Відповідальність історика та інтелектуала. Тоні Джадт і його ХХ століття

Тоні Джадт веде нас своєю біографією — від дитинства у Лондоні до наукової кар’єри у Франції та США. Кожен етап свого життя він осмислює крізь призму ідей та суспільних явищ, що були притаманні тому чи іншому періоду.

ХХ століття для Джадта — це століття домінування ідей над політикою, культурою та суспільством.  Ідеї — ось що визначало життя Європи та Америки від розповсюдження "Маніфесту комуністичної партії" Карла Маркса до появи концепції "держави загального добробуту". Окрім історії ідей, Джадт також детально та критично зупиняється на власній, доволі складній, ідентичності, яка тривалий час впливала на його сприйняття світу.

Тоні Джадт — британський єврей. По батьку його нащадки — євреї з Російської імперії (Петербург, Вільнюс), по матері — з Молдови (теж Російська імперія). Його походження мало на нього значний вплив. Попри те, що його сім’я не була ортодоксальною, а світськими євреями, своє походження Джадт відчував: через розмови про родичів та Голокост вдома, та через антисемітські жарти у лондонській школі. Джадт зазначав, що англійцем він став саме у школі. Про свої дитячі та шкільні роки Джадт багато роздумує в контексті саме своєї єврейської ідентичності. Тож не дивно, що приблизно третина книги так чи інакше стосується "Єврейського питання".

У 1960-х роках Джадт захопився соціалізмом та сіонізмом одночасно. Поєднуючи в своїй голові ці ідеї, він поїхав будувати новий Ізраїль до одного з сільських кібуців, саме напередодні "Шестиденної війни". За два роки уявні фантазії "американського єврея" про ідеальний Ізраїль розбилися. Тож Джадт багато розповідає про те, що нова єврейська держава — це не уявний соціалістично-селянський рай, як його собі уявляли європейські євреї, а доволі жорстка, місцями жорстока держава зі своїми історичними травмами та соціальними несправедливостями. Це розчарування Джадт пронесе до кінця життя, роздумуючи над тим, як Голокост, образ жертви та дуже різні досвіди європейських та американських євреїв вплинули на новий Ізраїль.

Окремою великою темою, яку піднімає Джадт — це тема відповідальності публічних істориків та інтелектуалів ХХ століття. Українським читачам це особливо цікаво в контексті становища України в 1930-х роках і під час Другої світової війни. Пам'ятаєте західних діячів, які знали про Голодомор, але мовчали? Всі ці американські журналісти, європейські дипломати, науковці, історики та письменники — "друзі комунізму". Тоні Джадт говорить, що більшість подібних діячів потрапили в пастку політичної амбівалентності "або-або".

З одного боку, ці люди чудово усвідомлювали злочини колективізації, сталінський тоталітаризм та масштаби Голодомору. З іншого — СРСР уявлявся, як потенційний союзник європейських соціал-демократій, така собі противага наростаючому фашизму і нацизму. Таким чином ці діячі потрапили у хибну вилку "критикуєш СРСР — допомагаєш Гітлеру". Тому більшість обирали варіант мовчати — до кращих часів, поки загроза для американсько-європейської демократії від правих рухів не зникне.

Бути розумним і мати сміливість говорити правду — це не одне й те ж. Джадт добре "просіює" деяких французьких та американських істориків, що виявилися неспроможними подолати власні ідеологічні переконання в часи, коли це було необхідно.

Ще одна цікава теза — це релігійність комунізму. Вона далеко не нова, але Джадт добре розкладає на полички, чому комунізм спрацював в економічно відсталій, але містично-православній Російській імперії, в той же час виявився провальним в протестантських країнах на кшталт Великої Британії, Нідерландів чи Скандинавських країн.

Комунізм, за Джадтом, має всі ознаки релігії, тому виявився більш придатним для людей, що звикли до ритуальних дій — багатолюдні маніфестації, символічні відзнаки, чітка ієрархія, ритуальні свята, лозунги, доведені до рівня заклинань та інше. Захоплення західних діячів у 1930-х роках комунізмом — це теж віра в світле майбутнє, яка не потребувала раціональних доказів злочинів сталінізму. Все одно ці злочини мали бути лише необхідним кроком до настання великої мети. Бернард Шоу, Ліон Фейхтвангер, Ромен Ролан, "Кебриджська п’ятірка"мережі радянських шпигунів у Великій Британії, завербованих у 30-х роках XX сторіччя під час навчання в Кембриджському університеті — всі вони знали про злочини, але віра в комунізм — нераціональна, вона релігійна і некритична. Лише Андре Жід, за словами Джадта, зміг знайти в собі інтелектуальну силу чесно і вчасно зізнатися в своїх помилках і порвати з комунізмом. 

