Назад у майбутнє. Галина Пагутяк

Правильне питання поставив ще Нестор-літописець, яке сучасною мовою звучить приблизно так: звідки ми взялися і куди йдемо? Кожна порядна держава для того, щоби дивитися вперед, мусить озиратися назад. Час від часу пишуть про нові археологічні відкриття в різних країнах, декотрі з них здатні переписати історію. Держави вкладають величезні кошти в археологічні дослідження і дбають, щоб не випливло те, що краще закопати знову в землю і не згадувати проти ночі. Навіть так, хоч це, звичайно, неправильно. Тобто "не на часі".

Як із цим у нас? Я знаю одного дослідника, який щоліта впродовж 20 років займався розкопками городища, одного й того самого місця, де були майстерні ремісників, і навіть не намагався шукати дитинець, що є десь поруч. Я також знаю чоловіка, що ходить з металошукачем потенційно багатими на знахідки місцями і згодом продає їх іноземцям. Принаймні він не доробився до екскаватора, що тішить. Його можна зупинити, але копачі з бульдозерами — серйозний бізнес і спроби йому завадити можуть закінчитися фатально для того, хто зупиняє.

Недавно мій співрозмовник, досвідчений краєзнавець, сказав те, що вже давно визрівало в моїй голові. У такому стані суспільства, як у нас, та ще й під час війни краще зробити паузу. Суспільство не цікавить історія України, яку все ще подають через призму імперських та колоніальних вчених. Воно не має мотивації її вивчати через недолугу освітню та культурну політику влади, а кошти, які можна було б інвестувати в розвиток археології, будуть роздерибанені чиновниками. Уявіть собі іноземця який хоче відреставрувати, попередньо дослідивши, якийсь історичний об’єкт, що руйнується, без жодних претензій на прибуток, просто йому хочеться зробити добру справу, бо колись тут жили його предки. Без дозволу місцевої влади він не може цього зробити. І ось місцева влада  каже: "Прошу дуже, 50 на 50". Тобто половина коштів піде в кишеню чиновників. Меценат розвертається і йде геть. Ситуацію поліпшило б те, що всі історичні пам’ятки повинні мати загальнонаціональний статус і вийти з-під компетенції місцевої влади. Щоправда, орган, що повинен відповідати за нашу історичну та культурну спадщину, радше асоціюється з нижньою частиною тіла і застряг у багні корупції, а незаможні краєзнавці, історики чи активісти не наповнять кишені чиновників. Суспільство живе сьогоднішнім днем і це найгірше, що може трапитися з людською спільнотою.

А тепер уявіть собі, що до місця потенційних розкопок, прибувають науковці зі сканерами, які можуть бачити навіть крізь забудову контури давніх споруд, дороги, межі поселень. А потім після того, як буде створена археологічна карта, фахівці обирають місце для розкопок. Їм не треба, як Генріх Шліман чи Говард Картер роками шукати, копаючи то тут, то там. Навіть без розкопок ми побачимо, яка дивовижна наша Україна, скільки городищ, курганів, міст, фортець, замків було тут колись перед приходом так званих цивілізаторів-загарбників. І не лише на заході України, а й на Поділлі, Волині, Слобожанщині… Комусь вигідно, аби Україна була поза цивілізованим світом, аби українці, які протистоять московському агресору, залишалися "другим сортом", напівварварами, які постачають дешеву робочу силу людям "першого сорту", і щоб ми надалі почували себе меншовартісними.

Майбутнє України ще ніколи так не залежало від її минулого. Тому дуже важливо зараз збирати інформацію, а не відмахуватися від неї з презирливою посмішкою снобів: "Ич, чого захотіли? Ану назад в стійло для худоби!". Не можна, аби долю України вирішували історики з постколоніальним баченням минулого, чи "варяги". Ще Тарас Шевченко чудово розумів, що без знання власної історії всі державницькі проєкти будуть приречені на поразку. Патріотичні гасла теж пса варті без неї, то наче солома, що згорає вмить. Прикро, що держава не вкладає гроші у фахову наукову літературу, а тринькає їх на всілякий перекладацький фаст-фуд та літературних клептоманів, якими наповнюють бібліотеки. Вирішити це питання треба вже, а відкривати наші скарби зараз, в часи беззаконня, дійсно не на часі.