Остання реліквія. Галина Пагутяк

Після Другої світової війни енкаведисти знову вторглися в Галичину і розпочали кривавий терор. Можливо, власниця і заодно майстриня вишиванки вдягнула її на Великдень до церкви, або хтось доніс, але досить того, що її перестрів хтось зі служак режиму і завів розмову, щоб вона продала сорочку. Дівчина відмовилася. Звісно, якби довелося обміняти цю коштовну для неї річ на життя брата чи нареченого, то вона б це зробила не вагаючись. Але нареченого вона не мала, брата також, а позаяк мешкала в містечку, а не в селі, то й розкуркулити її родину не могли. У цій сорочці вона мріяла піти колись до шлюбу. То було її віноподарунок при укладанні шлюбу, плату за наречену. Спершу це була єдина причина. А потім втрутився гнів.

"Не хочеш продати — ми й так заберемо", — пригрозили їй енкаведисти. Перший раз вони ледь не знайшли, але завадили нагальні справи. Тоді дівчина загорнула вишиванку у мішок, і закопала там, де їй не загрожувала вогкість. Енкаведисти прийшли знову. Допитувати, залякували, шукали. Вони шукали дівочу сорочку так, як шукали зерно під час Голодомору, як шукали криївки УПА. Сподівалися відчитати поміж вишитих руж маніфест українських націоналістів. Хату перевернули догори дном, протикали подвір’я штиками, але клятої вишиванки так і не знайшли. Власниця заперечувала взагалі її існування. І навіть батьки не знали де вона сховала найціннішу для неї річ. Поступово в душі дівчини наростав спротив. Вона ладна була померти, але не віддати вишиванку, хоч залякані рідні просили її поступитися. Хай краще зогниє, ніж дістанеться ворогові. Я знаю, що чимало людей спалювали тоді українські книги, стрілецькі мундири, родинні архіви, світлини, щоб не загриміти до Сибіру, тому стійкість дівчини зі Судової Вишні так вражає.

Стійкість — це ознака гідности й чести. Для цієї дівчини втрата вишиванки рівноцінна втраті чести. Вона не могла уявити свій, створений із любов’ю шедевр, на брудному тілі жони якогось партійного високого чину. Зі звичайної дівчини, яка хотіла гарно вдягатися, щоб заздрили подруги, вона перетворилася на войовницю, і передала незламність своїй доньці.

Давайте замислимося, чому так легко зрікаються автентичності теперішні українці. Вони готові спалити прадідівську церкву, аби побудувати нову під золотою бляхою, викинути на смітник старе вишиття чи перетворити його на ганчір’я, а продати за долари ікону з власного дому — то без вагань. Скільки старих вишиванок зараз продають, а потім покупці ріжуть їх на шматки, щоб прикрасити дизайнерську одіж, чи переробляють під себе, і щиро обурюються, коли їм кажуть, що це злочин, а не "дати речі нове життя". Нове життя — це реставрація, і якщо нема кому зберігати цю річ — то її місце в музеї. А для себе можна створити репліку.

Сорочка моєї мами, яку вона вишила у 1946 році, довго мандрувала по селі від хати до хати — люди копіювали узір, і врешті мені ледве вдалося її повернути, щоб зберігалася навічно в родині. Я жодного разу не вдягала її, щоб не пошкодити. І вже точно нікому не буду позичати, бо можуть зіпсувати чи не віддати.

Так ми повинні ставитися до свого спадку. Він не для продажу, він для передачі наступним поколінням нашого роду. Свого часу, коли я працювала в краєзнавчому музеї, ми їздили в експедиції, і фактично за безцінь купували в селян предмети побуту і старий одяг. Однак ці люди не були наївні — вони віддавали все, крім реліквій — образів, шлюбного одягу, весільних рушників. Наївність полягала в тому, що наступне покоління могло виявитися не готовим до збереження реліквій, і позбутися їх — викинути, спалити, продати. Все залежить від виховання в родині. Що ж, принаймні, всі ці речі, якщо можна взагалі їх назвати речами, були з ними до останньої миті життя.

Постскриптум. У тій же Судовій Вишні старовинна дерев’яна церква оббита ледь не цілком золотою бляхою, разить очі блиском. Не краще виглядає доведена до абсурду реставрація місцевого костелу, де шляхта староства Вишенського збиралася на сеймики, і де Ян Щасний Гербурт виголосив у 1613 році знамениту промову "Розмисел про народ руський". Він поставив перед живими і ще ненародженими українцями риторичне питання: "Чи може бути, щоб в Русі та не було Русі?" Не може і не повинно. Так ця, вишита червоними і синіми ружами сорочка промовила б, якби могла говорити. За неї скаже слово онука власниці, яка помістила сімейну реліквію в музеї, що створила сама.