Оборона Києва: найбільша поразка Червоної армії чи порятунок Москви? Роман Пономаренко

Невдала спроба "лобового удару"

Для радянського керівництва контроль над Києвом було питанням як військовим, так і політичним. Тому ресурсів і засобів для оборони міста не жаліли. В липні 1941 року на оборонні роботи примусово скерували цивільних мешканців. В окремі дні на спорудженні укріплень працювало до 160 000 киян. Одночасно тривала мобілізація до війська. Від початку війни до лав РСЧА було мобілізовано 200 000 киян, серед яких 16 000 комуністів і 40 000 комсомольців.

<p>Михайло Кирпинос (1891&mdash;1941)</p>

У Києві діяв радянський Південно-Західний фронт генерала Михайла Кирпоноса, чисельністю близько 750 000 солдатів. Здебільшого ці вояки були українцями. З них на середину серпня 1941 року безпосередньо Київ боронили 100 000 військовослужбовців, які входили до гарнізону Київського укріпленого району. Інші війська стояли на інших ділянках фронту, південніше і північніше Києва.

Кирпонос був сміливим генералом, який проявив себе під час Фінської війни, де став Героєм Радянського Союзу. Проте, як і більшість радянських командуючих, відзначався абсолютною байдужістю до життя своїх солдатів.

Наприкінці липня 1941-го німці відкинули радянські війська до Дніпра. Під Уманню Вермахту вдалося оточити дві радянські армії. Тоді ж піхота німецького 29-го армійського корпусу вийшла на підступи до Києва. 2 серпня командир цього корпусу генерал Ганс фон Обстфельдер розпочав штурм. Проте швидко взяти місто не вдалося. Німецькі штурмові групи наблизилися до Києва на кількох напрямках. Утім 10 серпня війська гарнізону контратакували і відкинули їх.

Після цього лінія фронту перед Києвом стабілізувалася. Вся увага тепер була прикута південніше, де в 20-х числах серпня німецька 1-ша танкова група генерала Евальда фон Клейста прорвалася до Кременчука. 25 серпня штурмові піхотинці фон Клейста утворили Кременчуцький плацдарм на лівому березі Дніпра. Тим самим Київ виявився охопленим із правого флангу. Це відразу змінило все становище.

Москва чи Київ

Успіх фон Клейста в Кременчуку вплинув на подальші німецькі плани. В середині серпня 1941 року головною ціллю для німецьких генералів була Москва. Одну з головних ролей мала відіграти 2-га танкова група генерала Гайнца Гудеріана. Втім Гітлер на все це дивився скептично, бо переймався, що радянський Південно-Західний фронт з України вдарить по флангу угрупуванню, яке б наступало на Москву.

Поява німецьких військ на лівому березі Дніпра у Кременчука закладала підвалини потенційного оточення Південно-Західного фронту. До того ж, Гітлер хотів до зими взяти під контроль всю Україну з її промисловістю та ресурсами і закласти підвалини для подальшого наступу на Кавказ. Тому фюрер втрутився в плани і наказав Гудеріану розгортати свої війська на південь, тобто з московського напрямку переорієнтуватися на київський. Більшість вищого німецького генералітету була проти цієї радикальної зміни напрямку, вважаючи Москву пріоритетнішою ціллю.

Наслідком стали блискучі німецькі маневрені операції на оточення Києва і радянського угрупування навколо нього. Головну роль відіграли війська Гудеріана і фон Клейста. 15 вересня їхні передові сили з’єдналися біля Лохвиці, оточивши 5-ту, 21-шу, 26-ту і 37-му армії Південно-Західного фронту.

Невже радянські генерали на початку вересня не бачили, що Південно-Західний фронт під загрозою оточення? Звісно бачили. Проте особливістю тогочасного радянського вищого генералітету була майже повна відсутність самостійності в діях через страх перед вищім керівництвом і неминучим покаранням у випадку не виконання наказу чи повідомленні новин, які б могли не сподобатися Сталіну. Кожен радянський військовий розумів, що Сталін ніколи не погодиться залишити Київ. Тому попри критичну ситуацію на фронті, більшість із них запевняли Сталіна, що "Київ залишиться радянським".

Голосів розуму в цій ситуації було небагато, і їм швидко затикали рота. На початку вересня, коли німецький наступ із півночі вже почався, начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Василій Тупіков наполягав на тому, що Київ треба залишити, а війська виводити з потенційного оточення. Проте Кирпонос відкинув ці пропозиції, а в телефонній розмові зі Сталіним заявив, що Тупіков — панікер, Київ утримають. Цю тезу, як якусь мантру, Кирпонос постійно повторював у подальші дні.

