Перина. Галина Пагутяк

Перина, якщо хтось не знає, — це великий прямокутний мішок, напханий пір’ям чи пухом. Дуже теплий. Можна спати на ньому, а можна ним вкриватися. Дорога річ, колись мрія кожної галицької панни на виданні. На весіллях співають досі пісню: "Мамо і тату, я ваша дитина, мені ся належить пухова перина". Тепер, звісно, дівчата виходять заміж по-іншому — квартира, дім, авто, а сільська пісня — це про минулі часи, хоч і не такі вже далекі. Не кожна дівчина отримувала перину в придане, але без двох подушок із пір’я вважалася геть бідною. Подушки і пару простирадл були обов’язковими. 

Так, дівчина з роду дрогобицьких передміщан Модрицьких у середині ХІХ століття виходила заміж, маючи за собою трохи ґрунту, корову, дві подушки, два простирадла та ще скриню з одежею. Але не перину, хоч родина була досить заможною, якщо могла укласти письмову шлюбну угоду. У містах перину замовляли євреям, вона обходилася дешевше, коли було своє гусяче пір’я. Для перини потрібно було пір’я в середньому з 60 гусей. Спершу їх треба виростити, влітку обскубти (живих), а це вам не вівці. Гуси так легко не даються в руки, вони досить агресивні птахи, та й виростити їх недешево. А ще їм потрібна водойма, куди вони самі йдуть вранці й повертаються ввечері.

Потім те пір’я треба було відділити від стрижнів, добре просушити десь на стрихугорище, а тоді ще купити спеціальну тканину для напірника — дуже цупку, щоб не вилазив пух. Її називали "всип".

У мене вдома кілька років тримали гусей, небагато, і я бачила весь той процес. Особливо цікаво було спостерігати за "піродрайкою". Це коли пізно восени чи взимку до хати сходилися сусіди і обдирали пір’я зі стрижнів. Така собі невеличка толока, що мені, дитині, видавалося кумедним. Я сиділа на п’єцупіч й спостерігала, як по хаті літав пух, наче сніг, і всі були ним вкриті. І слухала всілякі цікаві історії. Мене ніколи не проганяли, бо розуміли, що хай я замала, аби дерти пір’я, але запам’ятаю, як це робиться. В горлі дерло, але я не вступалася. Мене досі вражає, наскільки сільські жінки були делікатні — вони не пліткували при мені, й від них я не лише набралася знань по сільській демонології, а й добірної живої мови, присмаченої жартами. Правда, вони не співали, бо були ровесниці моєї бабці, а таким пасувало співати лише в церковному хорі чи колядувати за столом.

У нас було три чи дві перини, величезні подушки, на яких могло спочивати відразу дві голови, і чомусь одна маленька (ясік), певно для дитини в колисці. Вона мені ніколи не перепадала, батьки брали її до свого ліжка. Ця перина не була надто зручною, бо пір’я часом збивалося на один бік, і щоразу треба було поправляти. Взимку вранці я одягалася до школи просто під периною, так було холодно. Були у нас і радянські ковдри на ваті, дуже важкі, не до порівняння з периною. Пішла така мода, і дівчатам купували в придане вже ковдри. У 80-ті з’явилися майстерні, де шили ковдри з овечої вовни. Люди приносили вовну з дому, бо дехто тримав овець.

Кілька разів на рік, коли було сонце, ми з мамою витягували перини і подушки надвір, щоб просушити і вбити кліщів, якщо вони там були, а ввечері заносили назад. То була нелегка праця, бо перини були важкуваті, і пір’я перекочувалось із боку на бік. Перини і подушки служили родині кілька десятків років. Іноді їх пересипали у новий напірник. Це пір’я ніколи не псувалося. І тепер при бажанні можна його почистити в спеціальних чистках, без жодної хімії. У деяких селах є пункти, де це роблять, приїжджаючи раз на тиждень. І в місті також. Хоча тепер віддають перевагу штучним і синтетичним наповнювачам.

Моя родичка, яку вивезли до Німеччини, розповідала, що у бауерафермер, де вона працювала, не опалювали взимку кімнати. Всі спали під перинами і не мерзли. Ще й при відчиненій кватирці.

З цікавості я погуглила, чи продаються десь перини. Уявіть собі, продаються. Імпортного виробництва. І коштують вони до 30 тисяч гривень, залежно від наповнювача — качиного, гусячого, чи навіть лебединого пір’я. Під перинами з лебединим пухом спали князі й княгині ще за Русі.

Зважаючи на те, як через блекаути українці замерзають у своїх помешканнях, варто повернутися до традиційних українських перин, бо вони справді рятують від холоду. Хоч не всіх. Є така жартівлива українська пісня: "Чи ж я тому винна, що перина зимна? Яку мама мали, таку мені дали".