Нью-Йоркський бунт проти мобілізації 1863 року. Роман Пономаренко

Закон про призов

На Півночі початок Громадянської війни в 1861 році супроводжувався патріотичним бумом, мотивованих добровольців було чимало. Проте війна затягнулася, втрати росли, і вже наступного року в армії почалися кадрові проблеми. Це призвело до запровадження примусової мобілізації.

<p>Плакат із закликом про мобілізацію у рамках закону про військовий призов часів Громадянської війни</p>

3 березня 1863 року Конгрес ухвалив перший в історії США закон про призов. Мобілізації на трирічну військову службу підлягали громадяни чоловічої статі віком 18-35 років. Для кожного штату встановлювалася квота, в залежності від кількості населення. Основою набору мали бути добровольці, яким платили 100 доларів. Лише коли добровольців не вистачало, застосовувався призов для заповнення квоти, що здійснювався шляхом жеребкування.

Закон передбачав два шляхи уникнення служби. Чоловік міг відкупитися, офіційно заплативши 300 доларівзараз це біля 10 000 доларів, або виставивши замість себе іншу людину на заміну. Чимало громадян із заможних верств цим скористалися. Це призвело до масового невдоволення середніх і нижчих верств суспільства, які не мали грошей для відкупу. "Війну затіяли багатії, але воюють у ній бідняки" — ця та подібні тези набули масового поширення. На цьому спекулювали представники "мирного крила" Демократичної партії (так звані "мідноголові"), які заявляли, що призовний закон порушує громадянські свободи і є  несправедливим тягарем для робітників.

Гостро стояло й расове питання. Проголошена 1 січня 1863 року Прокламація про звільнення рабів, викликала негативну реакцію у багатьох білих на Півночі. Чимало з них вважали, що поєднання емансипації та призову означає, що їх змушують воювати за звільнення чорношкірих рабів. Чорношкірі не підлягали мобілізації, бо більшість із них не були громадянами, і це додавало негативу в їх сприйнятті білими. Також білі робітники боялися, що колишні раби масово почнуть забирати у них робочі місця.

Відтак кількість добровольців зменшувалася, а мобілізація популярністю не користувалася. Загальне становище було напруженим. У багатьох округах мешканці ображали армійських вербувальників, нерідко доходило до їх побиття, зафіксовано навіть декілька вбивств. У відповідь влада вживала силові заходи, щоб заповнити мобілізаційні квоти. Зокрема, губернатор штату Вісконсин Едвард Саломон наказав арештувати 150 протестувальників проти призову, і передати їх в розпорядження армії.

Ситуація у Нью-Йорку

<p>Напад на будівлю газети "New-York Tribune"</p>

Усі зазначені чинники були актуальні й для Нью-Йорку, де до них додалася місцева специфіка. До війни Нью-Йорк мав тісні економічні зв’язки з Півднем, засновані на експорті бавовни. Через це в місті було чимало противників війни та прибічників порозуміння з Конфедерацією, для відновлення економічної співпраці.

Нью-Йорк був одним із центрів прибуття мігрантів, переважно з Ірландії. Місцеві чиновники від Демпартії активно роздавали їм американські паспорти, щоб збільшити кількість голосів своїх прихильників на виборах. Утім набуття громадянства автоматично ставило вчорашнього мігранта у лави призовників, що для багатьох ставало неприємною новиною.

"Мідноголові" від Демпартії домінували на місцевому політичному полі. Тональність їхніх газет була антивоєнна і здебільшого протиурядова. Президента Авраама Лінкольна зображали "безрозсудним і слабоумним тираном", війну називали "братовбивчою" та інспірованою аболіціоністами, а закон про призов нищівно критикували.

Губернатор штату Гораціо Сеймур відкрито стояв на антивоєнній платформі. Він публічно обіцяв оскаржити закон про призов у суді, стверджуючи, що квоти для демократичних округів більшої частини Нью-Йорка є несправедливо завищеними порівняно з республіканськими. Противники призову закликали до збройного опору. 4 липня на масовому зібранні Сеймур застеріг: «Кривава, зрадницька і революційна доктрина "суспільної необхідності" може бути проголошена як урядом, так і натовпом».

У суботу 11 липня 1863 року в Нью-Йорку відбувся перший набір призовників. Папірці з іменами мобілізованих по одному виймали з ящика та публічно оголошували. Ввечері списки надрукували в газетах. Все пройшло мирно, хоча й ширилися чутки про антимобілізаційні заворушення в інших містах, зокрема у Баффало. Наступне жеребкування мало відбутися у понеділок 13 липня.