Джадт зі Снайдером багато роздумують про різні проєкти Європи, і не бояться говорити про проєкти комуністичної чи нацистської Європи, що цілком могли статися. У цій книзі немає табуйованих тем. Джадт може впевнено сказати, що фашизм — це красиво та естетично для багатьох, що Війна судного дня — окупаційна, а нацисти, окрім іншого, пропонували ідею сильної Європи, в якій місце знайдеться багатьом західним країнам. Сміливість говорити чесно — одна з однак цієї розмови. 

Тоні Джадт пройшов у своєму інтелектуальному розвитку від марксиста і соціаліста, основною темою досліджень якого є ліві рухи Франції, до демократа, що побачив величезне значення для Європи у регіоні, який майже завжди був чимось неозначеним "між Берліном і Москвою".

Тут Джадт і Снайдер знайшли один одного — розмова двох "східноєвропейців" апріорі мала статися. Мені резонувала думка про те, що Захід не вважає за потрібним вивчати досвід Польщі, Чехії чи України, а дарма: такі люди як Вацлав Гавел чи Адам Міхнік мали те, що не мав жоден інтелектуал Франції чи США: досвід комунізму тривалістю у все життя. Без досвіду таких людей, як наші Левко Лук’яненко чи В’ячеслав Чорновіл всі розмови про комунізм на Заході — не більше ніж пустопорожнє теоретизування. Щеплення для Заходу від "лівої" диктатури лежить у трикутнику "Прага-Варшава-Київ", але лише одиниці істориків та політиків готові були це визнати протягом тривалого часу.

Джадт критикує стан європейської та американської історичної науки у 1960-1980-х роках. Політика провини "білої людини", просіювання умовних Французької революції чи Громадянської війни в США крізь новомодні гендерні чи міжкультурні студії тощо. В цьому він бачить "політизацію" історії, надягання сучасних політичних, суспільних чи расових уявлень на події минулого. Кілька разів він роздратовано згадує про перетворення Кембріджу чи Оксфорду на постмодерні навчальні заклади з принципом "за все хороше проти всього поганого". Його турбувало, що історики та інші інтелектуали все частіше стають служителями не науки, а ідеології.

Один із останніх розділів розмови між Снайдером і Джадтом дещо теоретичний. Це роздуми про те, яким має бути історик і публічна історія. Джадт заявляє, що останні 30-40 років на Заході, особливо в Британії, США та Франції бути істориком — означає постійно виправдовуватися. Це спричинило певний комплекс меншовартості, коли бути істориком означає не займатися історією, а намагатися виправдати її для сучасності.

Є лише два шляхи — бути академічним істориком і ніколи не виходити за межі власного кабінету, або бути істориком на службі в ідеології чи суспільних уявлень про історію. Проскочити між цими двома варіантами — завдання не з простих, і виходить це далеко не в кожного. З цього Джадт виводить одну величезну проблему, яка стосується й України теж: багато хто обирає незнання історії, ніж знати історію злочинів та їх виправдань.

"Прогресивне" викладання історії в школах та коледжах умовної Британії — це шлях до суспільства без історії, адже замість класичного вивчення історії Англії від перших племен до Маргарет Тетчер учням часто пропонують кілька курсів гуманітарного циклу в стилі "Мода вікторіанської доби" чи "Велика Британія у WWII".

Фрагментарне вивчення історії, переконаний Джадт, — це постріл у ногу. Молодь не може жити в країні, якої вони не знають, і працювати в суспільстві, травми та досягнення якого вони не відчувають. Діти (майбутні дорослі) не можуть зробити висновки про Британію у ХХ столітті тільки на основі знань про Черчилля і Дюнкерк. Відмова від цілісної історії на користь окремих курсів — це наслідок невпевненості у власній історії. Тут ми знову повертаємось до "провини" минулого за все на світі — від рабства та громадянських воєн до ігнорування прав жінок чи ЛГБТ-спільнот. Якщо історія — це лише шлях від темного минулого до світлого теперішнього, то вона не потрібна.

Завершує Джадт дуже цінними думками про те, хто такий справжній публічний історик та інтелектуал. Він має бути достатньо національним і достатньо глобальним, для того, щоб його чули. Виключно "національні" історики, частіше за все, не можуть вийти за рамки впливу на окремі спільноти та прихильників окремого історичного періоду. Вони можуть бути прекрасними локальними дослідниками, але майже ніколи не вийти у своєму впливі за межі окремого університету/міста/спільноти.

У той же час "глобальний інтелектуал" без національного опертя, без закорінення у власну історію, рано чи пізно перетвориться на прислужника домінуючої ідеологій чи сильних урядів. Тому баланс національного і глобального, за Джадтом — необхідна умова для того, щоб стати дійсно впливовим публічним істориком та інтелектуалом.