Почаїв. “Здесь русский дух, здєсь Русью пахнет!”. Золота галицька провінція
10:20, 5 липня 2021
Я дуже давно не був в Почаєві. З 80–тих років минулого століття. Зовсім юним студентом приїхав у гості до однокурсника в Броди. Він і запропонував навідатись у Почаївську Лавру
І відтоді мав дуже двояке враження від побаченого. Ясна річ, в атеїстичному совку віра була під жорстким контролем і світське (читай комуністичне) брало гору на кожному кроці. Але релігійність українців, народжених на Західній Україні, на щастя, не була викорінена.
Тоді Лавра в Почаєві була заповнена прочанами вщерть. Жебраки та юродиві на дорозі в Лавру, бородаті ченці і священики в чорних ризах, жінки у щільно зав’язаних хустках і довжелезних темних спідницях, урочиста відправа... Усе це вражало інакшістю і позачасовістю. А ще мене переслідував стійкий запах квашеної капусти...
Щойно я зайшов в Успенський собор, як на мене кинувся якийсь чолов’яга з бородою до колін і божевільними очима, що палили вогнем з–під колючих брів.
– Ізиді, сатана! Уйді із храма! – зашипів він мені в лице. Я мало не вкляк. Де він на мені сатану побачив? Я був скромно одягнений, в джинсах самбірської швейної фабрики, щоправда з фотоапаратом на грудях. Щось пробував заперечувати, але коли він почув українську мову, то чоловіка наче трясця взяла – почав мене виштовхувати з церкви. Я навіть не встиг розгледіти місце, де ступала нога Богородиці... Так і покинув святиню.
Цього разу їхав в Почаїв з особливим зацікавленням – кортіло дізнатись, що змінилося в Лаврі, чим живе місто? І ось – стою навпроти Свято–Успенської Почаївської Лаври. І, як і колись, вражений красою архітектурного комплексу. Він величезний, справжнє місто в місті, але надзвичайно легкий, майже невагомий на вигляд. Простую широкою алеєю до входу в Лавру. Вздовж дороги, як і колись, сидять жебраки.
– Вот сматрі – ета амєріканєц. Амєріканци нікагда нє жертвуют, ета толька рускіє...
Мене знову прийняли за когось іншого. Чи тому, що я знову був у джинсах (турецьких) і з фотоапаратом в руці? Ну, добре, що хоч не сатана...
Піднявся на пляц перед Успенським собором і раптом наче цофнувся на десятиліття назад – мене знову вразила чудовезна довколішня панорама і велич храму. Він мені чомусь нагадує білого лебедя, що ширяє у блакитному небі України.
Зайшов у храм. Ні, не так – він просто поглинув мене: величний, містичний, таємничий, урочистий, просторий і намолений. Зі стін та ікон на мене дивились тьмаві лики святих, у пругах скісного проміння золотом спалахували кіоти та ризи ікон. Людей майже не було. Поблизу вівтаря якась бабусі читала требник і їла булку. Біля огородженого місця, де на скелі залишила слід Богородиця, кілька пань, замотаних у хустини, слухали жінку, що розповідала про святість цього місця. Її українська була дуже правильною, трохи штучною – як у київських дикторів. А неподалік храмом снувала групка американців, яким доста справною англійською провадив екскурсію тутешній чернець.
Помолившись, вийшов на сонце і мало не застряг серед гурту поважних польських ґаздів. Їх чічероне розповідав, що цей храм ніколи не був католицьким, а лише православним. Я усміхнувся - католицьким він ніколи не був, а от греко–католицьким...
Ще у 1713–му році монастир перейшов до греко-католицького валиліянського ордену. За цей час у 1782–му році за проектом Ґотфріда Ґофмана і був збудований величний бароковий Успенський собор та братський корпус, а в 1779–му році ікону Почаївської Божої Матері, визнану чудотворною в усьому католицькому світі, короновано золотими діадемами від Римського папи Климента ХIY. Розписи у храмі виконав у 1807-му році знаменитий львівський маляр Лука Долинський... Зрештою, полякам про це не конче знати. А от українцям – не завадило б.
У 30-х роках ХІХ–го століття на волинські землі прийшла Росія. Відтак монастир став православною Лаврою. За царя монастирський комплекс розбудувався: зведено архирейський будинок, 65–метрову дзвіницю і надбрамний корпус. Цікавим зразком російського модерну став Троїцький храм, зведений у 1912–му році. Щоправда він дуже дисонує із будівлями, зведеними в стилі українського бароко. Наче біля козацької церкви виріс псковський теремок.
Уже в новий час (2010–13 роки) збудовано величезний Преображенський храм, довжиною 66, шириною 52 і висотою 70 метрів! Він перевищив Успенський собор і назавжди змінив сильветку Почаївської Лаври.
Скориставшись можливістю, зайшов у новозбудований храм. Тут ще провадяться оздоблювальні роботи. Але очі вже сліпнуть від яскравих кольорів мозаїки. Вівтар майже готовий, обрамлений вигадливою різьбою, його уже почали золотити. Тут усе надто велике, яскраве і багате.
У низинці за храмом – автостоянка. Тут теж будують щось схоже на капличку. На стоянці туристичні автобуси. Лавра готова до прийому великої кількості прочан і туристів – є трапезні, хостел, туалети. Усе сучасне, нове і чисте. Вивітрився запах квашеної капусти. Величезне господарство задбане і добре орґанізоване. Таке враження, що це не Лавра в Почаєві, а Почаїв біля Лаври. У місті є кілька досить великих готелів, багато релігійних крамниць, на кожному перехресті капличка або розп’яття, на вулицях часто можна зустріти ченців, семінаристів, священиків і прочанок в хустинах і довгих спідницях.
Коли полишав Лавру, до брами підійшла велика група польських туристок. Їм видали хустки і спідниці. Дівчата позамотувались в них і весело позували перед фотокамерами. Я пригадав, як мене колись виганяли з Лаври... Світ змінився і Лавра теж – тут із охотою приймають туристів-іновірців. Лиш одне залишилось незмінним – як писав Пушкін: “Тут руссий дух, тут Русью пахнет”. Навіть якщо вивітрився запах квашеної капусти.