Початок бунту

О 6-й ранку в понеділок сотні білих робітників вийшли протестувати проти призову. Натовп зростав під час руху до канцелярії військового комісара на Третій авеню, де о 10:30 мало початися жеребкування. Загалом зібралося близько 500 людей. Найбільш активними були пожежники з добровольчої пожежної частини №33, невдоволені тим, що їх бронювання скасували. Пожежники трималися гуртом, хтось із них жбурнув камінь у вікно. Цього виявилося достатньо для спалаху й так наелектризованого становища. Бунтівники розгромили дільницю та підпалили будівлю.

Миттю весь район поринув у хаос і неконтрольоване насильство. Бунтівники робили кийки з парканів, валили телеграфні стовпи, виривали рейки, ламали трамвайні вагони та вбивали коней, що їх тягнули. Почалася хвиля підпалів: атакували будинки прихильників призову, відомих республіканців і багатіїв на П’ятій авеню, грабуючи їх. Готель на 44-й вулиці спалили за відмову продавати протестувальникам алкоголь. Гасити пожежі було нікому — більшість пожежників долучилися до погромів.

Дуже швидко бунт набув релігійного та яскравого расистського вираження. Ірландці-католики розгромили кілька протестантських благодійних установ. Почалися масові напади на чорношкірих та підпали їхніх будинків та місць роботи. Декількох із них лінчували та вбили. Зокрема натовп розграбував і спалив притулок для негритянських сиріт, але якимось дивом поліція змогла врятувати всіх 237 дітей.

Це був час важкої Геттісберзької кампанії, тому війська у місті були відсутні. В наявності був лише загін із кількох десятків солдатів-ветеранів, швидко розсіяного бунтівниками — двоє солдатів загинули, 14 були поранені. Міських поліцейських виявилося недостатньо для протидії масовому бунту. Вони застосовували зброю, але придушити його не могли, хоча й досягли успіхів у деяких локаціях. Шефа поліції Джона Кеннеді, етнічного ірландця, сильно побили й порізали ножами. Після цього командування поліцією взяли на себе комісари Джон Берген і Томас Коксон.

Найбільший опір у перший день чинив власник і редактор республіканської газети "Нью-Йорк Таймс" Генрі Реймонд. Перед будівлею редакції він встановив два кулемети "Гатлінга", одним із яких керував особисто. Їм вдалося відбитися, але бунтівники розгромили редакцію іншої відомої республіканської газети "Нью-Йорк Триб’юн".

Увечері пішов сильний дощ, який розігнав більшість погромників по домівках та потушив пожежі. Проте зранку наступного дня погроми, грабунки, підпали, побиття та вбивства відновилися. Місцеві політики-демократи зайняли позицію умиротворення. Губернатор Сеймур у вівторок 14 липня виступив у мерії, де звернувся до бунтівників словами "мої друзі", назвав призов антиконституційним і пообіцяв домогтися його скасування. Республіканці, навпаки, вимагали рішучих заходів. Заголовок "Нью-Йорк Таймс" за 14 липня закликав "Знищити натовп!". Мер Нью-Йорка, республіканець Джордж Опдайк телеграфував військовому міністру Едвіну Стентону з проханням надіслати війська. Той санкціонував відправлення в місто п’яти полків з під Геттісберга, які вирушили форсованим маршем.

За справу береться армія

79-річний генерал-майор Джон Вул брав участь ще у війні США з Британією 1812 року, а нині був найстаршим генералом на службі в армії Союзу. Він очолював тиловий департамент "Схід", куди входив Нью-Йорк. Попри похилий вік, генерал Вул був сповнений енергії. 14 липня він прибув у місто на чолі загону в 800 солдатів і морських піхотинців із навколишніх фортів. Цими силами Вул рішуче почав поступово відновлювати порядок, не вагаючись застосовуючи зброю. Рахунок загиблих йшов на десятки.

У середу 15 липня протистояння вийшло на новий етап. Спочатку воєнне командування оголосило про відтермінування призову в Нью-Йорку, через що частка бунтівників розійшлася. Того ж дня в місто увійшли додаткові підрозділи, підсиливши сили генерала Вула — 8-й полк Національної гвардії Нью-Йорку (150 бійців), яким командував один із наймолодших бригадних генералів армії Союзу 21-річний Чарльз Додж, 14-й Нью-Йоркський кавалерійський полк підполковника Тадеуса Мотта і артилерійська батарея капітана Джона Хауелла. Якось так вийшло, що придушенням бунту керували найстарший і один із наймолодших генералів Союзу.

