Обійми. Анастасія Плоха

Обійми. Таке крихітне слово, яке може вмістити так багато сенсів. Така малесенька дія з базових налаштувань людини, а має таке величезне значення. Такий легенький рух, який може буквально сильно зігріти. Зігріти серце, огортаючи його підтримкою і турботою. Дієвий пластир від ран будь-якого ступеня важкості. Перша невідкладна допомога. Базова необхідна навичка людини.

З найріднішими. З незнайомцями. Найбільш очікувані. Раптові. Сусідні. На іншому континенті. На вокзалі. Вдома. Біля зруйнованого дому. З любовʼю. З вдячністю. Зі співчуттям. Міцні. Безсилі. З надією. З довірою. Зі сльозами на плечі. Уявні. З готовністю тримати. Військові.  Волонтерські. Людяні. Твої. Мої. 

У кожного точно є спогад про свої особливі обійми. 

Зупиніться на цьому рядку і згадайте такі. 

Кожен мій досвід волонтерства — про такі особливі обійми. Дуже різні, але від тої різноманітності — ще особливіші. Інколи мені здається, що обіймами можна допомогти більше, ніж будь-чим іншим. Допомогти і отримати допомогу навзаєм. Допомогу вірити, що поки є такі обійми, є непоборна сила людяності.

Вперше я познайомилася з паном Миколою в квітні 2024 року. Поки з групою волонтерів шукали необхідний номер будинку, серце вже звично стискалося від того, що бачиш навколо. Праворуч від зупинки — випалений ворожим снарядом чорний порожній багатоквартирний будинок, ніби зі смертельною раною в грудях. Ліворуч від зупинки — паркани з багаточисельними дірами від уламків. Ці паркани ніби бронежилети. Але жоден бронежилет не врятує від раптових російських снарядів великого калібру. 

По той бік паркану паркану пробиваються білі квітучі дерева яблуні. Здається, з-за таких парканів ці дерева квітнуть ще життєствердніше. Огорожа відкрита, нас чекають. Маємо запит і сьогодні наша допомога необхідна тут. Біля самого входу на подвірʼя помічаю, як квітнуть обережно висаджені і бездоганно доглянуті ряди жовтогарячих спраглих тюльпанів. Відводжу погляд від тюльпанів і далі бачу руїни. Це був будинок пана Миколи, який він власноруч збудував приблизно п’ятдесят років тому. За місцем будинку — затишна невеличка тепличка і величезний город на пагорбі, з якого відкривається неймовірний краєвид місцевості. Подув теплий вітер і скроню пригріло ніжне весняне сонечко. Одразу вдихаєш спогад з дитинства, де ти безтурботно бігаєш босоніж по бабусиному городу в селі, який так само за будинком на пагорбі.

Почувши нас, виходить пан Микола. Усміхнений, сивий дорослий чоловік, з виразно добрими очима, в картатій сорочці, з маленьким песиком на руках. 

— Заходьте, заходьте! Доброго ранку! Ого скільки сьогодні помічників! — пан Микола соромʼязливо починає розповідати, що маємо зробити за день. Одразу відчутно, що йому незручно приймати допомогу. Поки ми перевдягаємося, підписуємо ознайомлення з правилами безпеки, розбираємо інструменти — пан Микола вже з лопатою в руках жваво наповнив розбитою цеглою цілу тачку.

Гостомель став одним з перших селищ Київської області, до якого вдерлися росіяни 24-го лютого 2022 року. Гостомель першим відчув собою жорстокість і злочини окупантів. До середини березня росіяни блокували тут можливість евакуації і надання будь-якої гуманітарної допомоги цивільному населенню, нищили все на своєму шляху і вбивали тих, хто намагався чинити спротив. Це розповість мені згодом пан Микола, згадуючи, як принципово не дав води загарбникам, коли ті прийшли на його подвірʼя, розуміючи, що може бути за це вбитий. Згадає, що росіян дуже здивує його звичайнісінька вулична вбиральня біля того городу на пагорбі і він не стримається і спитає: "Боже, з якого ви лісу?". На щастя, більше росіяни до господаря на подвірʼя не заходили. Але одним березневим ранком ворожий снаряд поцілив точнісінько в будинок пана Миколи. Пан Микола за декілька хвилин до того, ніби щось передчуваючи, спустився у свій льох. Пан Микола весь час окупації, битви за Гостомель і після звільнення територій, залишається у селищі, бо тут його дім. Дім, який зруйнували, але який все одно завжди лишатиметься домом.