Делікатно доповісти Сталіну про необхідність "часткового" відведення військ намагався  маршал Семен Будьонний, командувач Південно-Західним напрямком. Утім 12 вересня його відсторонили від командування, замінивши генералом Семеном Тимошенко. Той прибув до штабу фронту 13 вересня, коли відстань між двома німецькими угрупуваннями сягала лише 60 кілометрів. Ознайомився зі становищем, Тимошенко по телефону запевнив Сталіна, що Київ буде утримано.

Розгром під Києвом

16 вересня, коли оточення вже стало фактом, Тимошенко зрозумів, що треба діяти швидко, поки німці ще не щільно закрили котел. Він скерував до Кирпонаса генерала Івана Баграмяна, з наказом вивести війська з Києва і відступити. Проте Кирпонос відмовився залишати Київ без письмової директиви. Оскільки зв’язку з Москвою не було, на підтвердження наказу пішла доба. Час було втрачено, Київ війська залишили в ніч на 19 вересня, але йти їм вже не було куди.

Залишивши Київ, радянські військові не мали ні чіткого управління, ні тилу, ні забезпечення, ні укріплень. Трохи краща ситуація була в польових арміях. Штаби 37-ї, 26-ї і 21-ї армій, якими командували відповідно, генерали Андрій Власов, Федір Костенко і Василій Кузнецов, зберегли часткове управління. Всім трьом їм вдалося вийти з оточення, і вивести з собою частку військ. Власов пізніше відзначився в битві за Москву, проте потрапив у полон в 1942 році. Пішов на співпрацю з нацистами, очоливши так звану Російську визвольну армію. З чотирьох командувачів арміями під Києвом тільки командувач 5-ї армії генерал Михайло Потапов потрапив у полон при спробі прориву.

Проте більшість підрозділів деморалізувалися і розпадалися на окремі групи. Рухалися байдуже куди, чи то на схід, чи то на південь, тільки би вийти з оточення. І здебільшого гинули чи потрапляли в полон.

Єдиними військами, якими тепер командував Кирпонос, виявилась рота автоматників, яка охороняла штаб фронту. Кирпонос мав змогу залишити оточення на літаку, проте відмовився від цього. Очевидно, розумів, що його зроблять цапом відбувайлом за розгром. Нещодавно так сталося з колишнім командувачем Західним фронтом генералом Дмитром Павловим, якого звинуватили у поразках і стратили 22 липня 1941 року.

20 вересня штаб Південно-Західного фронту був знищений при спробі прориву. Кирпонос, "панікер" Тупіков і десятки інших генералів й офіцерів загинули. Деякі потрапили в полон. За іронією долі за день до загибелі Кирпонос скерував згадуваного генерала Баграмяна на чолі роти НКВС здійснити відволікаючий маневр, під прикриттям якого сподівався прорватися з оточення. Баграмяну і його бійцям вдалося просочитися крізь німецькі пікети, і 21 вересня вийти до ліній радянських військ.

Розгром під Києвом став важким ударом для РСЧА. За офіційними радянськими даними людські втрати склали більше 700 000 вояків. За німецькими звітами тільки в полон вони захопили 665 000 осіб. Було втрачено все озброєння і військове майно Південно-Західного фронту.

Згідно зі загальною кількістю втрат, оборона Києва стала другою за масштабом поразкою РСЧА під час Другої світової. Більше вояків радянські війська втратили тільки один раз — менше ніж через три тижні у Вяземському оточені. Тоді радянські втрати склали близько 780 000 військових. Проте за рівнем полонених Київський котел виявився найбільшим: під Вязьмою німці захопили приблизно 550 000 полонених, майже на 100 000 менше, ніж під Києвом. На території України це стало найбільшою поразкою Червоної армії.

Розгром Південно-Західного фронту під Києвом відкрив Вермахту шлях у Східну Україну та на Донбас, де протягом жовтня радянська оборона також обвалилася. До кінця осені 1941 року вся територія України потрапила під німецьку окупацію.

В історіографії поширена думка, що оборона Києва нібито "врятувала Москву". Бо ресурси, які німці мали кинути на захоплення радянської столиці, опинилися в Україні, і сприятливий час було втрачено. Одним з апологетів цієї думки після війни став генерал Гайнц Гудеріан. Утім сьогодні важко сказати, як би відбувався німецький наступ на Москву в вересні 1941 року, в випадку наявності на флангу потужного радянського Південно-Західного фронту. Без нього ж на початку жовтня 1941 року Вермахт вщент розтрощив радянські війська в згадуваній Вяземській битві. До того ж, захоплення Москви ніяк не наблизило б кінець війни, оскільки радянське керівництво в цьому випадку сподівалося воювати далі, маючи в своєму розпорядженні ресурси Сибіру та азійських республік СРСР, і необмежену матеріальну підтримку США та Великобританії. Гітлер це розумів і тому хотів спершу взяти під контроль багаті ресурсні області, необхідні для тривалої війни.