Підгірне, що пам’ятає самого Хмельницького. Золота галицька провінція

...Заспаний ранок постукав сонячним промінчиком у шибку. Вставай, сплюху! Небо виставило на виднокраї перини в рожевих обшивках – сушитися. Значить, нині буде тепло. Ще буде.

У перехожих пара з рота, ще голови втягнуті у плечі. Але сонячний промінчик за шибкою усміхається мені і ледь помітно ворушить губами обіцяючи – буде тепло, ще буде тепло, тепло...

І я йому вірю. Повірте й ви. Осінь ще лагідна. Осінь тепла, як мамина долоня.

Послухався таки бадьорого осіннього ранку, нашвидкуруч поснідав і чкурнув за поріг.

З друзями дісталися Верхньої Білки і рушили до Підгірного. Йдемо навідати козацького дуба, який посадив, за переказами, Богдан Хмельницький.

Я скептик і не дуже вірю, що гетьман в поході мав час і натхнення садити дуби. Чогось так думаю. Радше, козацьке військо зупинялось десь неподалік і селяни «приписали» безіменний дубовий гайок Хмельницькому. Але в усякому разі вартує глянути на старезного дуба, якому, щонайменше, чотириста літ. Ви колись жили кілька століть? Так отож.

Дорога легка – через розлогі поля, майже рівна. Очі тішать довколишні краєвиди: величезна долина, обрамлена синіми пасмами пагорбів, а в найбільш мальовничих місцях – розсипи сільських хаток, що гуртуються довкруж церков та костелів. А перлиною на цій уявній короні красувався Високий замок з телевежою, що тоненькою голкою шкрябав піднебіння неба. Уявляю, наскільки вражаюче виглядав цей пейзаж часів гетьмана Богдана – зі справжнім замком на високій скелі!

Але й без замку очі тішать притихлі осінні пейзажі. Дихається легко і бадьоро.

Шурх–шурх, шурх–шурх. Слова осені м’які, запашні, схожі на жовте листя під ногами. А,може, вони і є тими словами. Я не розумію цієї мови, але розумію мову фарб. Розмай кольорів, буяння барв, самотність неба, спокій і тиша в перелісках, яку порушують лиш самовбивчі польоти кленового листя, що шугає вправним планеристом поміж охололими стовбурами.

Мені бракує слів, але не бракує барв і листя. Вони замінюють все. Шурх–шурх, шурх–шурх – я розмовляю з осінню. Чи вона зі мною. Мені однаково, бо добре.

Раніше співали пташки, а тепер лиш це шурхання. Така в нас розмова з осінню. Скоро все зміниться. Коли люди почнуть розпалювати аутодафе для осені на купах змореного листя. А по тому прийде сніг. І свята.

Але наразі над небокраєм нечуле до холоду сонце, а під ногами – пружний сільський путівець. Він провадить поміж великими парцелами зораної землі. Вона пахне, наче немовля…

Путівець полого і лагідно підносить нас над рівниною, і в якійсь точці ми зупиняємось, вражені довколишніми краєвидами. Вони наче давнє гуцульське намисто – зґарда, нанизались на нитку небокраю, від краси затерпає серце. Ілько взяв з собою підзорну трубу і кожен закуток можна розгледіти в деталях.

Ще кількасот метрів і ми на місці. На узвишші за цвинтарем видко кілька старезних дубів – розлогих, із широчезними кронами. А найдавніший, той що Хмельницького пам’ятає, із зламаним стовбуром. Видко якусь страшну бурю довелось пережити старому. Але дуб живий і міцний. Порепана кора, як зморшки на обличчі, потужні руки-гілляки – велич і краса. Не менш гарні його побратими, хоч і дещо молодші, але теж браві козаки: чубаті і рукаті.

Цілком ймовірно, що тут зупинявся Хмельницький. Бо місцина дуже зручна – ворога можна побачити довкруж за 20 кілометрів. І місто близько. Я уявив, як гарцювали верхи козаки у промінні призахідного сонця, пахло кулішем, самосадом і кіньми…

Історія в таких місцях оживає. Шкода, що так мало людей її знає і може побачити. А нам це вдалося.