Той цілий день нашого волонтерства пан Микола працював на обʼєкті разом з нами, турботливо беручи на себе фізично найважчу роботу. Пану Миколі вісімдесят сім років. Щодня о сьомій ранку він вже на цьому фундаменті. Того дня на тому фундаменті з нами були син пана Миколи, онук і правнук. Чотири покоління одночасно розбирають наслідки окупації. Для того аби мати можливість збудувати новий будинок, необхідно розібрати цеглинки зруйнованого. Цеглинку за цеглинкою. До самого фундаменту. 

Розбираючи цеглинки, між жвавими розмовами про все на світі, я спитаю пана Миколу, яка у нього є мрія? Від неочікуваності такого запитання, пан Микола щиро засміється і перепитає:

— Мрія? Ну яка мрія…

— Ну так, у кожного обов’язково має бути мрія. Яка у вас є мрія? — продовжу я, ніби не знаючи, що це найскладніше запитання з усіх можливих.

— Спокійно вмерти — дивиться прямо в душу і посміхається втомленою посмішкою він. 

Я не очікувала почути, що можна мріяти просто спокійно вмерти. Але розумію, що ця мрія народжена досвідом, який довелось пройти пану Миколі. Приховую, як глибоко мене торкнув цей діалог, посміхаюсь і продовжую до пана Миколи:

— Треба тоді придумати зараз ще одну мрію!

Пан Микола дивиться на мене своїми добрими очима і відповідає:

— Ще мрію мати сили побудувати новий будинок. І нарешті вже відпочити.

Обіймаю пана Миколу, ніби намагаючись додати йому тих сил і бажаного відпочинку одночасно. Говорю, що тепер це і моя мрія. Знаю, що це мрія багатьох волонтерів, які тут зараз пліч-о-пліч зі мною. А якщо так багато людей мріють про щось в одному напрямку і роблять щоденні дії, то така мрія точно має здійснюватися.

Йдемо у літню кухню на обід, пан Микола розігріває борщ, який вчора власноруч зварив з розрахунку на всіх волонтерів. Вчорашній настояний домашній борщ після плідної роботи — найсмачніший завжди! 

Кличе з собою у льох, дістає звідти вишневий холодненький компот: 

— Це ще з довоєнних часів вцілів!

Для себе з поняттям "волонтер", мабуть, найближче я познайомилася на цих спільних толоках з відбудови у Київській області з початку 2023 року разом з волонтерами організації Brave to Rebuild / Сміливі відновлювати. Гостомель, Горенка, Буча, Ірпінь, Мощун — в кожному з цих селищ, я маю в памʼяті адреси пошкоджених або повністю зруйнованих будинків, які ми командами волонтерів щовихідних розбирали цеглинка за цеглинкою і допомагали збудувати нові фундаменти. Я пам’ятаю кожного господаря чи господиню такого будинку і маю спогад про особливі обійми, які дають сили триматися по обидві сторони.  Пам’ятаю кожного волонтера, з яким передавали ті цеглинки ланцюжком,  відшукували серед завалів і зберігали для господарів чайні сервізи і інші коштовні серцю речі, сортували деревину, яку можна використати на побудову нового притулку для песиків з Донецької області і згодом побудували той притулок, лагодили зруйновані дахи, вікна і паркани, вчили разом українські слова, тому що величезна кількість іноземців з різних найвіддаленіших країн долучались до волонтерської допомоги і звісно ділили обідній традиційний борщ. 

Пам’ятаю щоразу дорогу з Києва, зруйнований росіянами Ірпінський міст, після якого починаються сильно поранені будинки, біля яких люди, які завзято намагаються їх зцілити. Кожного разу, їдучи цією дорогою пробиває на сльози настільки, що хочеться зупинити час, вийти з маршрутки, обійняти той величезний зруйнований росіянами міст, закрити своїми обіймами всі дірки поранених будинків і загоїти всі ті невидимі рани незнайомих, але таких рідних, людей. Але цією ж дорогою завжди знаєш, що зараз за парканом виднітимуться неймовірної краси квітучі дерева, бездоганно доглянуті квіти перед будинком, якого немає, і зустрічатимуть усміхнені вдячні господарі з завжди відкритими дверима і обіймами. 

