двадцятеро, і не зневірилися, коли нас стали сотні тисяч. Ми стали скелею один для одного.

Те, на що ти наважуєшся — те й отримаєш. Ми наважилися на вірність своїм до самого кінця. І ми обов’язково отримаємо свою свободу. Навіть якщо шлях до неї пролягає через понівечені села, верхні полиці нічних потягів та площі, повні німого, розривного чекання. Бо ми вже не боїмося. Ми просто знаємо, що це життєво важливо  бути поруч.

Я не знаю, як усе складеться далі, але знаю точно: росія не зупиниться. Вона й надалі намагатиметься стерти нас із лиця землі, перетворити наші міста на попіл, а наші імена — на тишу. Але вони запізнилися. Вони не врахували одного: ми вже переступили межу свого страху.

Ми більше не жертви, які чекають на вирок, ми — сила, що сама пише свою історію. І поки ми тримаємо одне одного, поки виходимо на площі й їдемо в розбиті села, ми залишаємося непереможними. Вони можуть руйнувати стіни, але їм ніколи не дістати до того внутрішнього світла, яке ми несемо в собі. Ми дихаємо на повні легені наперекір усьому. Ми стоїмо. Ми є. І в цьому нашому "є" — їхня остаточна поразка.