Це угрупування рушило в район 32-ї вулиці та Восьмої авеню, зі завданням розігнати натовп. Коли солдати прибули, вони побачили повішених на ліхтарних стовпах трьох чорношкірих: "група розлючених жінок оточила повішені тіла, розтинаючи їх ножами, тоді як натовп чоловіків, який, за оцінками, налічував понад п’ять тисяч осіб, кричав і святкував".

Солдати рушили вперед, натовп відступив. Мотт під’їхав на коні до стовпа, намагаючись зняти тіло. Його атакував один із бунтівників, якого Мотт зарубав шаблею. Бунтарі кидали в солдатів каміння, згодом почали обстрілювати з вогнепальної зброї. Коли натовп почав наступати, Мотт наказав капітану Хауеллу встановити дві гармати, прикривши напрям 32-ї вулиці, а сам очолив атаку кавалерії і піхоти в напрямку Восьмої авеню.

Солдатам вдалося потіснити натовп, але бунтівники на 32-ій вулиці атакували гармати. Капітан Хауелл закликав їх розійтися, але у відповідь отримав глузування. Тоді він наказав стріляти з гармат по натовпу. Шість картечних залпів розігнали бунтівників, завдавши їм чималих втрат.

Очистивши вулицю, солдати зняли тіла чорношкірих, залишивши їх на місці чекати поліції. Проте коли військові пішли, бунтівники повернулися, і "знову повісили негрів". Тіла залишалися там, доки бунт не був повністю придушений.

Наступного дня 16 липня в Нью-Йорк увійшли п’ять полків федеральної армії та ще кілька підрозділів ополчення. Вони одразу вступили в бій, розстрілюючи з артилерії скупчення бунтівників. Зіткнення тривали до вечора 16 липня. Останній бій стався біля Грамерсі-Парка, де війська генерала Доджа кулями та картеччю розігнали останніх протестувальників. Цими жорсткими заходами порядок був відновлений. На ранок 17 липня в Нью-Йорку зосередилося близько 5000 військових, але бажаючих бунтувати більше не було.

Наслідки

Нью-Йоркський бунт тривав чотири дні. Кількість втрат точно невідома. В історіографії числа варіюються від 119 до 2000 загиблих і 8000 поранених. Відомо про п’ять загиблих і кількох поранених солдатів. Матеріальні втрати сягнули до 5 мільйонів доларівсьогодні це біля 100 мільйонів.

Республіканці підтримали застосування сили в придушенні бунту. В тижневику "Гарперс-Віклі" за 1 серпня 1863 року писали: "Спалах заворушень був закономірним наслідком згубної пропаганди, широко поширеної серед неосвіченої й легко збуджуваної маси населення великого міста; і єдиним можливим способом упоратися з ним було суворе й криваве придушення. Якби натовп обстріляли картеччю та шрапнеллю вже в понеділок, коли сталися перші заворушення, це врятувало б життя і майно".

Проте влада зробила висновки. Призовну квоту для Нью-Йорка скоротили більш ніж удвічі. Місцеві відділення Демпартії стали оплачувати заміну для тих робітників, які не могли собі цього дозволити. Додатково розпочався активний вербунок на військову службу чорношкірих, з яких формували так звані "кольорові полки".

Щоб зняти суспільне напруження, влада уникнула репресій. 67 бунтівників постали перед судом, але лише кілька з них отримали тривалі вироки. Військових, "катів Нью-Йорку", тими чи іншими шляхами усунули з міста. Генерала Вула, який командував придушенням бунту, відправили у відставку через похилий вік. Він з цим не погодився і до кінця війни завалював Білий дім листами з проханнями повернутися на службу. Генералу Доджу відмовили в подальшій кар’єрі і він звільнився зі служби. Підполковника Мотта перевели на узбережжя Мексиканського заливу, а капітана Хауелла — в Північну Кароліну.

Усі ці заходи зняли напруження в Нью-Йорку. 19 серпня в місті відновили призов, який тривав 10 днів, без жодних інцидентів. Враховуючи суспільну напругу влада виважено підійшла до цього питання в масштабах країни. По всьому Союзу призову підлягали 750 000 осіб, із них мобілізували та скерували до війська лише близько 45 000. Нью-Йоркський бунт 1863 року екранізований у фільмі "Банди Нью-Йорка" 2002 року, режисера Мартіна Скорсезе.