У липні 2024 року буде черговий жорстокий масований ракетний обстріл Києва. Тоді російські військові скерували ракети в дитячу лікарню Охматдит. А ще в десятки житлових будинків у різних районах мого міста. З часом до таких постійних нічних жахливих обстрілів починаєш звикати, але на ранок відміняєш всі власні плани, заради плану допомогти тим, кому ця допомога зараз найнеобхідніша. Їду в один з районів Києва, знаючи, що там зараз необхідні руки волонтерів. Дивлюся на зруйнований російською ракетою дитячий садок і десятки пошкоджених багатоквартирних під’їздів навколо. Оцінюю обʼєм необхідної допомоги і придивляюся до людей. Під ногами, жахливо ріжучий серце, звук розбитого скла. Обертаюсь і бачу знайомі очі. Це мої волонтери зі Сміливих. Ті, з якими відбудовували будинок пана Миколи. І ще десятки інших будинків у Київській області. Обійми. Після найтемніших  і найстрашніших ночей, я знаю, що на ранок будуть ці обійми волонтерів, які здатні заглушити звук розбитого ріжучого скла під ногами і в серці. Ми зустрічаємося після кожного нічного ракетного обстрілу Києва допомагати усунути жахливі наслідки і щоразу обіцяємо один одному зустрітись за якогось іншого приводу. Вдягаємо захисний одяг, підписуємо правила безпеки, розбираємо необхідні інструменти і розходимося по квартирам допомагати. В той день ми допомогли літній милій парі винести віконні рами і залишки їх балкону, які були критично пошкоджені вибуховою хвилею. А з квартири навпроти врятували рибок в тріснутому акваріумі. В наступній квартирі не вдалося врятувати згорівші книги. Через вибите вікно у дитячому садочку видно навчальну дошку і на ній напис "Що ти зараз відчуваєш?"  

Що ти зараз відчуваєш?

— Чому ти зараз тут? — знайомлячись, питаю кожного волонтера, з яким допомагаю на обʼєктах пліч-о-пліч.

Мені дійсно дуже цікаво зрозуміти цей феномен волонтера. Що обʼєднує дванадцятирічного Матвія з голубими очима, який приховує від батьків, що їздить у сусідній район допомагати і шістдесяти семирічного Ендрю зі штату Огайо, який переїхав жити в Київ на початку повномасштабного вторгнення аби допомагати на постійній основі українцям? Що об’єднує Олю з Херсону, Юлю з Харкова і Олену з Донецька,  які розбирають цеглинки будинку пана Миколи? Що обʼєднує Адама зі штату Флорида, Мет’ю з Австралії, Ентоні з Уругваю, Танью з Гонконгу і Ектора з Іспанії, які на толоках спілкуються зі мною українською мовою, хоча це не їх рідна мова.

Серце. Внутрішнє "не можу інакше".

— Відчуваю, що маю зараз бути тут і допомагати тим, чим можу. Обираю бути на стороні світла і не можу лишатися осторонь. 

Такою буде відповідь. 

Заради цікавості спитайте будь-якого волонтера, якого зустрінете. 

Волонтери — це люди особливої матерії, які діями гартують в собі найбільш людяні чесноти, інколи навіть не усвідомлюючи того. Просто діють від свого великого доброго небайдужого серця. Волонтерські досвіди познайомили мене з величезною кількістю таких. Яка вдача зустрітись з такими людьми за цього життя, діяти разом пліч-о-пліч і примножувати непоборне світло. 

Лютий 2025 року. Стою на іншому континенті приблизно на відстані 8400 кілометрів від рідного Києва. Вдихаю прохолодне ранкове сніжне повітря, слухаючи легенькі хвилі океану, які безтурботно колихаються в обіймах гір. Ловлю себе на думці, наскільки ми всі забули, що таке спокій і тиша. 

Тримаю в руках офіційну акредитацію: Anastasiia. Ukraine. Volunteer. Sport Team. Після багатьох етапів мене відібрано у міжнародну команду волонтерів Invictus Games/ Ігри Нескорених, які цього року проходять у Ванкувері, Канада. Ігри Нескорених — це найбільш ціннісно глибока ініціатива з відновлення і повернення до життя військових і ветеранів через спорт. Це подія світового масштабу і я один з багатьох дотичних помічників у цьому. Я хочу доторкнутися до неповторного досвіду, який може допомагати українським військовим і ветеранам у поверненні до життя після видимих і невидимих травм. Я хочу бути відчутною підтримкою і допомогою тим, хто захищав мою свободу і моє життя. На той момент ще не здогадуюсь, але і тут я відчую багато тих самих особливих обіймів.

