Неопалима купина. Галина Пагутяк

Якось перед навчальним роком мама мене взяла до Дрогобича, щоб підібрати шкільну форму. А потім ми зайшли до книгарні. Я вже давно читала запоєм, але того дня мені нічого не купили. Хвилину повагавшись, мама тихим голосом спитала, чи є у них "Неопалима купина". Є. А чи є "Собор" Гончара? Мама купила обидві. І тільки ми приїхали додому, я вхопила "Неопалиму купину" Сергія Плачинди (на прізвища авторів я не звертала тоді увагу) і почала читати. То був 1968 рік. Ця книга зробила переворот у моїй свідомості. То було наче спалах наднової зірки. 

Книга вийшла у серії "Життя славетних", і мама знала щось таке, чого я не могла знати. Вона єдина з-поміж братів і сестер уважно слухала розповіді свого тата, Григорія Басараба, січового стрільця, і це він заклав підвалини її української ідентичності. Ще дитиною Іванка могла доводити ровесницям полькам, що вона не русинка, а українка. І вона дала мені "Неопалиму купину", звідки Україна заговорила до мене так голосно, що я досі не можу забути.

Невдовзі цю книгу тихенько зняли з продажу, вилучили з бібліотек, а критики та історики рознесли її в пух і прах. То було небажане чтиво, вердикт якому винесли куплені КГБ фахівці. А я все перечитувала про султанову дружину Роксолану, меценатку Гулевичівну, філософа Феофана Прокоповича, композиторів Максима Березовського та Артема Веделя, згоряючи у вогні любові і ненависті разом із ними. Як тільки книга поверталася, бо жодна інша книга з нашої домашньої бібліотеки, окрім "Олюньки" Андрія Чайковського, стільки не мандрувала від хати до хати, доки врешті не пропала навіки. 

Потім сестра принесла мені вже заборонені передруки Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", щоденники Симоненака й українські вірші Леоніда Кисельова. Мені було тоді 14 років. Далі був "Меч Арея" Івана Білика, "Хмари" Нечуя-Левицького і діаспорне видання "Роксоляни" Осипа Назарука… Небажане чтиво. А "Кобзар" без купюр, з "Розритою могилою", мама привезла з Канева.

До 20 років я перечитала практично все найкраще, що написало людство, лишилася дещиця, яку я дозбирувала потім. Але рідної літератури, замкнутої в спецфондах, я не знала. Проте у мене був ґрунт – оці книги, які мене виростили, допомогли уникнути прокляття меншовартости й зберегти у собі дещо цінніше — емпатію. Та інстинкт самозбереження. 

Чуття історії, особливо, історії рідного народу, важливіше, ніж усі томи заангажованих політично та ідеологічно істориків із дипломами та вченими званнями, бо воно вказує світло в тунелі, який не можна пройти без заспокійливого. Бо воно є тим воском, що уникає спокуси піддатися співу сирен чужоземних чи своїх колоніальних істориків. Треба просто знати, що корисне Україні, а що шкідливе для неї.