Першою мене зустріне Дженні, якій просто необхідно перевірити мій паспорт для реєстрації:

— Ukraine? Did you come from Ukraine?Україна? Ви приїхали з України  

З цими словами, мила літня жіночка канадійка Дженні, підхопиться зі свого стільця, оббіжить свій стіл і схопить мене в обійми. Міцно триматиме і скаже, що вона читає новини і знає, як у нас зараз. Скаже, що вболіває за українську збірну, тільки щоб я нікому цього не розповідала. Повторюватиме десятки разів, в якому вона захваті від боротьби і сили духу українців, подякує, що я приїхала аж з Києва аби бути частинкою допомоги Ігор Нескорених. 

Далі в моїй памʼяті обійми Слави — ветерана, учасника нашої збірної. Слава випадково мене перестріне в спортивному залі перед тренуванням з регбі на кріслах колісних. Зрозумію, що Славу щось турбує і запитаю, чи можу я чимось допомогти.

— Фух, нарешті українська рідна мова! Мені необхідно знайти лікаря і пояснити йому, що треба підкрутити протез, бо щось геть розхитався і сильно натирає. Зможеш таке сказати англійською? Бо я старий, англійської мову зараз вчу, але такого ще сказати не зможу.

Виходимо від лікаря і Слава робить декілька різних рухів, тестуючи опору:

—Що б я без тебе робив! Я аж по іншому йти став, то мабуть на лижах розхитав вчора! — Вчора Слава змагався на адаптивних лижах, на які вперше в житті встав пару місяців тому. — А треба ж за онуком встигати бігати після змагань. Я так тобі вдячний за допомогу!

Поки вертатимемось у тренувальну залу Слава розкаже, що родом з Дніпра і зʼясується, що ми з ним земляки. Розкаже, що долучився до війська добровільно з першого дня повномасштабного вторгнення, хоча за віком вже не підлягав мобілізації. "Я пішов захищати і боронити своє, не зміг лишитись осторонь". Поранення Слава отримає під час виконання бойового завдання в Донецькій області. Поділиться, що більш за все його серце співає, коли він фотографує птахів. В’ячеслав професійно цим займався до повномаcштабного вторгнення. Скаже, що дуже мріє одного дня повернутися до цієї справи. 

Дістане телефон і покаже мені з десяток неймовірно гарних фотографій найрізноманітніших птахів.

— Це всі з нашого регіону! Оця моя найулюбленіша — показує мені фотографію величезного сокола. — Я за ним полював з фотоапаратом понад п’ять годин, щоб так зловити. — Закатує рукав і показує передпліччя, на якому татуювання: там цей сокіл з широко розправленими крилами над тризубом і над полями пшениці, ніби оберігаючи і захищаючи найцінніше.

— Це з мого фото цього сокола мені малювали татуювання. Хочеш я надішлю тобі це фото і ти собі такого зробиш? 

Наступного дня змагання з плавання. Моїм завданням буде асистувати атлетів  всіх двадцяти п’яти збірних під час запливів. Тобто я маю закріплену змагальну доріжку, бачу стартуючого атлета і за час поки він пливе свою дистанцію, маю донести його особисті речі (протези або крісло колісне) до іншої сторони басейну і допомогти безпечно і комфортно вилізти з басейну, передавши ці речі. 

Бачу на своїй доріжці дуже великий протез і на ньому синьо-жовті стікери, але через накопичену втому не сильно звертаю на них увагу. Обережно беру протез і швидким кроком рухаюся до іншої сторони басейну. Бачу, що мій атлет фінішує першим у цьому запливі. Щиро радію. Атлет швидко самостійно вилазить з басейну, я вже відпрацьовано подаю протез і питаю, чи необхідна моя допомога. Починаю його вітати з чудовим результатом англійською і через втому не розумію акцент, з яким він мені відповідає.

Чемпіоном того запливу в той день виявився ветеран Артур. Ми перетиналися з ним пару днів тому на змаганнях з регбі на кріслах колісних. Він знімає окуляри для плавання і сміється, бо я не розчула українську мову і продовжувала вітати Артура англійською. Набігли журналісти і фотографи аби сфотографувати чемпіона одразу після фінішу. Артур звернеться до них англійською і скаже сфотографувати нас разом, додаючи, що допомога волонтерів — це внесок у перемогу. Обійме мене обіймами переможця. 

Повномасштабна війна триває вже занадто довго, тому я можу згадати ще безліч досвідів волонтерства і обіймів. Досвіди волонтерства, як і особливі обійми — добровільні, від найщирішого поклику серця, завжди непередбачувані і без очікувань отримати щось навзаєм.

Але ці досвіди волонтерства, як і особливі обійми — ніби як найглибша вдячність, завжди дарують незгасаюче тепло у серці, незламну віру і непоборну силу, які спонукають продовжувати.